Запровадження нової економічної політики мало великий вплив на розвиток промисловості. Зокрема, в руках держави зосереджувались тільки великі підприємства. Всі дрібні і частина середніх передавались в оренду. В республіці як організаціям (кооперативам, комнезамам, артілям), так і приватним особам, не виключаючи колишніх власників, було здано 5200 підприємств, тобто близько половини від кількості націоналізованого фонду.
І хоч майже всі великі і частина середніх підприємств залишались за державою, режим користування цією власністю докорінно змінювався. Під час громадянської війни всі націоналізовані заводи, фабрики, шахти і рудники підпорядковувались галузевим головним комітетам (главкам) Вищої Ради народного господарства (ВРНГ), а в Україні – відповідно Українській Раді народного господарства (УРНГ). Ця вкрай зацентралізована вертикальна система управління з дріб’язковою опікою над підприємствами (главкізм) не залишала місця для ініціативи і самодіяльності виробничих колективів. Свою продукцію вони не продавали, а здавали главкам на основі замовлень, не купували, а отримували за нарядами необхідну сировину і матеріали.
Тепер в основу їх діяльності був покладений принцип господарського розрахунку, що значно розширювало їх самостійність. Головним показником ефективності будь-якого виробництва став рівень одержаного прибутку, за рахунок якого тепер повинен жити колектив підприємства. В процесі проведення непу передбачалось, що прибуток державних підприємств повинен стати як джерелом розширення і поліпшення виробництва, так і засобом фінансування витрат в інших галузях народного господарства, соціальних програм і всього життя держави.
Особливістю впровадження госпрозрахунку в умовах непу було те, що самостійністю наділялись не окремі підприємства, а галузеві територіальні трести, які об’єднували споріднені виробництва. Вони дійсно отримали майже повну оперативну господарську самостійність і орієнтацію на одержання прибутку. Трести, які збанкрутували, повинні були докорінно реорганізуватись або бути розформованими.
За ВРНГ і УРНГ залишалося тільки загальне керівництво державною промисловістю. Формувався ринок засобів виробництва шляхом утворення синдикатів (організацій для закупівлі сировини, проведення торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів), влаштування оптових ярмарків, організація товарних бірж.
В республіці трести почали створюватися восени 1921 р. Серед перших були: «Хімвугілля», організований на базі заводів і шахт Лисичанського району в Донбасі, «Південсталь», який об’єднав 15 металургійних заводів, «Цукортрест», «Український текстильний трест» та інші. Найбільш великі і важливі з них підпорядкувалися безпосередньо ВРНГ РСФРР (потім СРСР). Менш значні трести були в розпорядженні Української Ради народного господарства. Частина промислових підприємств була залишена губернським раднаргоспам. На початку 1922 р. Українській РНГ безпосередньо підпорядкувалися 24 трести, які об’єднували 433 підприємства всіх галузей.
Як вже відзначалось, в роки громадянської війни націоналізована промисловість була на повному утриманні держави. Тому впровадження господарської самостійності супроводжувалося великими труднощами. Трести утворювались по розпорядженню центра. Причому створювались швидко при відсутності чіткого уявлення про принципи та порядок їх діяльності. До того ж підприємства на час реорганізації мали обмежені фінанси, спрацьоване устаткування, відчували нестачу сировини і палива. Існували проблеми із забезпеченням робочою силою. Слід зазначити і те, що вся промисловість протягом тривалого часу вимушена була поставляти свою продукцію по низьким цінам, які визначались центральними господарськими органами, що не завжди давало змогу покривати витрати виробництва і змушувало входити підприємства у великі борги.
Розвиток нових економічних відносин вимагав відродження кредитно банківської системи. VI Всеукраїнський з’їзд Рад ще у грудні 1921 р. відмітив, що створення і зміцнення працюючого банківського апарату “є справа першорядної вимоги”. В цей час в Харкові вже розпочав працювати Всеукраїнський торгово-промисловий банк, який швидко перетворився в центр кредитування усієї республіканської промисловості. В проведенні товарообігу велику роль починають відігравати біржі. Перша з них розпочала свою роботу в Харкові у лютому 1922 р. Скоро вони виникають у всіх губернських і навіть деяких повітових центрах.
Неп означав зміни не тільки в системі організації управління виробництвом. Була ліквідована зрівнялівка в заробітній платі. Натуральне забезпечення працівників поступово змінили грошовим. При цьому почали враховуватись якість і кількість праці. Впровадження цього дало значний ефект. За підрахунками відомого економіста С.Г.Струмліна, ефективність, іншими словами, залежність оплати праці від її напруження у 1920 складала всього 5,6% заробітку, у 1921 р. – 23,6 %, а в середині 1922 р. вона піднялась до 71,8%.
На початку 1923 р. заробітна плата в легкій і харчовій промисловості майже досягла довоєнного рівня. Значно складнішими були справи у важкій промисловості, де процес відродження йшов більш повільно і нерівномірно і викликав необхідність подолання цілої низки кризових ситуацій.
Однією з найскладніших серед них була криза збуту, яка виникла в кінці 1923 р. Причини її були різні, і до них насамперед треба віднести те, що до 1924 р. об’єктом регулювання державних планів в промисловості був в основному обсяг виробництва. Вони складали тільки виробничі завдання і слідкували за їх виконанням. Обмін і розподіл товарів у значній мірі були поза межами впливу держави. Промислові трести, враховуючи високі втрати виробництва і зростання потреб на товари широкого вжитку, ще з кінця 1922 р. стали підвищувати ціни на свою продукцію. Це привело до перевищення їх над рівнем цін на сільськогосподарську продукцію у 1923 р. в 3,9 разів. Так, восени цього року на гроші від проданого одного пуду жита в Донбасі селянин міг купити 5,6 фунта солі (у 1913 р. – 70 фунтів), або 0,4 арш.ситцю ( у 1913 р. – 6,3 арш.), 1,2 фунта цвяхів (у 1913 р. – 8,8 фунта ) і т.ін.
Це привело до падіння попиту села на промислові вироби. Розпочався процес затоварювання. Слабка реалізація продукції різко зменшила фінансові можливості підприємств, їх обігові кошти. Виникли перебої з виплатою на підприємствах заробітної платні, розпочалось скорочення виробництва.
«Криза збуту» показала, що використання економічних важелів впливу на розвиток держави справа надзвичайно складна. Вона вимагала враховувати багато факторів, в тому числі і мати необхідний досвід і знання. Державні органи виявились неспроможними оволодіти стихійними процесами руху цін.
Вихід був знайдений фактично у вольовому адміністративному регулюванні. Була використана практика державного визначення ціни на кам’яне вугілля, по якій шахти Донбасу та інших вугільних басейнів зобов’язані були продавати свою продукцію споживачам. 29 лютого 1924 р. РНК СРСР прийняла постанову про зниження цін. Ця акція розглядалась як політика, розрахована на тривалий час. При цьому вимагалось посилити увагу трестів до зниження собівартості продукції, скорочення накладних витрат і т.д. В результаті усіх цих зусиль почалось зниження оптових цін на одну третину вже весною 1924 р., а на деякі товари селянського попиту ціни стали ще дешевші.
Позитивну роль у розвитку економіки республіки відіграла проведена в країні грошова реформа. Розпочалась вона у жовтні 1922 р. з впровадження в обіг банківських білетів достоїнством в 10 золотих карбованців (“червінців”), забезпечених дорогоцінними металами, валютою і товарами. Спочатку вони використовувались для розрахунків між державними підприємствами, а в роздрібній торгівлі продовжував функціонувати нестійкий “радзнак”, який продовжував знецінюватись. Пізніш паралельність валют була ліквідована, а з 1924 р. на основі червонця з’явилась можливість проводити розрахунок справжньої собівартості, здійснювати контроль за витрачанням державних коштів й т. ін.
Використовуючи потенціал непу, промисловість України вже в першій половині 20-х років змогла подолати труднощі відродження. У 1923/24 господарському році вся велика промисловість республіки виконала виробничі плани на 108%, а ще через рік – на 110%.
З середини 20-х років значно збільшились капіталовкладення в металургійну промисловість. Вона освоювала щорічно від 50 до 75% союзних коштів відпущених цій галузі. Це дозволило не тільки успішно організувати її діяльність, а й розпочати реконструкцію окремих підприємств. Так, у 1926 р. були реконструйовані доменні печі на Дніпровському заводі. На Макіївському металургійному заводі була збудована нова, найбільша в країні, повністю механізована домна. Розвивалось коксохімічне виробництво. Таким чином, вирішувалось завдання зростання промислового потенціалу. Воно мало значення не тільки для України, а й для вього Радянського Союзу. У 1925/26 господарському році в УСРР було виплавлено 89 % союзного виробництва чавуну, 53 % сталі і 57% прокату чорних металів.
В республіці інтенсивно розвивалось машинобудування, особливо сільськогосподарське. На 32 великих заводах цього профілю довоєнний обсяг виробництва більш ніж в 1,5 рази. Новою галуззю стало тракторобудування. Трактори випускались на 5 підприємствах республіки.
Підйом промисловості вимагав значного розвитку енергетичної бази. До кінця 1925 р. в Україні було відбудовані і розширені усі перспективні електростанції. Їх сукупна потужність перевищувала довоєнний рівень на 27 % . За відомим планом ГОЕЛРО восени 1927 р. розпочалось будівництво Дніпрогесу. А всього згідно цього плану в кінці 20-х років в республіці будувалось 50 електростанцій, в тому числі Харківська, Луганська, Полтавська, Артемівська, Київська та ін.