Роки президентства Дж.Картера були як для США так і для їх західноєвропейських союзників періодом гострих дискусій з приводу ядерної політики Сполучених Штатів у Північноатлантичному блоці. Питання про розміщення в Західній Європі нейтронної зброї обговорювалось на осінній та зимовій нарадах НАТО. Восени 1979 року в Брюсселі відбулася конференція " НАТО у наступні 30 років". На грудневій сесії Ради НАТО у 1979 році були узгоджені проекти розгортання на європейському континенті 108 пускових установок "Першінг-2" і 464 крилатих ракет наземного базування з дальністю 2500 км. 15
Головною силою, яка виступала за необхідність розміщення на європейському континенті нових американських ракет, були, звичайно, США. Спеціальний помічник президента США з питань національної безпеки З.Бжезинський приписував рішенню про розміщення ракет "таке ж історичне значення, яке мали створення стратегічного бомбардувального командування адміністрацією Трумена і прийняття на озброєння міжконтинентальних ракет адміністрацією Кеннеді". За допомогою Північноатлантичного Союзу американські правлячі кола прагнули перш за все забезпечити воєнну перевагу над країнами Організації Варшавського Договору.
Прихід до влади в США адміністрації Р.Рейгана співпав із кризою Північноатлантичного Союзу і в цілому американо-західноєвропейських відносин. В основі кризи були протиріччя держав по широкому колу питань, що виникли у зв'язку із подіями в Ірані, Афганістані, Польщі через спірні питання з приводу ядерної стратегії. В серпні 1981 року американський уряд оголосив про рішення приступити до виробництва компонентів нейтронних боєприпасів. Уряд Рейгана визначив свій підхід до воєнних зусиль партнерів по НАТО, спираючись на накопичений у попередні роки політичний досвід, який вказує на дві можливі лінії поведінки. Перша - отримати від західноєвропейських союзників збільшення їх безпосереднього внеску у забезпечення безпеки Заходу (збільшення воєнних витрат, укріплення збройних сил, отримання додаткової кількості бойової техніки, зброї, боєприпасів). Друга лінія орієнтувалася на те, щоб наполягати на компенсації союзниками по НАТО в тій чи іншій формі фінансового тягаря, який несуть США у зв'язку з обороною Західної Європи.
Взаємодія США із ФРН, Англією, Францією, Італією свідчила про співпадання інтересів великих атлантичних держав в тому, що стосується укріплення Південно-східного флангу НАТО. У 1980-ті роки чисельність американських військ у Західній Європі складала 350 тисяч чоловік. Сухопутні війська США становили більше 200 тисяч і знаходились головним чином у ФРН. Американські бойові літаки були розкидані по багатьом базам практично всіх країн Західної Європи, що входили до Північноатлантичного Союзу. Отже, Північноатлантичний Союз служив справі охорони політики, військових і економічних позицій США в Західній Європі.
Дещо напруженими були в цей час американо-радянські відносини. 16 березня 1982 року радянське керівництво прийняло рішення ввести в однобічному порядку мораторій на розгортання ядерної зброї середньої дальності у європейській частині СРСР. 18 травня було оголошено про початок скорочення значної кількості ракет середньої дальності та припинення будівництва стартових площадок для таких ракет по всій європейській частині СРСР. 15 червня 1982 року СРСР оголосив про прийняття на себе зобов'язання не застосовувати першими ядерну зброю.
Весною 1983 року США проголосили програму СОІ (так звана "стратегічна оборонна ініціатива"). 27 серпня 1983 року СРСР заявив, що на випадок досягнення взаємної згоди, включаючи відмову США від розгортання в Європі нових ракет, він ліквідує, тобто, знищить і пускові установки, і ракети як бойові одиниці. В кінці 1983 року Вашингтон почав зі згоди ФРН, Англії, Італії розміщення на території трьох західноєвропейських країн перших партій ракет "Першінг-2" та крилатих ракет.
У січні 1984 року відбулася конференція "Майбутнє НАТО та глобальна безпека", на якій основним було питання про нові американські ракети.
Починаючи з 1980 і по 1986 рік воєнний бюджет США збільшився на 51%. За 1980-ті роки Пентагон витратив приблизно $2 трильйони.
У 1990 році стратегічні ядерні сили Сполучених Штатів були скорочені на третину згідно з Договором СНО-1, і скорочені на дві третини згідно Договору СНО-2. Збройні сили США у Європі було скорочено із 300000 до 100000 чоловік.
7 червня 1990 року в Торнбері відбулася чергова сесія Ради НАТО. В 5-6 липня 1990 року в Лондоні відбулася зустріч глав держав-членів НАТО. На зустрічі обговорювалося питання про створення центру по запобіганню конфліктів в рамках СБСЕ, а також було прийнято Декларацію про перетворення у Північноатлантичному Союзі, в якій приводився план дій НАТО після виводу радянських військ із Східної Європи, і втілення в життя договору про звичайні сили, про радикальні зміни структури і стратегії НАТО.
В листопаді 1990 року було підписано Договір про звичайні збройні сили в Європі, прийнято Спільну декларацію двадцяти двох членів Організації Варшавського Договору і Північноатлантичного Союзу, а також Паризьку хартію для нової Європи. В ході зустрічі керівників 34 країн-учасниць Загальноєвропейської Наради з безпеки і співробітництва було створено унікальну можливість формування принципово нових засад європейської безпеки . У листопаді 1991 року в Римі голови держав і урядів країн-учасниць НАТО узгодили нову стратегічну концепцію Альянсу, що стало важливим кроком на шляху пристосування Північноатлантичного Союзу до нової ситуації у сфері безпеки. У грудні 1993 року відбулося засідання Ради НАТО в Брюсселі. Саме тут міністри іноземних справ поставили питання про практичне розширення Північноатлантичного Союзу шляхом створення системи безпеки для всієї Європи. Також було прийнято декларацію, в якій зазначалось: "Всі наші країни виступають за продовження прямої участі США і Канади в забезпеченні безпеки Європи". 10-11 січня 1994 року в Брюсселі відбулася чергова зустріч глав держав-членів НАТО. Центральне питання про ратифікацію програми "Партнерство заради миру". На практиці "Партнерство заради миру" дає можливість НАТО і країнам-партнерам працювати за спільними військовими стандартами і процедурами. З нашого погляду існують певні фундаментальні вимоги щодо членства, які відображені у Вашингтонській угоді. Нові члени мусять бути ринковими демократіями, дотримувати відповідальної політики в сфері безпеки і бути спроможними робити внески до Союзу", - зазначав держсекретар США У.Крістофер.
Програма "Партнерство заради миру" була створена спеціально для того, щоб охопити країни, що не є членами НАТО. Їм необхідно приділяти більше уваги. Всього за один рік ця новаторська ідея стала складовою частиною європейської системи безпеки. Мова йде про сукупність окремих угод між НАТО і на сьогодні 24-ма країнами - від Польщі до Вірменії, включаючи Росію і Україну. Кожна країна-партнер розробляє свою власну програму, яка відповідає її потребам. Ця програма допомагає новим демократіям встановити і укріпити демократичний контроль над збройними силами та виробити нову воєнну доктрину, систему охорони навколишнього середовища та ліквідації наслідків стихійних бід. Програма "Партнерство заради миру" є тією основою, на якій всі держави будують своє співробітництво у врегулюванні конфліктів та миротворчій діяльності. За перший рік існування союзники та партнери провели спільні воєнні навчання в Польщі, Нідерландах та Північній Атлантиці. Крім спільних навчань основними завданнями програми є обмін військовими делегаціями та навчання офіцерів з ненатовських держав у навчальних закладах Альянсу. Ця програма дає також можливість новим демократіям краще дізнатися про існуючі в НАТО процедури та стандарти, що допоможе їм прийняти рішення про вступ в Альянс.
Ініціатива "Партнерство заради миру" виявилась досить вдалою у створенні впливу на стабільність та безпеку в Європі і у справі покращання добросусідських відносин. Вона перетворилась у постійний та динамічний елемент європейської безпеки. У зв'язку з цим, у середині 1997 року Північноатлантичний Союз прийняв рішення про розширення партнерства. Весною 1997 року міністри іноземних справ і оборони країн НАТО прийняли цілий ряд заходів по розширенню програми, які надали нової якості програмі "Партнерство заради миру" і укріпили її у політичній, військовій, інституціональній сферах та у сфері забезпечення безпеки. Розширення "Партнерства заради миру" є одним із базових елементів зовнішньої адаптації Північноатлантичного Союзу, яка поряд з особливими відносинами, що розвиваються з Росією та Україною, закладає основу для нових домовленостей про безпеку в Європі та підкреслює керівну роль Союзу у цих домовленостях.