Все ж, попри дезорганізацію частин УГА, вступ більшовиків у Вінницю (3 січня 1920 р.) зовсім не виглядав легкою прогулянкою. Як писала згодом газета «Червоний прапор» (Київ) за 4 січня того ж року, «вчора вночі, після завзятого бою з галицькими частинами, взяті вокзал і місто Вінниця. На вокзалі захоплена колосальна здобич. У наші руки попало багато полонених. Захвату Жмеринки чекаємо з години на годину»[77].
Одразу ж після захоплення влади, більшовики заходилися енергійно її зміцнювати. Зокрема, вже 2 січня 1920 р. було обрано тимчасовий губком КП(б)У на чолі з А. Хвилею, б січня 1920 р. створюється губревком, який очолив К. Полянін, а з 24 лютого того ж року — М.Г. Козицький.
Деякий час до ревкому входили також боротьбисти, однак на початку 1920 р. вони були виведені звідти. Крім них, певну конкуренцію більшовикам у боротьбі за владу намагалась також скласти Українська комуністична партія, установчий з'їзд якої відбувся у Вінниці 22-25 січня 1920 р.
За почином московських більшовиків їх місцеві однодумці організували у Вінниці 29 січня перший на Поділлі комуністичний суботник. Згодом такі масові заходи стали проводити періодично. В галузі соціально-економічної політики проводилися заходи з метою відновлення роботи промислових підприємств, транспорту, скорочення безробіття тощо (зокрема, 11 січня 1920 р. було відкрито біржу праці). Розпочинають також свою роботу міські хлібопекарні і заклади громадського харчування (в їх числі - чотири відкриті у березні їдальні, дві з яких були платні і дві безплатні), місто забезпечувалось паливом.
У галузі охорони здоров'я в цей час значна увага надавалася боротьбі за чистоту міста та прилеглих районів, становищу лікарень, роз ясненню причин та методів боротьби з поширеними тоді хворобами (з цього приводу було прийнято 9 квітня 1920 р. спеціальне рішення губревкому).
Освітянські структури зайнялися ліквідацією неписьменності. Центральне бюро профспілок Вінниці зобов'язало своїх малописьменних та неписьменних членів відвідувати школи грамоти, які почали діяти при заводах і фабриках, а також в різних районах міста. У місті розпочато підготовку учителів для початкових і середніх шкілта відкриття короткотермінових курсів радянського будівництва.
У сфері культурного будівництва важливу роль відіграють робітничі клуби (найзначніший із них відкрився 11 квітня 1920 p.), які в нових умовах намагаються продовжувати традиції своїх попередників доби УНР. Варто також відзначити, що у Вінниці був організований симфонічний оркестр, діяла спеціальна комісія, яка займалася охороною та збереженням пам'яток історії та мистецтва.У цей же час (18 квітня 1920 р.) започатковано видання газети, діяла спеціальна комісія, яка займалася охороною та збереженням пам'яток історії та мистецтва.
У цей же час (18 квітня 1920 р.) започатковано видання газети ''Юный пролетарий». Ще раніше (з 11 січня 1920 р.) почала виходити газета «Вісти — Известия Подільського Губерніяльного Революційного Комітету (з 8 лютого того ж року — «Вісти»), орган Подільського губревкому та губкому КП(б)У.
Знаменною подією не лише для Вінниці, але й для усієї України було об'єднання 28 січня 1920 р. у нашому місті театральних труп А. Бучми та Г. Юри в Новий драматичний театр ім. І. Франка. Головним режисером новоутвореного театру став Гнат Юра. Крім нього, до творчого ядрз колективу увійшли також композитор і диригент Б. Крижанівський та художник М. Драк.
Паралельно із названим театром у Вінниці також працював «1-й трудовий кооператив українських акторів», у складі якого перебували відома оперна співачка М. Литвиненко-Вольгемут та її чоловік Г. Вольгемут (адміністратор трупи).
Таким чином, відомий на весь світ Національний академічний український театр ім. І. Франка у Києві було започатковано та створено саме у нашому місті (у 1923 р. він переїхав на Донбас, а в 1926 р. — до Києва)[78].
Становище більшовиків у цей час все ж не можна було назвати стабільним. Південними районами Поділля рейдувала армія генерала М. Омеляновича — Павленка, яка здійснювала славнозвісний «Зимовий похід». До того ж, не припинялася партизанська боротьба селянських повстанських загонів. За даними історика Б. Козельського, Вінницю 23 лютого 1920 р. після 4-денних боїв зайняв отаман Шепель. В його руки дісталося майже все майно, захоплене більшовиками у Денікіна[79]. Однак найбільш невдалим для більшовиків був квітень 1920 р. 23 квітня, дізнавшись про наближення армії М. Омеляновича-Павленка, 2-а бригада ЧУГА (командувач — Ю. Головінський) вирішує підняти повстання в тилу у більшовиків, її виступ підтримала також 3-я бригада. Повсталі галичани роззброїли гарнізон у Літині, перестріляли велику частину комуністів і повели наступ на Вінницю. О 8-й годині вечора того ж дня вони відкрили артилерійський вогонь по місту, після чого увійшли у Вінницю, зайнявши Миколаївську вулицю (нині - Соборна) до готелю «Савой» та вулицю Петра Могили (теперішня Свердлова) аж до Староміського мосту. Однак, зібравши всі сили, місцеві більшовики вранці 24 квітня відкидають повстанців на Літинському шосе до сіл Шереметка та Людвиківка (нині - у складі Вінниці). Вночі 24 квітня на допомогу вінницьким комунарам підійшли з Калинівки частини 17-ї кавалерійської дивізії з бригади Г. Котовського, і повстанці, зазнавши великих втрат, відступили до Літина. Невдовзі, 27 квітня, вони були роззброєні польським військом та відправлені до таборів інтернованих[80].
Виступ галичан не минув безслідно, сприяючи успішному наступу в Україну з 25 квітня 1920 р. польської армії та союзних їй 2-х українських дивізій. Під натиском сил союзників 12 та 14 радянські армії відкочувались на схід і, таким чином, Вінницю вони залишили без бою в ніч з 27 на 28 квітня 1920 р[81].
Після звільнення Вінниці від більшовиків вона знову (у травні - червні 1920 р.) стає фактично столицею України. Невдовзі сюди перебираються уряд та Директорія УНР.
У Вінниці 5 травня 1920 р. впродовж одного дня перебував голова Директорії та Головний Отаман Армії УНР С. В. Петлюра. Про цю подію яскраво оповідала вінницька газета «Хвиля» від 7 травня 1920 р. В газеті, зокрема, зазначалося, що залізничний вокзал, куди Петлюра прибув у супроводі військового міністра В. Сальського, міністра єврейських справ П. Красного та ад'ютантів, був прикрашений синьо-жовтими прапорами, квітами та зеленим віттям. Хор школярів виконав національний гімн «Ще не вмерла Україна». З привітальними промовами виступили губернський комісар, представники Вінницької Національної Ради, залізничників, старшинської сотні української комендатури. Після цього Петлюра, гаряче зустрінутий мешканцями міста, які вітали його хлібом-сіллю, рушив до православного собору в центрі міста, а звідти — до будинку міської думи. Там він виступив із промовою, в якій запевнив, що уряд України і надалі захищатиме революційні здобутки народу, забезпечуватиме право національних меншин на культурно-національний розвиток. Згодом відбувся багатолюдний мітинг, на якому перед присутніми з балкону міської думи виступили В. Саль-ський, П. Красний та губернський комісар. Після мітингу Петлюра поїхав до готелю «Савой», а звідти — на залізничний вокзал.
7 травня 1920 р. Петлюра видає наказ про переїзд до Вінниці міністерств та центральних установ. Одним із перших до нашого міста переїхало військове міністерство (11 травня 1920 p.), яке розташувалося в готелі «Савой». Невдовзі прибули й інші міністерства та відомства. Канцелярія Головного Отамана розмістилася в будинку Львовича на Ольгердівській вулиці, міністерство пошт і телеграфів — у місцевій поштово-телеграфній конторі, міністерство фінансів — в будинку Російського торговельне—промислового банку, міністерство земельних справ — в будинку Четкова на Пушкінській вулиці, міністерство праці — [82]на Миколаївському проспекті, 35.
Ще раніше відновили свою діяльність місцеві органи влади, сформовані до приходу більшовиків. Як і раніше, головою міської управи залишався А.Р. Фанстіль, думи — І.Я. Слуцький. Натомість, головою Подільської губернської народної управи став В. К. Приходько, губернським комісаром — Є. Колодяжний, вінницьким повітовим комісаром — Є. П. Теравський, головою повітової народної управи - Богуславський. Військовим комендантом міста було призначено Жидачівського, а з 15 травня 1920 р. — полковника Попсуй-Шапку. 4 травня 1920 р. відновив роботу Вінницький окружний суд. Обов'язки голови суду виконував І. Білинський, прокурора — В. Маришев.
Новим явищем у політичному житті Вінниці цього періоду було існування Вінницької Національної Ради, філії Всеукраїнської Національної Ради (створена у січні 1920 р. в Кам'янці-Подільському як об'єднання національних сил, які не поділяли політику С. Петлюри).
До приходу в місто української адміністрації Вінницька Національна Рада виконувала функції тимчасового органу цивільної влади та посередника у стосунках з польським командуванням. Надалі з приїздом губернського комісара функції Ради змінились. Вона стала політичним органом, який об'єднав усі політичні, національні, економічні та культурно-освітні сили українського громадянства (до її складу входило по З представники від українських політичних партій та по 2 від інших організацій)[83]. На зборах Вінницької Національної Ради 14 травня 1920 р. було обрано президію із 7 чоловік (Паливода, Денисенко, Шекерик, Богуславський, Зелінський, Маслов і Погоженко). Крім цього, було затверджено статут Ради і ухвалено рішення про негайне скликання передпарламенту[84].
На весну 1920 р. Всеукраїнська Національна Рада являла собою вже досить значну політичну силу (її представники навіть увійшли до уряду В. Прокоповича). В обмін на входження до складу уряду ВНР поставила вимогу про скликання передпарламенту і прийняття Конституції, на що керівництво УНР дало свою згоду.