У другій половині 1942 року, починаючи з місяця липня, ми розпочали такі підготовчі роботи:
„В м. Вінниці, а також в ряді районів, - говориться в іншому документі, - існували оунівські організації бандерівського спрямування, закладені прибулими із західних областей України емісарами головного Проводу ОУН. Характерним є існування молодіжної організації у М. Вінниці з числа студентів медичного і педагогічного інститутів, „Спілка українського націоналістичного студентства" (СУНС). Існуюче націоналістичне підпілля у Вінницькій області, зокрема серед молоді, що навчається, мало свій вплив на молодь районів Кам'янець - Подільської області".1
Керівником націоналістів у Калиновському районі був прибулий із Західної України освітянин Липовий, котрий працював заступником інспектора райвно (розстріляний в 1942 року в м. Вінниці німцями), керівниками націоналістичних осередків: у с Старий Пиків - зубний технік П.Гребінь (розстріляний партизанами), в с Байківці - місцевий староста З.Пиндик, у с Жигалівці - фельдшер Дорогневич, у с. Хомутинцях -прибулий із Західної України піп Мороз створювалися такі осередки також в „Трансністрії":
„Інспекторам відділення Трансністрії. Відділення жандармерії Молигева 31 15 листопада 1942 р. Службова записка № 1604
В результаті інформації, зібраної персоналом бюро безпеки, цього регіону, констатую, що в с Попівці Копайгородського району Могилівського повіту є зародок організації групи українського національного руху. Враховуючи, що дана місцевість знаходиться на малій відстані від кордону на півночі Трансністрії, деякі із зацікавлених переходять кордон нелегально на територію України до родичів чи знайомих і приносять звідти різноманітні дані, що стосуються національної боротьби та організації української армії. Через ці відомості вони пробуджують національні почуття тих, хто їх слухає, що призводить до організації мас.1
До цього часу встановлено, що до цієї категорії відносяться такі: Батковский М., Левитський І., Мельник В., (8 чол., всі з с Попівці)... Був виданий наказ по посту жандармерії, щоб встановити стеження вздовж кордону і спробувати спіймати їх під час нелегального переходу кордону і віддати під суд...
Командир віділення жандармерії
Могилева."
Крім того, в Липовецькому, Турбівському, Гайсинському і Немирівському районах існували бойові оунівські групи.
Очевидно, це були так звані групи самооборони, які почали з'являтися навесні 1942 року на Волині та Поділлі. Однак вістря їх боротьби спрямовувалося не проти гітлерівських загарбників. І не тому, що ці групи були нечисленними і могли легко зазнати поразки від ворога у відкритому бою. Така поведінка оунівців визначалась інструкцією їх керівництва, в якій вказувалось як себе вести стосовно тієї чи іншої сили: „...До німців
б) не вдаватися в бої з більшими німецькими силами; До більшовицького підпілля
а) не входити з ними в жодні приязні стосунки, якнайбільше перед ними конспіруватися;
б) вести з ними безпощадну політичну і збройну боротьбу, як з грабіжницькими бандами;
в) нищити фізично більшовицький актив, червоні партизанські загони і всіх їх прихвоснів;
а) не вести жодних засадних бойових акцій;
б) примірно карати за виступ проти народу;
в) входити в порозуміння з метою здобуття зброї і других боєприпасів".
Про те, що ця настанова ретельно виконувалася, свідчать спогади гітлерівського фельдмаршала Е.Манштейна:
Що стосується зброї, для її здобування використовувався і такий спосіб, як пошук... на місцях боїв, розкопування військових поховань з 1941 року., її крадіжки на залізничному транспорті".2
Іншими словами, спершу націоналісти ставили за мету не фізичне винищування окупантів, а їх залякування, чим підштовхнувши до коригування політичної лінії щодо України. Більш коректно поведінку бандерівців відкориговано на II конференції у квітні 1942 р. на якій провід ОУН(б) виробив лінію, спрямовану на тривалу підготовку власних політичних та військових сил за українську державність. Головною вважалася теза про недопустимість стихійних виступів мас, щоб "енергія народу не вилилась у партизанському, але оформилась у всенародний рух". Учасники конференції висловилися за критичне ставлення до німців та відсіч будь-яким спробом комуністичного Опору опанувати ситуацією і поширювати свій вплив на населення.3
І ще одній інструкції говорилось, що німецьке панування знищило вояку надію на незалежність, відтепер українці повинні ставити на шлях організованої революції під проводом Бандери С. Німеччина буде змушена напружити свої останні сили в боротьбі з Англією ось чому зростають шанси ОУН. Українцям не треба приєднуватись до радянських партизанів оскільки їхні жертви і їхня боротьба вигідні тільки Москві. Навпаки, українці мають об'єднати власні сили і чекати часу нападу, який буде вказаний головним Проводом ОУН. Ці інструктивні настанови ретельно втілюватися в життя і Створеними дещо пізніше в Західній Україні більш крупними рейдуючими збройними загонами, структурно приналежними до сформованої на базі ОУН(б) Української Повстанської Армії (один із них, як відмічають німецькі джерела, спостерігався у липні 1942 року в районі Кам'янця-Подільського). Тому, проводячи агітаційну роботу серед населення ("7 серпня 1942 року:... У Вінниці знову виявили листівку українського руху опору. Про авторів дізнатися не вдалось нічого..."), зазнаючи арештів ("31 липня 1942 року:...У ході розгрому банди в Чемерівцях було арештовано 15 осіб, серед них заступник мера, відповідальний за школу і освіту, директор школи і деякі вчителі..."; "25 вересня 1942 року:... У Гайсині було арештовано сім осіб за письмову пропаганду на користь Бандери. При обшуку будинків вдалося вилучити важливі пропагандистські матеріали"), бандерівці попри це, особливу увагу проявляли до більшовицько -комсомольського підпілля, партизанів.1
їх руками був задушений керівник Павлівської підпільної організації Калинівського району та Кіровської підпільної групи Турбівського району В.М. Мессарош, живцем замурований член Ободівської підпільної групи А.Квашенко, убиті керівник Калинівської підпільної організації М.П. Архипович, член партизанського загону ім. Сталіна комсомолець С.К. Поворзнюк, зв'язків партизанської кавалерійської бригади імені Леніна В.В. Вовк, члени Літинсьої підпільної антифашистської організації Т. Главадчук та Г.В. Ткачук підпільник із с Пеньківки латинського району С.Є.Кулик та інші. Однак великих сутичок між націоналістами і комуністичними вінницькими партизанами не було. Але чималий вклад у боротьбу з окупантами зробили і українські патріоти групи УПА - „Південь" на чолі з полковником „Батько" - Омелян Грабець. Ця група була сформована рішенням ОУН, яке було видано крайовому проводу ОСУЗ, вона знаходилась на терені таких областей: Кам'янець-Подільська, Житомирська, Вінницька і Південна частина Київської. І мала три воєнні округи: "Холодний Яр", "Умань" і "Вінниця".1
За час свого існування група військ УПА "Південь" у червні 1943 року знищили німецьку поліцейську школу біля Житомира. Яка нараховувала 260 осіб. 26 липня 1943 року біля села Устинівка, Потиївського району в бою вбили понад 100 німців. А 9 січня 1944 року Куріня "Бистрий" розбила німецький підрозділ біля села Лисогірки, здобувши значні трофеї: З автомашини, 7 кулеметів, 2 міномети, 10 рушниць, та понад 30000 набоїв, 500 гранат.2
Тому можна сказати, що населення нашого краю боролось з фашистськими-окупантами навіть ціною власного життя. Мирні жителі намагались в усьому допомагати партизанам. Вигнання окупантів з рідного краю стало спільною метою як комуністичних партизан, так і українських патріотів ОУН-УПА. Але їхнім слабким місцем було те, що вони не змогли знайти спільну мову між собою і виробити спільного плану дій, це суттєво підривало їх боєздатність. Крім того постійні конфлікти між комуністичними і націоналістичними партизанами були на руку лише німцям. Проте загалом партизанські загони і з'єднання відіграли велику роль у визволенні рідної землі від загарбників.
Висновки
Отже, можна з упевненістю сказати, що наслідки, які були спричинені Вінниччині під час Великої Вітчизняної Війни були величезними. Автори різних праць висловлюють свої погляди і думки щодо збитків та людських втрат під час окупації*. Але однозначно можна сказати, що вони були непомірно важкими для долі нашого краю. Щоб це пояснити автор у своїй праці наводив статистику з різних джерел. Але навіть і це не може дати усієї вичерпної картини втрат, яку ми отримали після цієї страшної війни. Тому що коли ми пояснюємо втрати то констатуємо лише суху статистику. Але хіба вона може пояснити біль і відчай в якому були ті хто залишився в живих. І при цьому втратив своїх рідних, близьких друзів - тих з ким ще кілька років назад чи навіть тижнів будував плани на майбутнє, спілкувався та просто мріяв. Звичайно, важкими і просто нелюдськими силами усього народу в тому числі і жителів нашого краю, ворог був подоланий. Але що ми отримали після цієї перемоги: руїни міст, сіл, залишки заводів, згарища від будинків і зруйновані та покалічені людські життя.
В цій праці автор наводив різні цифри людських втрат, але яка різниця скільки людей загинуло десять чи сто тисяч - це лише цифра. А за цією цифрою людина. Навіть якби ця війна забрала життя лише однієї людини то її можна було б назвати жорсткою і безцільною, тому що неможливо визначити ціну людського життя, воно є безцінним даром, яке дається лише раз і втратити його можна також раз. Ми можемо пояснювати доцільність чи недоцільність цих втрат на різних конференціях, практикумах, політичних рішеннях, але як пояснити батькам, що їх діти загинули в ім'я якоїсь абстрактної ідеї.
Так, місто лежало в руїнах, людські втрати були незчисленними, здавалось що життя в краї назавжди втрачене. Але в людей залишалось те, чого неможливо знищити, зламати, чи викрасти - це віра і надія в майбутнє. Ця віра була передусім в серцях жінок, дітей та старих людей. Вони відчували що вони зовсім не непотрібні. Вони знали і вірили в те, що рідна земля потребує їхньої праці, і вони вертали до життя міста і села не чекаючи своїх чоловіків, які невідомо чи взагалі ще були живі. В кінці грудня 1943 року радянські війська почали звільнення Вінниччини. Але ворогові, що зосередив тут великі сили, вдалося 11-12 січня 1944 року зупинити наступ, наших частин і навіть перейти у контрнаступ. Ряд уже звільнених районів області знову опинився в руках фашистів. У березні почався новий наступ радянських військ на Правобережній Україні.