Повернувшись зі Львова, члени буковинської делегації 24 жовтня створили в Чернівцях Український Крайовий комітет як складову частину У.Н.Р. у кількості понад ЗО осіб. На першому засіданні 25 жовтня його головою було обрано відомого українського педагогічного й громадського діяча Омеляна Поповича, заступником голови - професора гімназії Агенора Артемовича, секретарем - економіста Михайла Литвиновича. Різні комісії Комітету очолили Г.Лисинецький, О.Безпалко, М,Кордуба, Р.Цегельський та ін. Крайовий комітет вирішив скликати на 3 листопада крайове віче з метою визначення долі української частини Буковини в дусі рішень львівської Конституанта.
Бачачи активізацію зусиль українців у справі їхнього національного самовизначення, прибуття на Буковину 9 жовтня з України відділів українських січових стрільців, провідні румунські кола краю на чолі з великим землевласником із Сторожинця Лнку Флондором провели 27 жовтня в Чернівцях збори Румунської національної ради, оголосили їх "конституантою", а усю територію Буковини - "румунською землею", яка повинна об'єднатися з Банатом і Трансільванією в одну румунську область. Це викликало різку критику з боку української громадськості, зокрема студентства, яке на своїх зборах 28 жовтня засудило ці неправомірні посягання на українську частину краю [10, с. 49-51].
Крайовий комітет вирішив у зв'язку з цим провести не звичайне, а розширене крайове віче українців, закликавши з'явитися масово представників від кожного населеного пункту. Але події розвивалися лавиноподібне. У проміжку часу з 19 жовтня до 3 листопада закінчилася Перша світова війна, Австро-Угорщина потерпіла поразку й розпалася на окремі національні державні утворення; керівництво Західноукраїнської держави 1 листопада захопило владу у Львові (з чим його поздоровив Крайовий комітет Буковини), відмовившись фактично від ідеї австрійської автономії чи федерації, 2 листопада покинули казарми в Чернівцях і розійшлися по домівках солдати місцевих 41-го та 22-го полків, укомплектованих переважно буковинцями і на які Крайовий комітет мав надію як на свою силову підтримку; за наполяганням У.Н.Р. зі Львова з Буковини почалося відправлення українських січових стрільців для захисту Львова від наступу поляків, що ослабляло становище Крайового комітету та ін. Тож підготовлений проект рішення крайового віча потребував суттєвих коректив.
Буковинське народне віче відбулося в неділю 3 листопада 1918 р. у Чернівцях при участі до 10 тис. осіб від усіх міст, містечок і сіл української частини Буковини. Воно проходило у великих залах міста й під відкритим небом і закінчилося багатотисячною демонстрацією по головних вулицях міста та мітингом на площі Єлизавети (нині Театральна). У гарячих промовах різними були аргументи щодо подальшої долі краю. Але в головному промовці були єдиними. Найхарактерніший лейтмотив віча добре передав у своїх спогадах учасник і один з організаторів віча О.Попович: "На остаток із стихійною силою грянуло гасло народу: Хочемо до України, хоч після (за. - Авт.) Львівської ухвали йшло поки що про автономію для австро-угорської України" [12, с. 185].
Виходячи з права кожного народу на своє національне самовизначення, віче прийняло таку ухвалу: 1) м.Чернівці, українські (за урядовими переписами 1900 і 1910 рр.) повіти Заставнівський, Кіцманський, Вашковецький та Вижницький повністю, Чернівецький та Серетський - за винятком румунських громад, а також переважно українські громади Сторожинецького, Радівецького і Кимполунзького повітів творять окрему українську область; 2) у цій області найвищою визнається влада У.Н.Р. у Львові, якій пропонувалося перебрати державну владу якомога скоріше її повноважним представником у північній частині Буковини - Українським Крайовим комітетом; 3), запрошувалося усі національні меншини визначити свою чисельність (євреї визнавалися окремою нацією); 4) У.Н.Р. пропонувалося укласти конституцію, за якою законодавчі й виконавчі органи влади формувалися б пропорційно до національного складунаселення на основі загального, рівного виборчого права при таємному голосуванні всіх дорослих осіб без різниці статі; 5) засуджувалося посягання румунських шовіністичних кіл на українську частину Буковини і водночас прокламувалася відсутність претензій українців на території, заселені переважно румунами, висловлювалася готовність до мирного порозуміння з Румунською національною радою.
Як можна судити з тексту рішення віча, його автори, базуючись на Статуті У.Н.Р. 18-19 жовтня, все ж враховували зміни в ситуації, які склалися на З листопада: вони з тривогою настоювали на негайному перебранні влади У.Н.Р. або її Крайовим комітетом з огляду на загрозу румунської агресії; тут же звучить засудження цих агресивних замірів; нічого вже не згадується про австрійську автономію. Та певною несподіванкою для організаторів віча була остання вимога, сформульована на самому вічі його рядовими учасниками: "Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України" [3. - 1918. - 10 листоп.].
Отже, у цьому порівняно невеликому за обсягом, але емкому за змістом документі відбито найсуттєвіші прагнення й домагання буковинських українців:
- у переломний момент в їхній історичній долі разом з іншими етнічними українцями мирним шляхом досягти національного самовизначення на своїй чітко окресленій території споконвічного проживання без порушення таких же прав своїх сусідів-румунів у південній частині краю чи представників інших національностей, що розсіяно мешкали на його теренах;
- у зв'язку з крахом старої державної системи, в якій вони перебували не зі своєї волі протягом майже півтораста років, передати владу у своєму краї легітимне обраному (за участю своїх представників) вищому органу влади Західноукраїнської держави, що виникла на українських землях Австро-Угорщини як самостійна;
- добиватися, щоб ця нова держава, до якої вони вступили добровільно разом із іншими етнічними українцями колишніх австрійських володінь, була цивілізованою, базувалася не на гіршій, а навіть кращій від австрійської конституції, де влада поділялася б на законодавчу і виконавчу і в якій пропорційно до своєї чисельності були б представлені як українці, так і інші національності;
- використати у творенні нової української держави попередні демократичні завоювання, зокрема загальне виборче право (введене на вимоги трудящих у 1907 р.) як основний принцип формування різного рівня органів влади;
- ставши на шлях державотворення, проявити рішучість у боротьбі за відстоювання суверенних прав своєї нової держави і справжньої Батьківщини проти територіальних зазіхань агресивних сусідів усіма засобами, аж до збройних, але старатися насамперед використовувати дипломатичні методи (переговори), викривати неправедні дії своїх супротивників перед світовою громадськістю й водночас аргументовано доводити свою правоту;
- вважати, що об'єднання буковинців, галичан, закарпатців у Західноукраїнську державу є лише першим етапом державотворення, необхідно водночас заявити про перспективу подальшого державотворення - об'єднання усіх українців в одну Соборну Українську державу незалежно від існуючих там на даний момент форм влади, бо влада - явище тимчасове, а народ - вічний;об'єднання всіх українців в одну державу додало б їм сили у відбитті агресивних територіальних зазіхань з боку будь-якого сусіда-агресора.
Так мислили прибулі на віче представники ближніх і дальніх сіл, містечок і міст Буковини, проявивши справжню державну мудрість, підправивши де в чому навіть поважних професійних політиків.
Рішення Буковинського народного віча стало керівництвом до дії тогочасних українських політиків краю, воно уповноважило Крайовий комітет як складову частину У.Н.Р. негайно перебрати владу від останнього глави крайової австрійської адміністрації Иосифа Ецдорфа, що й було здійснено без застосування збройної сили, конституційним шляхом 6 листопада 1918 р. і про що складено відповідний протокол. Останній підписано представниками двох основних етносів краю: від Українського Крайового комітету - Іллею Семакою, від Румунської національної ради - Аурелом Ончулом, а також И.Ецдорфом. Видано й відповідний маніфест до населення трьома мовами краю - українською, румунською та німецькою за підписами О.Поповича та А.Ончула. У дусі рішень віча представники адміністрації краю 7 листопада склали присягу на вірність новій владі. Розгорнувся активний процес державотворення, практичного вирішення багатьох насущних завдань економічного, політичного, національно-культурного життя аж поки його не перервало насильницьке вторгнення 11 листопада військ королівської Румунії [10, с. 57-59].
У світлі сказаного не може бути й мови про "малозначущість" чи "випадковість" ухвали Буковинського народного віча 3 листопада 1918 р. Це був визначний документ державотворення на цій частині української землі, який мав тривалу передісторію, її перший реальний крок на тернистому шляху до єдиної Соборної України. Рішення віча стало відомим не тільки завдяки масовій участі в ньому буковинців, публікації його в місцевій пресі, але й завдяки виданню документів і матеріалів про нього у Відні в 1919 р. французькою мовою для ознайомлення учасників Мирної конференції з волевиявленням буковинських українців у листопадові дні 1918 р. [9].
Ухвала віча, незважаючи на окупацію краю королівською Румунією, залишалася чинною й надалі як вагомий акт міжнародного права щодо безсумнівної легітимності входження Північної Буковини до складу ЗУНР і України. Так, учасники історичної Злуки УНР і ЗУНР, серед яких були й представники Буковини, 22 січня 1919 р. в "Акті про з'єднання усіх українських земель" урочисто проголошували: "Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України - Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпрянська Україна в одну Велику Україну" [6, с. 362]. Спираючись на рішення Буковинського віча, українська делегація на Мирній конференції в Парижі 17 травня 1919 р. заявила офіційний протест з приводу загарбання всієї Буковини королівською Румунією [5. - 1994. - 5 листоп.]. Українські політичні й громадські діячі, посилаючись на ухвалу цього віча, відстоювали згодом права буковинських українців у Секції національних меншин при Лізі Націй та в Конгресі національних меншин Європи [5. - 1994. - 5 листоп.], тобто задовго до горезвісного пакту Ріббентропа-Молотова про поділ сфер впливу в Європі між Німеччиною і СРСР.