„Для огляду повинні бути приставлені всі особи, що підлягають цьому призову, терміну огляду треба точно притримуватися. Причини, зв'язані з працею, яку виконує дана особа, за станом здоров'я або сімейними обставинами, які потребують відстрочки від виїзду до Німеччини, будуть перевірені під час огляду. Приналежні виїхавши до Німеччини, згідно розпорядження Рейхскомісара України від 19.11.1942р., будуть одержувати допомогу. Хто не зголоситься на огляд, буде важко покараний, так само, як той, хто обманом спробує уникнути від цього призову. - Гебітскомісар."1 При цьому зважмо на термін перебування „завербованих" у Німеччині, що вказується в останніх оголошеннях, - 2 роки. Коли німці починали вербувати, тоді йшлося про шість місяців і дехто з подолян, щоб не накликати на себе і рідних репресій, погоджувався відбути цей строк. Та досить швидко про нього забули. Тепер же час перебування в Німеччині обумовлювався 24-ма місяцями, хоч він офіційно не встановлювався -„остарбайтер" повинен був працювати на чужині до повного фізичного виснаження. Окупанти, очевидно пішли на цей крок, щоб у певній мірі зняти серед населення гнітючу психологічну напругу невизначеності строку відірваності від рідної домівки. Проте це було більше дешевим пропагандистським трюком, аніж бодай якоюсь реальною турботою про людей. Тим більше, що згадувані розпорядження „підкріплювались" іншими ще більш промовистими документами, свавіллям, жорстокими репресіями.
І з 1 квітня 1943 року жителі сіл Вінниччини при одержанні повідомлень про відправку на каторжні роботи в Німеччину змушені були давати розписку, в якій йшлось: зголоситися на працю до Німеччини, щоб цим самим приймати участь в знищені більшовизму.
„Більша частина здорових жінок і дівчат 16-23 років народження знаходяться в Німеччині. Решта з цих років поїдуть до Німеччини наступним транспортом. Від всіх жінок та дівчат цих років народження вимагається, щоб вони якнайшвидше з'явилися до гебітскомісара у відділ праці. В сучасний момент, коли кожна розсудна людина примикає до замкнутого фронту проти більшовизму - Українська жінка не повинна відставати. А для цього ще раз закликаю: Зголошуйтеся до праці до Німеччини у Вашого гебітскомісара „Відділ Праці".—Гебітскомісар Еггерс"
Надокучаючи подолянам зі сторінок газет, нацистські „благодійники" не забули навіть про „класову робітничо-селянську єдність": „Німецький селянин і робітник закликають Вас до співпраці в Рейху. Ви матимете в Рейху краще життя, ніж тут".1
Але юнацтво не надавало „переваги праці в мирних обставинах", прекрасно розуміючи, що то за праця і, які її умови. Жінки та дівчата, як і чи не всі подоляни, теж всіма можливими засобами прагнули не потрапляти на очі та в руки „вербувальників". Зрозуміло, серед заручників найбільше розстріляно українців, оскільки вони складали основну масу населення, що жило на Вінниччині у передвоєнний період та під час окупації. Так, 42-х заручників української національності було розстріляно гітлерівцями у с Трибухах Літинського району. Серед них —Мартинюк Марія, Марчук Ганна, Харусь Параска, Савчук Микола, Дарнобит Василь, Мельник Іван, Ящук Текля, Марчук Ірина та інші. 19 заручників української національності, серед яких колишній секретар сільської Ради депутатів трудящих, розстріляно у с Сеферівці Барського району, 9-чол. в Майдані Курилівському, 5 чол. у с Михайлівці Гайсинського району. Власне, мало не в кожному населеному пункті області не обійшлося без страт заручників.
Ще однією трагедією стала насильницька депортація дітей на каторжні роботи. Всього із Вінниччини на німецьку каторгу було вивезено 1470 дітей (віком до 16 років). Найбільше з Піщанського (354 дитини), Хмільницького (299 дітей), Літинського (252 дитини), Жмеринського (239 дітей), Жулинського (ІбОдітей) районів.
Безперервний набір робочої сили обернувся, врешті, катастрофічним її дефіцитом на самих окупованих територіях. Уже з липня 1943 р. відмічалася гостра нестача робочих рук для місцевих потреб. Незважаючи на те, що обстановка на фронтах складалась не на користь Вермахту, все ще вірячи у благополучне завершення війни, багато німецьких керівників намагалися вводити в дію підприємства в Україні і самі потребували робочої сили.
Даргель, заступник Коха, змушений був попередити їх, наголосивши, що кількість робочої сили в рейхскомісаріаті не безмежна і що відкриття підприємств не повинно в такому разі зашкодити відправленню робітників до Німеччини.1
Особливо потребувало працівників сільське господарство у деяких державних сільськогосподарських підприємствах на 100 га. земель припадало лише 9-13 робітників. Тому зовсім невипадково є поява цього і аналогічних документів.
„ Старості с. Губники (Гайсинський район). Завтра 29-го червня на 7годин ранку представити рай.с.г. коменданту п.Герману список людей, яких необхідно залишити в селі, що не підлягають мобілізації в Німеччину. У список зазначити таких осіб: агрономів, агротехніків, зоотехніків, бухгалтерів, ветробітників, трактористів, які пройшли курс в цьому році, комбайнерів, спеціалістів громадського господарства, ковалів, стельмахів, теслярів і інших спеціалістів, які необхідні для сільського господарства.
Проте незважаючи ні на що „полювання за черепами" продовжувалося. Рейхскомісар України Е.Кох гнівно погрожував:" Я вижену з цієї країни всіх до останньої людини!"
1943 рік став особливо важким для подолян. Саме в цей період війни найповніше проявилась на подільській землі жахлива сутність нацизму. Розв'язані гітлерівцями та їх прислужниками - колабораціоністами терор і насильство переросли у відвертий геноцид проти місцевого населення. Однією із його форм була примусова депортація населення у першу чергу молоді на каторжні роботи в Німеччину. Крім здійснення стратегічної мети, нацистської грабіжницької держави, насильницьке вивезення робочої сили з Поділля, зумовлялось ще однією суттєвою обставиною - нищівними поразками гітлерівців на фронті, який вимагав все нового „гарматного м'яса", а військова промисловість рейху - робочих рук.3
Здійснювана нацистськими окупантами депортація подолян у кінцевому підсумку означала стерилізацію краю від продуктивних сил, його обезлюднення, підготовка Поділля для наступного заселення німецькими колонізаторами.
Незважаючи на виявлені нацистами та їх прислужниками злочинні крайнощі в проведенні „вербувальної"" компанії, 1943 рік щодо кількості відправлених з Поділля в рейх робочих рук не став таким успішним для гітлерівських окупантів, як попередній 1942 рік.
Поки фронт просувався далі на схід окупанти часу не гаяли. Вони, як могли грабували матеріальні й культурні цінності Поділля. У цей період, зокрема, із Вінниці було вивезено найбільш цінне майно медичного інституту та муззакладів, апаратуру і медикаменти аптек та аптекоуправління, унікальні експонати музеїв і бібліотек. Інтенсивно вивозилися в Німеччину насильно забрані в общинних господарствах та в індивідуальних власників худоба, птиця, зерно, борошно, різноманітний реманент, сільськогосподарська техніка, промислово-технічне устаткування.
Не припинялося й „полювання за черепами". Війна застала студентів Вінниччини в розпал літньої екзаменаційної сесії. Згодом значна частина студентів і викладачів були мобілізовані на фронт, а навчальні заклади тимчасово припинили свою роботу. З липня 1941 року до березня 1944 року Вінниччина перебувала під окупацією німецько-фашистських військ. Міністр новостворених „Східних територій" Розенберг поділяючи основні гітлерівські постулати щодо слов'янства, зокрема українців, прагнучі привернути місцеве населення на бік Німеччини, пропонував відносно ліберальну політику на захоплених територіях СРСР. Щодо України він планував створення маріонеткового уряду залежного від Німеччини, певні послаблення щодо культурних запитів українців.2
Це підштовхувало націоналістичні сили хоч якось згуртувати творчих працівників на базі української націоналістичної ідеї і налагодити культурне життя, передусім навчання в школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах. Ініціатива об'єднання таких сил походила від похідних груп ОУН (мельниківців). Саме вони прагнули пожвавити національне громадсько-політичне життя в місті під своєю егідою. Так, один з керівників ОУН на Вінниччині Валерій Коцюбинський декілька раз приїздив у село Гавришівку Вінницького району і говорив про те, що школа нового зразку повинна виховувати дітей у дусі українського націоналізму.1
У середині вересня 1941 року з ініціативи професора літератури Бєлінського Д.М. та начальника обласного відділу освіти проф. Серафімовича В.О. був відкритий Вінницький Педагогічний інститут. Він знаходився на вулиці Івана Богуна (до війни Володарського). Для студентів були складені нові навчальні плани та програми на зразок німецької та чеської системи вищої школи. 1 жовтня 1941 року дирекція інституту оголосили про початок роботи заочного відділення у складі трьох факультетів: мовно-літературного, історичного та фізико-математичного. Всі студенти заочники м. Вінниці повинні були зареєструватися в інституті, щоб продовжити навчання.