ПЛАН
1. ПРИЧИНИ ЗМІЦНЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЦЕРКВИ
2. БОРОТЬБА ПАПСТВА ЗА ІНВЕСТИТУРУ
3. ВОРМСЬКИЙ КОНКОРДАТ
4. НАСЛІДКИ ПАНУВАННЯ ЦЕРКВИ НАД УСІЄЮ ХРИСТИЯНСЬКОЮ ЄВРОПОЮ В СЕРЕДНІ ВІКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Впродовж тисячі років після падіння Риму (500-1500 рр.) християнська Церква була єдиним духовним та релігійним монополістом в межах Європейського континенту. Поступово здобуваючи свій авторитет, Церква, вже як суспільна та політична організація, ідеологічно змінила пріоритети в усіх сферах суспільної діяльності, впроваджуючи власну концепцію морально-етичних норм.
Характерна ознака західноєвропейської середньовічної цивілізації полягає в тому, що релігія є домінуючим чинником розвитку суспільства. Протягом середніх століть відбулася остаточна християнізація Європи. Почався цей процес у районах Середземномор'я. В IV-V століттях у результаті економічних, політичних, культурних розходжень західна римська імперія й східна римська імперія мають свої відмінності. Але ці відмінності різко загострилися й виявилися в ІХ-Х століттях. В 1054 році остаточно відбувся розкол церков, що одержав назву схизма. Церкви розкололися на католицьку й православну. Відповідно і Європа розкололася по конфесіональній ознаці. Західна, північна, центральна Європа пішла за Римом. Європа стала католицькою. Південно-східна, східна Європа пішла за Константинополем.
В католицькій церкві з самого початку зложилася жорстка централізація влади. Величезний вплив у ній належав римському єпископові. Який одержав починаючи з V століття найменування «папа». Рим вважався містом апостола Петра. Який був хоронителем ключів від раю. Римський папа привласнив собі право бути приймачем апостола Петра. Землі папи ставали вотчиною святого Петра. В VIII столітті утворилася папська держава. У цю державу ввійшла римська область.
Церква на середньовічному заході була фактично державою в державі. Церква одержувала в дарунок від імператорів, знаті земельні володіння. До XV століття 1/3 земель у Європі (у регіоні впливу католиків) належала католицькій церкві. На вселенських соборах, які періодично скликувались католицька церква розробляла свою догматику.
Система освіти в Європі фактично перебувала в руках церкви. В VI столітті з'явився перший монастир заснований святим Бенедиктом. Який пізніше і розробив устав монастирського життя. Від ченців вимагали виконання 3 обітниць: безшлюбності, бідності, слухняності. Монастир одночасно був центром освіти. У монастирських і церковних школах учили тексти латинською мовою.
Для середньовічної цивілізації заходу й для церкви зокрема одним з найважливіших було питання об відношення до мирської влади. В 413 році Аврелій Августин у своєму творі про град Божий порушив питання про відношення церкви і влади. Він сформулював свого роду політичну теорію. За якою надалі жило й розвивалося усе середньовіччя. Він стверджував що історія людства це боротьба праведників, що населяє град божий, і грішників які населяють град земний. Аврелій Августин говорив що церква ближче стоїть до граду божого, що влада мирська це град земний. У такий спосіб світське правління повинне бути підлеглим церкві. Вона стоїть вище держави. Відповідно правителі зобов'язані підкорятися. Тому протягом усього середньовіччя взаємини церкви й держави в західноєвропейському регіоні носили дуже складний характер.
Черговий розбрат між папою і імператором назрівала і цьому чимало допоміг трактат кардинала Гумберта «Проти симфоністів», де йшла мова про вибори єпископа й інвеституру. Відповідно до трактату, вибори проходять у три етапи:
1. Духівництво висуває кандидатури, а народ бере участь у виборах.
2. Митрополит затверджує результати й відбувається рукоположення.
3. Політична влада підтверджує вибори.
Трактат позбавляє світську владу інвеститури, але в ті часи усе ще відбувалося саме навпаки й викликало справедливе обурення духівництва. В 1058 р. Латеранський собор прийняв декрет про порядок обрання папи й першим папою, який був обраний відповідно до нього став Микола II (1059-1061). Статут обрання передбачає участь у виборах тільки кардинальської колегії. Це все далеко не радувало імператора й один раз навіть виникла ситуація паралельних виборів. Духівництво обрало папу Олександра II (1061-1073), а імператор призначив антипапу Гонорія II. Лише смерть Гонорія зупинила вуличні криваві побоїща, як через це виникли.
Після смерті Олександра ІІ папою вибрали ченця Гільдебранда. Петро Даміані навіть назвав його «святим сатаною» дивуючись його фанатизму.
Новий папа взяв собі ім'я Григорій VII на честь Григорія I Великого. Середньовічний чернець здійснив на папському престолі програму ствердження універсальної влади пап на Заході. Програмою його понтифікату став документ «Dictatus papae» в 27 пунктах. От самі яскраві з них:
1. Тільки римський папа вправі називатися всесвітнім.
2. З особами відлученими папою не можна перебувати навіть в одному будинку.
3. Один папа може носити імператорські регалії.
4. Всі князі повинні цілувати ногу тільки в папи.
5. Папа вправі позбавляти влади імператорів.
6. Ніхто не може судити папу.
7. Римська церква ніколи не помилялася, вона буде вічно непогрішною.
8. Безсумнівно те, що кожний канонічно вибраний папа стає святим.
9. Папа може звільнити підданих від присяги особі, які скоїла гріх.
Як видно ідеалом Григорія VII був сильний і самостійний папа, незалежний від світських владик. Фундаментом цієї теократії є Рим, і його древній авторитет як хоронителя віри й істини. Організація життя передбачалася строго монархічна: Папа — духівництво – імператор. Світська влада залежить від духовної тому що порятунок душі важливіше всього іншого. Духівництво не може мати государя крім папи й родини крім Церкви.
Почалася боротьба із симонією й шлюбним духівництвом. Другий Латеранський собор 1139 р. проголосив, що носії сану священика і єпископа не можуть одружуватися. Петро Даміані пише ряд трактатів про целібат. Мандрівні проповідники «патарії» усюди проводили в життя нову лінію папи.
Зовнішня діяльність папи зводилася до відсторонення мирської влади від інвеститури. Оскільки єпископи мали свої землі папа зобов'язав їх не підкорятися королям і герцогам, а присвятити свою нерухомість ап. Петру.
Зрозуміло, світська влада не могла із цим погодитися, адже 2\3 земель Європи переходило в залежність Риму. Загострилася боротьба у Франції, Німеччині, Британії, Іспанії, Богемії, Польщі й навіть у Західній Русі.
Між тим, у 1065 р. Генріх ІV став самостійним королем. Це булла людина, не позбавлена ані розуму, ані освіти, властивий і самолюбивий.
Обстановка в Німеччині була складною. Повстали феодали саксонії. Це повстання було пов`язане з давнім сепаратизмом саксонською знаті, невдоволеною занадто сильною та диспотичною політикою Генріха VII і тим, що короля оточують швабські міністеріали. Повстали і саксонські селяни проти повищення барщини на королівських землях, і розмах цього руху змусив частину знаті піти на згоду з королем.
Лише в 1075 р. Генріх IV зміг впоратися з саксонцями. Цей рік і став початком суперечок про інвеституру. Папа Григорій VII видав декрет про інвеституру, заборонивши духовенству під страхом позбавлення сану приймати інвеституру від світських осіб та заборонивши останнім під загрозою відлучення від церкви жалувати інвеституру духовенству. У відповідь на це німецький король власною владою демонстративно призначив ряд німецьких єпископів.
Погрози папи король ігнорував і на початку 1076 р. зібрав у Вормсі церковний собор з підтримуваших Генріха духовних князів Німеччини і Італії. Король не зміг оцінити реальне співвідношення сил. Собор у Вормсі підтримав короля, котрий направив папі знаменитее послання. «Ми, Генріх, божею милостю, а не силою, король … Гільдебранду, що іменується папою, а на ділі лжемонаху…», - було початком зухвалого листа. Закінчував король ще більш різко: «Ми, Генріх … зі всіма єпископами нашими … кажемо тобі: «Забирайся геть! Забирайся геть!».
Король гнав папу з престола. Григорій VII прийняв виклик. Він негайно зізвав у Римі церковний собор, об`явив короля позбавленим трону і, звільнивши його вассалів від присяги на вірність королю, зрештою відлучив Генріха від церкви.
Саксонські феодали скористувалися цим, щоб поновити заколот. Це затруднювало положення Генріха, і йому нічого не залишалось, як шукати примирення з папою. У 1077 р. король прибув до Каносси, де знаходився на цей час папа. Переживши немале приниження, Генріх був все ж прийнятий папою, і знього зняли відлучення. Знаменита легенда про покаяння короля, немов би то він стояв босим з посипаною попелом головою, в рубищі, три дні і три ночі на снігу під стінами Каносського замку, перед тим, як ворота розімкнулися і папа прийняв його, є неправдоподібною. Легенду видумав Григорій VII, щоб підняти і возвеличити перемогу папства. Насправді ж король зупинився в будинку поблизу замка і переговори вели його уповноважені.
Пішовши на болісне приниження самолюбства (недарма Каносса стала синонімом приниження), король, по суті, одержав дипломатичну перемогу, добившись хоча б тимчасового миру з найгрізнішим зі своїх ворогів.
Генріх зміг повернутися до Німеччини, де довго не міг впоратись з заколотом. Феодали обрали антикороля – Рудольфа Швабського, боротьба з яким потребувала від Генріха важких втрат.
Підтримка рейнських міст дозволила Генріху вийти переможцем, а антикороль загинув. Король Генріхі не думав підкорятися папі і невдовзі знов був відлучений від церкви в анафемі. Проте тепер він міг відповісти на відлучення війною і повів німецьких феодалів, що були йому вірні, на Рим. У 1084 р. Генріх зайняв Рим (папа Григорій укрився в римській цитаделі); німці привезли в обозі німецького священника, котрого король об`явив антипапою (Клімент ІІІ).