Вивчення новітньої історії України через призму поняття "політична культура" (стр. 1 из 2)

ВИВЧЕННЯ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ПОНЯТТЯ“ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА”

Розвиток будь-якої нації, народу, суспільства проходить під впливом культури, яка увібрана свідомістю та діяльністю її суб’єктів. Культура – це певна сукупність визначень, за допомогою яких люди формують свій досвід. Політика ж являє собою одну із фундаментальних сфер, в яких розкриваються значення, що певним чином пов’язані із загальнонаціональною культурою, соціокультурними, національно-історичними, релігійними, національно-психологічними традиціями, звичаями та стереотипами. Найширшим поняттям є національна культура, функціональні компоненти якої мають суттєвий вплив на формування системи політичних переконань та політичних орієнтацій. Політичну культуру слід розглядати як невіддільну частину загальнонаціональної культури. Вона становить сукупність усього духовного, що пов’язане з типом владних відносин та специфікою реалізації влади, притаманних певному народу, системі його політичних цінностей, почуттів, уявлень і переживань. Призначення політичної культури полягає в забезпеченні якісного та кількісного відтворення та виправдання її існування засобами естетики. Разом з тим, це певна система політичних поглядів, ідеалів і символів, підсистема громадянського виховання, багатства національної літератури та мистецтва, яка спирається на етнічний матеріал, традиції та звичаї нації.

Кожній політичній системі суспільства притаманна особлива, базова модель політичної культури. В більшості випадків її елементи характеризуються універсальністю і визначаються загальносвітоглядними настановами та орієнтаціями людей незалежно від їхньої національно-державної приналежності. В узагальненій формі вони складають системоутворюючі компоненти у кожній незалежній країні та проявляються у специфічних національних формах.

Впродовж останнього десятиліття в українській державі помітно поширилися наукові дослідження політичної культури. Є.Головаха, Н.Паніна, Ю.Пахомов, Н.Чурилов вважають що політична культура є сукупність поглядів, переконань, орієнтацій і зразків поведінки, які визначають ставлення людей до політичної сфери життя суспільства, рівень і спрямованість їх політичної активності.¹ “Політична культура, - говорить Б.Цимбалістий, - це продукт історичного розвитку та досвіду народу”.² В.Бебик, Н.Головатий, В.Ребкало визначають політичну культуру як особливий різновид культури, спосіб духовно-практичної діяльності й відносин, які відображають, закріплюють і реалізують головні національні цінності та інтереси, формують політичні погляди й навички участі громадян у суспільно-політичному житті України.³

Отримані результати суттєво розширили і поглибили уявлення суспільства про природу і характер цього явища, особливості його існування за умов радикальних соціальних та політичних перетворень. Проте виявилося й інше. А саме, розбіжності у трактуванні змісту і структури політичної культури, відмінності в наукових та методологічних засадах її аналізу. Це ускладнює порівняння і узагальнення зібраного матеріалу, а тим самим і його теоретичне осмислення і практичне використання. Тому не буде зайвим повернутися до витоків наукового вивчення політичної культури, згадати перші концептуальні визначення, окреслити найважливіші теоретико-методологічні засоби її дослідження.

Потрібно підкреслити, що поняття “політична культура”, на відміну від утворюючих його предметне поле явищ, має порівняно коротку історію. Окремі випадки вживання поняття “політична культура” філософами і політичними мислителями мали місце ще в ХVІІІ – ХІХ ст., зокрема, першим хто використав це поняття був німецький філософ ХVІІІ ст. І. Гердер⁴. Перші спроби надати статус наукового терміну, що спирається на цілісну сукупність уявлень про зміст, структуру і функції зазначеного феномену були лише в другій половині 50-х років минулого століття. Пріоритет в його використанні належить американському політологу Г.Алмонду. Спочатку у статті “Порівняльні політичні системи”, а потім в інших працях разом з С.Вербою, Г.Пауеллом, було дано визначення політичній культурі та сформовано концепцію, яка стала базовою в дослідженнях політичної культури⁵.

Поява інтересу до поняття “політичної культури” та її інтерпретації, в цей період, не є випадковим й обумовлюється, принаймні, двома обставинами. В першу чергу, це потреба пояснити суперечливий досвід політичних перетворень у країнах, які стали на шлях національного розвитку і побудови своєї політичної системи. Друга обставина полягає в зміні парадигм американської політичної науки, що створило передумови для переходу від аналізу переважно інституціональних структур до аналізу політичної поведінки.

Як відомо, кожне дослідження, яке претендує на статус наукового, передбачає наявність певної теоретико-методологічної бази. Вона і визначає відповідну модель постановки проблем і способів їх розв’язання. Послідовний розвиток таких ідей привів до усвідомлення того, що людська діяльність не визначається винятково ситуативними стимулами, а має подвійну зумовленість. У підсумку був зроблений висновок про наявність у структурі механізму політичної культури дії двох видів орієнтації: мотиваційної і ціннісної, які відображають відповідно його внутрішню і зовнішню детермінованість. Специфіка мотиваційної орієнтації виявляється у здатності суб’єкта вирізняти в оточенні, як фізичному, так і соціальному, окремі об’єкти, ідентифікувати їх з точки зору задоволення його потреб, здійснювати їх порівняльну оцінку і вибір. Наведені дії визначались відповідно як когнітивна, оцінювальна орієнтація і розглядалися в якості взаємодоповнюючих елементів мотиваційної орієнтації. Ціннісні орієнтації виступають у формі орієнтації суб’єкта на реакцію інших людей. На противагу мотиваційній, що спирається на потреби індивіда, вона була поставлена в залежність від цінностей, норм і зразків поведінки, тобто “зовнішніх символів”, адже вони задаються соціальною системою і поділяються учасниками дії.

Зв’язок даних видів регуляції дії, з одного боку, індивідуальний, а з другого – соціальний характер, здійснюється через оцінювальний компонент мотиваційної орієнтації. Останній реалізується в формі оцінки, що передбачає наявність відповідних критеріїв. Роль таких і виконують “зовнішні символи” у вигляді ціннісної орієнтації. У підсумку досягається інтеграція мотиваційної і ціннісної орієнтації у загальну орієнтацію суб’єкта на соціальну дію.

Викладені положення загальної теорії дії і були використані Г.Алмондом при опрацюванні проблематики політичної культури. Вони знайшли теоретико-методологічну базу, яка не тільки забезпечила передумови різнобічного аналізу політичної культури, а й надала йому концептуального характеру. Про це свідчить інтерпретація політичної культури. “Політична культура – це зразок індивідуальних позицій і орієнтацій стосовно політики, притаманних членам політичної системи. Вона є суб’єктивною сферою, що лежить в основі політичних дій і надає їм значення. Такі індивідуальні орієнтації об’єднують кілька елементів: а) пізнавальну орієнтацію – істинне чи хибне знання про політичні об’єкти та ідеї; б) емоційну орієнтацію відчуття зв’язку, включення, протидії щодо політичних об’єктів; в) оцінювальну орієнтацію – оцінки політичних об’єктів і думки про них, що передбачають застосування оцінювальних стандартів до політичних об’єктів і подій.”⁶

У наведеному визначенні, що вважається основним у західній політології, політична культура трактується відповідно концепції механізму організації соціальної дії, у зв’язку з чим її трактування також набуває концептуального характеру. Такий підхід цілком правомірний, бо, якщо політична ідея є різновидом соціальної і, отже, має спільні з нею риси, то логічно припустити, що в такому відношенні перебувають і механізми її регуляції, тобто орієнтації, у першому випадку – на соціальну дію, а в другому – на політичну.

Даючи аналіз визначенню політичної культури, перш за все звернемо увагу на інтерпретацію як утворення суб’єктивного порядку, тобто такого, що належить до сфери свідомості. Вибір цього трактування із множини інших не є випадковим. Він обумовлений “поведінковою” або, по іншому, “дієвою” спрямованістю досліджень, яка і задала відповідний аспект аналізу-інтерпретації політичної культури, а саме – функціональний. Оскільки ж функція культури – служити організації досвіду і регулюванню поведінки суб’єкта – передбачає інтернаціоналізацію культури або її убудованість в систему особи , то ж і способи її реалізації набувають особистісного, психологічного характеру.

Знання і уявлення про політичну систему або окремі її елементи, так само, як і почуття щодо них, не завжди можуть тлумачитись як характеристики політичної культури. Тільки будучи пов’язаними з готовністю до політичної дії, тобто в якості компонента соціальної установки, вони набувають ознак політичної культури. В іншому випадку ці знання та емоції можуть бути віднесені до політичної свідомості, але не до політичної культури. Політична свідомість трактується “як уся сукупність психічного відображення політики, як її суб’єктивний компонент, що виявляє себе на різних рівнях, в будь-яких ситуаціях”⁷. Що стосується політичної культури, то вона є лише частиною політичної свідомості, охоплюючи її диспозиційну підструктуру – політичні орієнтації, або соціальні установки щодо політичних об’єктів. Нерозуміння цих розбіжностей призводить до ототожнення названих понять, а отже, і до втрати політичною культурою своєї специфіки.

Тлумачення політичної культури полягає у віднесенні до її змісту, окрім явищ політичної свідомості, також явищ що належать до політичної поведінки. На відміну від політичної свідомості, яка є психічним відображенням політичної реальності й виконує функцію орієнтації людини в сфері політики, політична поведінка являє собою взаємодію індивіда з політичним середовищем і має на меті адаптацію до цього середовища або його зміну. Відмінність між політичною свідомістю, чи її диспозиційним компонентом, і поведінкою полягає ще й у тому, що остання щодо свідомості має вторинний, похідний характер, оскільки виступає засобом реалізації політичних орієнтацій, їх втілення у відповідних акціях і вчинках. Але наявність такого зв’язку не слід абсолютизувати. Справа в тім, що політична поведінка інколи носить імпульсивний характер, відбувається без регулятивного впливу політичних орієнтацій. Водночас політичні орієнтації, зафіксовані під час опитувань, можуть не знаходити свого втілення в поведінці через відсутність необхідних для цього умов. Отже взаємозв’язок очевидний, але при наявності певної автономності і незалежності.