Цікаво, що Центральна Рада, проголосивши незалежність України, і надалі не відкидала можливості укласти федеративний союз "з народними республіками колишньої Російської держави".
Ось таким був цей відомий документ - Четвертий універсал Центральної Ради. Без сумніву - прогресивний, без сумніву, незважаючи на певні недоробки і неясності, - історично значущий. Він завершив складний і нелегкий процес становлення у ті роки Української державності.
Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс, її визнали у 1918 р.: Румунія, Франція, Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 р. - Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо. Проте у січні російські війська під командуванням колишнього полковника царської армії М. Муравйова розпочали наступ на Центральну Раду. До них приєдналися донецькі робітничі загони, частини Червоного козацтва, харківська червона гвардія. Одночасно 16 (29) січня у Києві вибухнуло збройне повстання робітників заводу "Арсенал". Воно тривало шість днів. Чимало арсенальців було вбито, 300 - розстріляно. Цей факт подавався як найхарактерніший приклад контрреволюційності Центральної Ради. Але чи могла вона вчинити інакше? Як аналогія напрошується інший характерний приклад - повстання кронштадських матросів 1921 р. проти радянської влади. Воно було нещадно придушено, а тисячі матросів, які здалися владі, без усякого суду і слідства розстріляні.
Об'єднані російсько-українські радянські війська 26 січня (8 лютого) 1918 р. після завзятих боїв і багатогодинного артилерійського обстрілу міста зайняли Київ. У його обороні загинуло під Кругами 300 українських юнаків-студентів та учнів старших класів гімназій, які намагалися зупинити частини більшовицьких матросів. На вулицях міста більшовицькі війська вчинили жорстокий погром, розстрілюючи багатьох людей часто тільки за те, Що розмовляли українською мовою чи були у вишиванках. Центральна Рада евакуювалась до Житомира.
У Брест-Литовську, де проходили мирні переговори між державами Центрального блоку та Росією, 27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради від імені Української Народної Республіки, яку визнали країни Центрального блоку, підписала з Німеччиною та її союзниками (Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною) мирну угоду. Взамін на визнання своєї влади в Україні Центральна Рада зобов'язалась поставити, Німеччині близько 1 млн. т хліба, величезну кількість іншого продовольства та сировини. Щоб утримати владу. Центральна Рада звернулась до німецького уряду з проханням про військову допомогу, оскільки достатніх власних збройних сил не було. Німецькі та австро-угорські війська 18 лютого почали окупацію України. Однак цей відчайдушний захід не врятував Центральної Ради. У країні поширювалося невдоволення, розгорнулася боротьба проти окупантів. Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет, а 29 квітня 1918 р. вона зібралася на чергове засідання [20, c.34].
Окрім інших законів, обговорювалася і була прийнята Конституція Української Народної Республіки - Основний закон держави, її опрацювала спеціальна конституційна комісія на чолі з професором М. Грушевським, що вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, передусім найближчих сусідів України, яких об'єднували спільні або подібні з нею історичні, економічні, політичні умови розвитку.
Конституція мала підназву: "Статут про державний устрій, права і вольності УНР".
Вона складалася з восьми розділів і 85 статей:
І розділ - Загальні постанови;
II розділ - Права громадян України;
III розділ - Органи влади Української Народної Республіки;
IV розділ - Всенародні збори Української Народної Республіки;
V розділ - Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки; VI розділ - Суд Української Народної Республіки;
VII розділ - Національні союзи;
VIII розділ - Про тимчасове припинення громадянських свобод.
У розділі "Загальні постанови" підкреслювалося, що Українська Народна Республіка - держава "суверенна, самостійна і ні від кого не залежна", а носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни України, які проживають на її території. Реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні збори України (ст.3) [17, c.52].
Звертає на себе увагу ст.4, де зазначалося, що територія України - єдина, неподільна і без згоди 2/3 депутатів Всенародних зборів ніяка зміна кордонів України, а також ніяка зміна у державно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієї цілісності неможлива. "Не порушуючи єдиної своєї власти, - підкреслюється у ст.5, - УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування". Усім націям і національностям, які населяють Україну, надавалося право "на впорядкування своїх культурних прав у національних союзах".
Відразу за першим загальним розділом йшов розділ про громадянські права й свободи. Отже, у тогочасній Українській державі велике значення надавалося проблемі проголошення і гарантування прав та свобод громадянам.
Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку.
Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину громадянства міг тільки суд республіки. Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наступала з 20-річного віку. "Ніякої різниці у правах і обов'язках між чоловіком і жінкою, - писалося у ст.11 Конституції, - право УНР не знає".
У Конституції підкреслювалося (ст.12), що всі громадяни рівні у громадянських і політичних правах - незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використання старих титулів і звань заборонялося. Оберігалася недоторканість особи, житла, таємниця листування. Порушення цих останніх прав допускалося тільки правомочними органами у випадках, передбачених законом.
Ніхто не обмежувався на території України у свободі слова, друку, віросповідання, створення організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не мали характеру кримінального злочину. Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування.
На території УНР скасовувались як вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали людську гідність і честь. Скасовувалась (як покарання) конфіскація майна.
Виборче (активне і пасивне) право надавалося тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилося 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним. Не могли голосувати і бути обраними тільки особи, визнані у законному порядку душевнохворими.
У наступних чотирьох розділах Конституції йшлося про вищі органи державної влади, управління й судові органи.
Основу побудови структури вищих органів держави становила відома теорія розподілу влади - на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвища законодавча влада вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам, виконавча - Раді Народних Міністрів, судова - Генеральному Суду.
Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи-у громадах (сільських і міських), волостях, землях.
Парламент країни - Всенародні Збори - мав обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною системою виборів: депутат від 100 тис. жителів строком на три роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканості, вводилася оплата праці депутатів. Сесії парламенту повинні були скликатися двічі на рік. На першій сесії вибирався Голова, його заступник і так звані товариші. Всі вони становили Президію Всенародних Зборів. Голова організовував і очолював роботу парламенту, виконував "усі чинності, зв'язані з представництвом Республіки" (ст.35).
Закони приймалися тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир тощо. Право законодавчої ініціативи належало: Президії Всенародних Зборів, партійним фракціям, зареєстрованим Всенародними Зборами, групам депутатів (не менше 30 осіб), Раді Народних Міністрів, органам самоврядування, які об'єднували не менше 100 тис. виборців, виборцям у кількості не менше 100 тис. осіб.
Рада Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією, Головою парламенту, її склад і програма затверджувалися парламентом. Перед ним уряд відповідав за свою діяльність - як кожен міністр зокрема, так і уряд загалом. У випадку вотуму недовір'я вони були зобов'язані (як міністри, так і уряд) піти у відставку. Парламент більшістю у 2/3 голосів міг віддати їх під слідство і суд (ст.58).
Депутати парламенту мали право депутатського запиту до уряду. Впродовж семи днів окремі міністри чі уряд повинні були дати відповідь.
Найвищим судом республіки оголошувався Генерали ний суд, який обирався Всенародними Зборами. Він ви ступав як касаційна інстанція для інших судів, не міг бути судом першої та другої інстанцій і мати функції адміністративної влади. На який строк обирався Генеральний суд та інші суди країни, як вони обиралися - у Конституції не сказано. Це мало бути вирішено окремим законом про судоустрій. Зате у Конституції є інше важливе положення: "Судових вирішень не можуть змінити ні законодавчі, ні адміністраційні органи влади (ст.63).
Судочинство оголошувалось усним і гласним, усі громадяни, незалежно від посад, - рівними перед судом і перед законом.
Окремий розділ Конституції розглядав національні проблеми. "Кожна з населяючих Україну націй, - зазначалося у ст.69, - має право в межах УНР на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу". Кожна національна меншина входить у свій Національний Союз, обирає свої органи самоуправління. Кожен Національний Союз видає законодавство, що не повинне протирічити Конституції та законодавству України (в іншому випадку створюються спільні "погоджувальні комісії"), встановлює свій бюджет тощо. Органи кожного Національного Союзу були органами не громадськими, а державними, що надавало їм відповідний правовий статус і авторитет.