Смекни!
smekni.com

Війна в Афганістані (стр. 5 из 10)

Нові реалії поставили „афганців” України (без перебільшення) перед проблемою виживання. Ми мали боротися за своє місце в суспільстві, за право на існування нашої організації. Важливо було визначити стратегію й тактику в нових історичних умовах. Це завдання частково виконала ІІ позачергова конференція Спілки, що відбулася в Києві 24 – 26 жовтня 1991 року. Делегати внесли зміни й доповнення до Статуту організації, визначили основні напрями діяльності. Конференція перейменувала Спілку воїнів-інтернаціоналістів України на Українську спілку ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) – УСВА. УСВА також засудила війну як спосіб вирішення політичних проблем. Від тягаря воєн та їх наслідків завжди потерпає простий народ. Тільки на афганській війні загинуло майже 3,5 тисячі наших співвітчизників, більше 4 тисяч стали інвалідами, і їх кількість постійно зростає. 72 особи вважаються такими, що пропали безвісти. Спілка розпочала вироблення й реалізацію своїх програм соціальної, медичної й психологічної реабілітації людей, які постраждали від афганської війни, керуючись принципами як доброчинності, так і створення умов для вільного вибору професії, занять згідно з можливостями й освітою. Ці програми ми пропонували зробити складовими широкомасштабної державної програми, яка б включала такі аспекти: сприяння лікуванню й зміцненню фізичного і психологічного стану воїнів-інтернаціоналістів, соціальній адаптації та підвищенню їх соціальної активності; увічнення пам’яті полеглих; звільнення співвітчизників, що перебувають у полоні, пошук тих, хто пропав безвісти; формування позитивної громадської думки про воїнів-інтернаціоналістів, які виконували свій обов’язок і не можуть нести відповідальності за авантюрні рішення політиків.

Українська спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) бере активну участь у громадському житті, військово-патріотичному вихованні молоді. Про її діяльність розповідає голова Одеської обласної спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), депутат обласної ради Афанасій Петрович РАДУКАН.: «Спілка ветеранів Афганістану почала створюватися ще в 1989 році. Тоді організувалися комсомольські клуби «інтернаціоналістів». З другого боку, нас активно «сватали» найрізноманітніші бандитські угруповання – репутація людей з бойовим досвідом у цих колах була досить високою. Отоді ми зібралися, поміркували – а чому б на основі нашого бойового братерства не об’єднатися і створити свою організацію. Так ми змогли б протистояти наявним проблемам, допомагати один одному. І тоді, ще при Радянському Союзі, у Ташкенті відбувся перший з’їзд. Згодом ми зібралися в Криму. Тоді ж і організували Спілку ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) Радянського Союзу. Коли ж Союз розпався, у нас почалася робота над створенням Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) – УСВА, її територіальних представництв в областях і районах.

На сьогоднішній день Одеська обласна спілка поєднує 42 організації, у кожному районі в нас створені і працюють структури, де є свій статут, голова районної організації, президія, ревізійна комісія, словом, всі атрибути громадської організації. Практично відразу після створення спілки почали спливати на поверхню різноманітні «болячки» – так званий афганський синдром, труднощі з адаптацією до цивільного життя тощо. Це згуртувало нас ще більше, ми почали частіше збиратися разом, розв’язувати проблеми спільними зусиллями. І на сьогоднішній день можу відзначити з повною відповідальністю, кожен ветеран неоголошеної війни в Афганістані, який мешкає в Одеській області, знає, що є така організація, знає керівників на місцях і може за необхідності до них звертатися. У 2007 році нам вдалося зробити багато, і я молю Бога, щоб і надалі робилося не менше. По-перше, влітку в нашому реабілітаційному центрі «Шураві», який розташований в селищі Кароліно-Бугаз, пройшли оздоровлення, причому безкоштовно, 770 ветеранів. Вони одержували повноцінне триразове харчування, комфортні умови проживання в кімнатах з гарячою водою, кондиціонерами, телевізорами, турботливий догляд, і, звичайно, море, сонце, свіже повітря. Звичайно, хотілося б оздоровити також усі сім тисяч воїнів-афганців, але це нам поки що не під силу. Ми відкриті і для сучасних українських миротворців, що за роки незалежності України побували в багатьох «гарячих точках» планети. Такі люди до нас вже звертаються, щоправда, їх небагато. Війна – це завжди біль, страх, кров. Розділяти афганську війну і будь-які інші я б не став, та й не зможу. Якщо людина тримала в руках зброю, ризикувала здоров’ям і життям – це для нас брат навіки, інші відмінності не істотні

3. Витоки кризи

Президент США Картер у одному з перших заяв з цього приводу сказав: "...воно (вторгнення - Б.В.) змінило моє ставлення до зовнішню політику СРСР більше, ніж нічого іншого упродовж свого мого перебування посади." Західна преса, історики, політики і більше широкі прошарки громадськості мали свою, майже ніким не оспариваемую поза соціалістичного табору думку на що відбулися події: в 1978 року у Афганістані стався державний переворот під керівництвом Комуністичної партії при безсумнівному підсобництві СРСР. У результаті до влади прийшов прорадянський режим на чолі з Нуром Мухамедом Тараки і потім, Хаджимуллой Аміном. Радянський Союз перед постачав нових правителів технічною відсталістю та допомогою і радниками для боротьби з що набирає дедалі більшу силу опозиційним рухом. Американські та європейські историки-аналитики причини виникнення кризи у Афганістані зараховували до Квітневій революції 1978 року, і із них заперечила існування реальних соціально-економічних передумов і революційної ситуації, а що відбулися події пов'язувало з радянським впливом і з діяльністю Народної Демократичної партією Афганістану (НДПА), якої одне із американських журналів наказував "...недосвідченість, роз'єднаність і радикалізм, що вплинули настільки швидко на катастрофу в Афганістані". Народна Демократична партія Афганістану була створена середині 60-х років й невдовзі після свого створення розпалася на дві групи - Хальк, до котрої я належали Тараки і Амін, і Паргам, однією з видатних діячів якої було Кармаль. Перші узурпували влада і хотіли ділитися нею з своїми політичними опонентами, заслали Кармаля на політичну заслання дипломатичним представником Афганістану Чехословаччини. Радянський Союз перед намагався возз'єднати НДПА, але відтворена ззовні політична коаліція, шматована внутрішніми чварами і феодальними інтригами, недовго існувати. Влітку 1980 року, після вбивства Аміна, Кармаль повернувся батьківщину і вигнав багатьох своїх колишніх ворогів з уряду та провідних міністерств. Відразу після свого приходу до партії влади після квітневій революції 1978 року Тараки і Амін, та і Кармаль, намагалися насадити комуністичну ідеологію, розгорнути атеїстичну кампанію, і побудувати соціалізм в відсталою, племінної й частково феодальної, багатонаціональної мусульманської країні. Така внутрішня політика, обумовлена виключно догмами марксизму (у вигляді, якому вони подавалися радянським керівництвом), а чи не на реальними і об'єктивними законами, управляючими афганським суспільством, і економікою, неминуче мусила призвести Афганістан до збільшенню і так кризової ситуації. Майже яка встигла розпочатися, процес інтеграції феодально-роздробленого суспільства до основі виникнення економічних перетинів поміж окремими провінціями був насильно перерваний. Отже, на думку західних фахівців, криза була викликана, з одного боку, внутрішнім чинником - непродуманої і підігнаної під марксистські догмати модернізацією афганських соціально-політичної та його економічної структур, і, з іншого, зовнішнім і найважливішим чинником - введенням радянських військ у грудні 1979 року. III Мета і плани СРСР війні. Західні офіційні структури та преса оцінили як у меншою мірою фальсифікуючі події заяву уряду СРСР у тому, що війська ввели на прохання афганського керівництва на допомогу останньому боротьби з повсталими бандитами і впроваджують виконання інтернаціонального боргу. Адже колишній правитель Афганістану Амін був під час штурму радянськими спецпідрозділами його палацу, яке наступник обіймали цю посаду ще з'явився і в політичної арені на момент з так званого "запрошення". Активної критиці піддавалися також неодноразові заяви радянських лідерів про таких собі "зовнішніх силах", які сприяють афганським повстанцям (йшлося про переважно Пакистан і ЦРУ). Всі ці міфи було створено навмисне виправдання появи "обмеженого контингенту" за південними рубежами нашої Соціалістичної батьківщини і прикриття справжніх цілей цієї колоніальної війни. Політичні маневри радянського керівництва не переконали громадськість капіталістичного світу у його щирості, і було у країнах по-різному оцінювалися мети Радянського Союзу у цій війні, всі чудово розуміли її агресивний характер. Одні вбачали у ній бажання наддержави змінити баланс наснаги в реалізації регіоні, прагнення вести діалог із околишніми державами, переважно з Пакистаном, з позиції сили та продемонструвати всьому світу могутність і вплив волю СРСР. Інші, не заперечуючи переважно від цього, перенесли центр тяжкості те що, що Радянський Союз перед просто більше не міг покинути без допомоги комуністичний режим країни, де його неминуче очікували хаосу й поразка. Деякі політичні екстремісти у країнах схильні навіть були вважати, що радянська агресія в Афганістані - максимум незгірш від як "довгострокова стратегія, націлена отримання геостратегічних переваг, що з отриманням доступу до теплих морів і нафтовим ресурсів Перської затоки". За словами М.Гареева, 1979 року - заступника начальника оперативно керувати Генерального Штабу, "...введення радянських військ був непродуманим, політично помилковим кроком, що заподіяв величезної шкоди нашій країні і афганському народу". Гарєєв обіймав першу з цих двох позицій, які з'явились у армійському керівництві під час до вторгнення: чи взагалі вводити війська (і це було б краще більшість генштабу - за оцінкою тієї самої Гарєєва), чи запровадити не 4-5 дивізій, а відразу 30-40, за два-три роки досягти стабілізації у країні й припинення бойових дій в, перекрити все канали допомоги опозиції через афганських рубежів і знищити її. Важко можна припустити, що й цей останній варіант був кращим, тоді наполягає генерал Гарєєв, але у будь-якому випадку він не опрацьовувався й нагору не подавався. З упевненістю можна сказати, що радянська акція в Афганістані розцінювалася Заході і розглядалася у колі радянського керівництва однозначно - не як допомогу істинно народному уряду Демократичної республіки Афганістан у її боротьби з імперіалістами і душманами, і за захистом прийнятих афганцями завоювань революції, а запобігання неминучого за умов банкрутства прорадянського режиму контрреволюційного перевороту. IV "Радянський В'єтнам." У західної, та й у вітчизняної пресі з легкої руки журналістів ця війна часто називалася "радянським В'єтнамом". Ніхто не сумнівався, що "російські" у своїх бойових вертольотах могли досягти навіть найбільш віддалених районів цієї ізольованій позаду світу країни. Але навіть об'єктивні прогнози полягали в одному: якщо радянські війська хочуть отримати вигідні собі тривалі наслідки, вони повинні "зійти на грішну землю". Інакше їм будь-коли справитися з збройними повстанцями в себе у тилу. Моджахеди були єдині своєї боротьбі. Але, хоч і може бути парадоксальним, досвід як радянсько-афганської війни показує, що сила не в єдності. Одне плем'я чи аул могли, побачивши собі у тому вигоду, або під тиском сили укласти блок з завойовниками, а інші продовжували боротьбу, позаяк у нашій країні уже багато століть кожен сам забезпечував собі виживання. У відсталому Афганістані майже немає індустріальних центрів, у містах промислового виробництва була розвинена слабко, був настільки сильного робітничого класу й у наслідок цього, робочої організації, яку, відповідно до традиції, міг би обпертися марксистська партія. Проводячи іноді досить продуману колоніальну політику, радянські окупанти та його афганські союзники наділяли додатковими владними повноваженнями багатьох місцевих князьків, що ще більше посилювало пульверизацію суспільства, розпочату Аміном і Тараки, і створювало небезпечну основу задля збереження роздробленості і міжусобної війни у Афганістані на багато років наперед. З перших днів війни навіть оптимісти вважали, що з реінтегруванням країни знадобилася б зміна по крайнього заходу одного покоління і більше за умови, що росіяни, не дивлячись на протидія країн світу, у майбутньому не відмовилися від свого експерименту - і це пророцтво збувається. З цих причин поза країн соціалістичної співдружності майже хто б сумнівався у цьому, що комуністичний режим в Афганістані неспроможний самостійно існувати, і після її висновку звідти підрозділів Радянської армії нічого не залишиться, крім ненависть до російським, країна ж впаде в довгий час хаосу та громадянської війни. Навіть вище радянське керівництво і верхи генералітету багато в чому поділяли цю думку у країнах, і саме тому продовжували наполягати на подальшому військовому втручанні. Радянські лідери просто більше не мали іншого виходу - вони допустити падіння марксистського уряду. Проте, афганські повстанці, маючи лише обмеженим арсеналом зброї, яке діставалося ним здебільшого від розпадаючої афганської армії (до кінця 1980 року становила 30% від міста своєї і так раніше скороченою чисельності), і навіть невідь що значної допомогою ззовні (переважно ракети земля-повітря), надавали агресорові безвихідне опір. Не дивлячись те що, що велике радянське військову присутність у Афганістані було забезпечено величезними технічними і людськими резервами, навіть із найоптимістичнішим оцінкам умиротворення мала б зайняти багато років. Багато чудово пам'ятали у тому, як Росії наприкінці ХІХ століття довелося витратити цілих 25 років на завоювання набагато меншою площею країни на Кавказі - Дагестану.