Окремо в часописі і друкувалися запрошення на загальні збори українок. 19 жовтня 1941 року о 2 годині в приміщенні редакції по вул. Князя Данила, 11 (колишня вул. Чкалова), 7 грудня та 14 грудня 1941 року о З годині в будинку товариства. Звичайно, збиралися щонеділі, а 22 лютого 1942 року призначено загальні збори, на яких була прочитана звітна доповідь і обрана нова управа. Ще в січні Євгенія Плахотна виявила бажання залишити посаду голови. Як вважають свідки, це було викликано суперечностями між прибічниками Серафімовича та колишнього генерала армії УНР Омеляновича-Павленка, який очолював поліцію. Його дружина донесла в політичний відділ штадткомісаріату про окремі висловлювання Плахотної, після чого її викликали для бесіди. Головою Жіночої Служби України стала робітниця Омеляновича-Павленка галичанка Пекарчук, заступником - Гончар Олена, членом управи залишилась Євгенія Плахотна, також були обрані Ількова Олександра з відділу соціального забезпечення вінницької райуправи, Килимник, Правдюк, Лукашевич Єлизавета (інспектор бібліотек), Гуверська, Петраковська.
Відповідно до завдань, поставлених товариством було засновано цілий ряд закладів. Так у грудні 1941 року створено їдальню, яка була забезпечена грошовими внесками, продуктами і паливом завдяки обласній управі та відділу постачання і торгівлі міста. її послугами мали змогу користуватися всі жителі міста, які вважали їжу досить смачною і порівняно дешевою.1
За адресою пров. Весняний, 10 працювала їдальня, яка обслуговувала населення міста, а з березня 1943 року приймала замовлення від цивільних та військових установ. Жіноча Служба України мала також підсобне господарство (7 га. городу, свині, корови, птиця), в забезпеченні посівним матеріалом, якого допомагала районна земельна управа. Тому їдальня Жіночої Служби України мала власні продукти харчування. 31 лютого почала працювати школа, а з травня 1942 року і майстерня крою та шиття. Термін навчання складав 7 місяців. Навчалося понад 100 осіб. Хоча спочатку мали всього 15 швейних машинок, через 4 місяці 15 найкращих учениць вже виконували замовлення. Другий набір курсів почав навчання з 22 вересня 1942 року. У № 36 (181) від 6 травня 1943 року вже інформувалося про роботу ательє мод, яке приймало замовлення за адресою Український проспект, 7 (колишня вул. Леніна).2
За цією ж адресою було створено майстерню та курси художньої вишивки для дівчат 16-18 років з чотиримісячним терміном навчання з 1 травня 1942 року з 16 до 18 годин щоденно. На курсах навчалося 70 осіб, хоч існували певні перешкоди. На курсах читалися лекції з історії України, української літератури, виховання дитини, гігієни, ведення домашнього господарства, куховарства, а також про видатних героїнь та письменниць (Леся Українка, Марко Вовчок). Тричі на тиждень збирався співочий дівочий гурток, планувалося відкрити курси української музики, пісні, а також бібліотеку.1
В періодичній пресі та архівних матеріалах містяться відомості про прагнення організувати філію по селах Вінницького та Турбівського районів, а також свідчення про заснування жіночої організації в А.Прилуки директором школи П.Макушевською, в м.Хмільнику, в Козятині та по утворенню Жіночої Служби України в Немирові 21 грудня 1941 року одночасно з „Просвітою".
Членами організації були проведені заходи по відзначенню пам'яті видатних жінок українок. 1 листопада 1941 року о 4 годинні в приміщенні клубу імені Руданського відбулась пам'ятна академія по Людмилі Старицькій - Черняхівській. Дочка письменника, діячка періоду визвольних змагань, яка у 1917-1920 pp. утворила в місті Вінниці та Кам'янець-Подільському „Союз українок", була репресована у процесі „СВУ" і загинула у віці 70 років у Києві 1941 році.
Таким чином, у першій період війни німецька окупаційна влада не заважала представникам української інтелігенції відновити діяльність навчальних закладів Вінниччини. І навіть підтримувала патріотично-націоналістичні ідеї в колах інтелігенції, так як думала переманити їх на свою сторону. Та сподівання на те, що німці опікуватимуться освітніми, як і взагалі будь-якими інтересами українців, виявилися марними. Коли справи на фронтах йшли добре то від підтримки націоналістичних ідей німці травня 1942 року з 16 до 18 годин щоденно. На курсах навчалося 70 осіб, хоч існували певні перешкоди. На курсах читалися лекції з історії України, української літератури, виховання дитини, гігієни, ведення домашнього господарства, куховарства, а також про видатних героїнь та письменниць (Леся Українка, Марко Вовчок). Тричі на тиждень збирався співочий дівочий гурток, планувалося відкрити курси української музики, пісні, а також бібліотеку.1
В періодичній пресі та архівних матеріалах містяться відомості про прагнення організувати філію по селах Вінницького та Турбівського районів, а також свідчення про заснування жіночої організації в А.Прилуки директором школи П.Макушевською, в м.Хмільнику, в Козятині та по утворенню Жіночої Служби України в Немирові 21 грудня 1941 року одночасно з „Просвітою".
Членами організації були проведені заходи по відзначенню пам'яті видатних жінок українок. 1 листопада 1941 року о 4 годинні в приміщенні клубу імені Руданського відбулась пам'ятна академія по Людмилі Старицькій - Черняхівській. Дочка письменника, діячка періоду визвольних змагань, яка у 1917-1920 pp. утворила в місті Вінниці та Кам'янець-Подільському „Союз українок", була репресована у процесі „СВУ" і загинула у віці 70 років у Києві 1941 році.
Таким чином, у першій період війни німецька окупаційна влада не заважала представникам української інтелігенції відновити діяльність навчальних закладів Вінниччини. І навіть підтримувала патріотично-націоналістичні ідеї в колах інтелігенції, так як думала переманити їх на свою сторону. Та сподівання на те, що німці опікуватимуться освітніми, як і взагалі будь-якими інтересами українців, виявилися марними. Коли справи на фронтах йшли добре то від підтримки націоналістичних ідей німці відмовились так як це вже їм стало непотрібним. І ті освітні і культурні заходи які німецька влада раніше заохочувала вона ж і почала знищувати. Але подих свободи вже було не спинити. І ті свідомі українці які намагались мирно відновити державу змушені були переходити до більш жорстких методів.
Розділ III. Рух Опору 1941 - 1944 pp. радянський і націоналістичний
Чи стала Вінниця тим бажаним „тихим місцем" для німців? Ні, вони не знайшли тут спокійного життя. У нашому краї розгорнувся рух Опору. Були створені підпільні партизанські групи та загони, працювали підпільні друкарні. Вони часто не мали зв'язку між собою, ні з вищими штабами, гинули, але боролись з окупантами. Часто ці роз'єднані загони об'єднувались в сильні партизанські з'єднання: Мельника, Наумова, Медведева, Шушпанова. Наприклад, з'єднання Мельника включало загони „Червоний", „Смерть фашизму", „За Вітчизну", „Котовського", та ще інших загальною численністю на 15 січня 1943 року 1777 чоловік.1 З'єднання Наумова об'єднувало 7 загонів загальною чисельністю 701 чоловік, з'єднання Шушпанова 481 чоловік, воно об'єднувало 4 загони. Але озброєння цих загонів і з'єднань бажало кращого. З'єднання Наумова мало 32 кулемета, 180 автоматів, 10 мінометів, 6 ПТР, а решта була озброєна лише старими гвинтівками. З'єднання Шушпанова одна 45 мм. гармата, 1 ст. кулемет, 13 ручних кулемета, 122 автомати, 6 мінометів, решта мала на озброєнні гвинтівки. Ці з'єднання досить сильно дошкуляли фашистським окупантам.
За весь період діяльності з 25 жовтня 1942 р. по 27 березня 1944 р. вінницькими партизанськими з'єднаннями було проведено 114 боїв, з них 14 в повному оточенні, знищено 12458 німецьких солдат та офіцерів, пущено під укіс 85 ешелонів, 3 бронепаравози, 8 бронеплощадок, 928 вагонів і платформ, 308 автомашин, 16 танків і бронемашин, 6 мотоциклів, 5 літаків, 31 трактор, 10 залізничних і 102 шосейних мости, 6 електростанцій, З залізничних станцій, 14 заводів місцевої промисловості, 17 складів, 2 радіостанцій, 10 вузлів зв'язку, 50 км. т.т. ліній зв'язку, затоплений 1 катер. За час своїх рейдів вони пройшли понад 6500 км. І форсували 38 рік, випущено 77750 листівок і газет за закликом до боротьби.1
Про рух Опору в районі „Вервольфу" писалось багато. Підтвердження цього можна знайти в періодичних донесеннях унтерштурмфюрера Даннера, одного з керівників групи „Ост" оберфюреру СС Ратенхуберу.
В пункті 7 підсумкової доповіді від 25 вересня 1943 року про розформування служби „Ост" Даннер пише:" 3 1941 року було зареєстровано 1360 актів опору". Протоколи допитів в копіях, або оригіналах надіслані командуванню державної служби безпеки. Арештовано 722 чоловіки прізвища яких є в списках.2 І ці цифри стосуються лише діяльності групи „Ост", сюди не включені тисячі людей, заарештованих іншими німецькими каральними службами. І саме в цей найтривожніший час, восени 1941 року коли геббелівська пропаганда твердила, що солдати вермахту зайняли Москву, а найменше порушення будь-якого розпорядження окупантів каралось смертю, тисячі подолян зробили свої перші кроки в боротьбі проти німецьких загарбників.
Західнонімецький історик Г.Зегерс в праці, присвяченій діям гітлерівців проти партизанського руху, був змушений визнати:" Першою битвою, яку програв німецький вермахт у другій світовій війні, була битва проти радянських партизанів взимку 1941-1942 роках. Потім відбувались постійні поразки в цій боротьбі... В основному вони характеризувалися, тим, що з самого початку ініціатива належала партизанам і вони не випускали її до кінця війни".
Наприкінці 1941 року в містах і селах Вінницької області діяло 96 підпільних груп і організацій в яких налічувалося понад 1680 чоловік. А всього на території області за роки німецько-фашистської окупації в складі підпільних організацій партизанських загонів, диверсійних груп боролися з ворогом понад 17 тис. чоловік.1 Вони вели значну пропагандистку роботу серед населення, викриваючи злочини нацистів, розповідали про становище на фронтах, саботували розпорядження окупантів, рятували молодь, яку фашисти намагалися вивезти на каторжні роботи до Німеччини.