У наступні роки Львівське братство і діячі, що з ним співпрацювали, підтримували тісні зв’язки з Запорозьким Військом і гетьманським урядом України. У 1656 – 1657 рр. член Львівського братства Феодосій Томкевич був при Богдані Хмельницькому екзактором (збирачем податків та мита) і виконавцем різних доручень дипломатичного та економічного характеру. 1657 р. львівський єпископ Арсеній Желиборський, який був у дружніх відносинах з братством, послав своїх представників до російського уряду. 28 травня вони мали аудієнцію у Богдана Хмельницького в Чигирині і отримали від нього грамоту з рекомендацією Желиборського як православного єпископа „в державе и царстве... Малороссийском” [14, 125].
Збереглися біографічні відомості про львівського купця, члена Ставропігійського братства, Янія Мазаракія, який перейшов на службу до Богдана Хмельницького. Син Янія – Дем’ян, служив у козацькому війську значковим товаришем, а дочка Ганна вийшла заміж за лубенського полковника Василя Свічку. Без сумніву, до Запорозького Війська влилося і чимало рядових членів братства Західної України та Правобережжя.
У 1659 р. Львівське Ставропігійське братство направило до київського митрополита Діонісія Балабана братчиків Михайла Сльозку і Василя Корендовича з дорученням повідомити про „ярмо наше і вщелякоє стиснення і зневолення от панов магістратових” [3, 69]. Вже згадуваний Феодосій Томкевич у 1657 – 1658 рр. виступав як посередник між гетьманом Іваном Виговським і поляками, брав участь у підготовці Гадяцької угоди. Братство доручило йому нагадати при гетьманському дворі про „тиранію” перемишльського уніатського єпископа Хмельовського. Слід також відзначити, що сам Іван Виговський та його конкурент Павло Тетеря уже після закінчення свого гетьманування записалися до „Альбому” братства [19, 143]. З другого боку заможна частина братчиків використовувала зв’язки з козацькою старшиною, щоб заручитися її протекцією у різних справах. У 1659 р. верхівка братства вітала у Львові генерального обозного Запорозького Війська, який їхав туди на переговори з Польщею, і того ж року – Виговського; в березні 1664 р. – колишнього гетьмана Юрія Хмельницького [2, 183]. У 1669 або 1670 р. ставропігія передала близькому співпрацівникові гетьмана Петра Дорошенка, київському митрополитові Йосифові Нелюбовичу, Тукальському книгу „Полуставець”, надруковану в братській друкарні [6, 173]. Про торгову діяльність братчиків свідчить виданий гетьманом Лівобережної України Іваном Мазепою членові братства Михайлові Савичу паспорт на право їздити на Гетьманщину (зокрема, й „до нас в Батурин з потребами”) і безмитно привозити товари.
Важко переоцінити значення зв’язків братського руху з козаками. Діячі братського руху сприяли формуванню сприйнятих козацтвом ідейних засад національно-політичного відродження, в той же час створювані козацтвом українські політичні структури забезпечували умови для розгортання братського руху, відкривали перед ними нові горизонти.
Військовий лист гетьмана І. Петрижицького і всього Війська Запорозького про згоду на об’єднання Богоявленської братської школи з Лаврською. 12 березня 1632 р.:
Во имя Отца и Сына и святого Духа, Пресвятые и Животворящія Тройцы, су вечной речи пам’яти станься, аминь.
Мы, Иван Петрижицькій гетман, асаулове, полковники и все Войско его королевской милости Запорожское, видячи, иж их милость господинове отцеве и пастыреве наши, все духовенство православное посполу з старшим и зверхнейшим своим, его милостію господином отцем митрополитом Кир Исаіею Копинським, тутеж их милость Панове шляхта, обыватели воеводства Кіевского, и все инныи уписные до Братства Кіевского православного, послушенства святейшого архіепископа константинопольського, патріарха вселенського, при церкви святых Богоявленій в Кіеве уфундованого, згодне и единостайне просили превелебнийшаго его милость господина отца Кир Петра Могилу, воеводича замель Молдавских, на той час будучого архимандриты печпрського кіевском на подпору всего православія восточного фундованій и в них будучих научителей, братію того ж монасыра Печерского Кіевского перенести зезволим до Кіева, на месце при церкви выш помененной святых Богоялені брацкой кіевской, и там оные веспол з научительми их вечне фуфндовати, яко при ставропигии сятейшого архыепископа Константинопольского, патріархи вселенского, и яко на месце способнейшом до выхованья учащимся…[17, 418].
Отже, організаторами захисту православної церкви від тиску католицтва стали братства, котрі взяли православні храми й віруючих під свій захист і опіку. Братства не обмежуються вирішенням питань, пов’язаних з церковною обрядовістю, а починають обговорювати питання про дисципліну й моральність у церковній сфері.
Розділ 2. Братства – ідейні центри захисту духовних цінностей українського народу
2.1 Львівське, Київське та Луцьке братства
Львівське братство – національно-релігійна, громадська організація православних, а згодом – греко-католицьких ураїнських міщан Львова. Почин цьому дали Львівські українські міщани. Зайняті боротьбою за свої церковні й громадські права, вони зорганізувалися у братство, товариство на зразок так званих церковних організацій, тільки що з метою взаємної піддержки, оборони своєї віри й піднесення освіти [10, 95]. В 1539 р. львів’янам вдалося добитися, щоб їм знову призначили єпископа на кафедру, яка довгий час стояла у Львові порожня.
Не пізніше 1585 р. група українських міщан (Юрій таІван Рогатинці, Іван та Дмитро Красовскі, Леонід Маленький та ін.) розробила статут Львівського братства і подала його в січні 1586 р. на затвердження Антіохійському патріарху Йоакиму IV. Статут Львівського братства встановлював за ним право зверхності над іншими братствами та контроль за духівництвом, зокрема єпископами. Незабаром Львівське батство домоглося права ставропігії. Ставропігія – форма управління в православній церкві, що передбачала церковно-правний імунітет від місцевої церковної їєпархії та безпосередню залежність від патріаршої влади. В Україні найвизначніші святині мали ставропігіальний статус, але фактично керування ставропігії здійснювалося не Константинопольським патріархом, а Київським митрополитом. Від ставропігіївського храму назву ставропігійських отримували і світські братства. Ставропігіальний статус свідчив про особливу важливість святині для церкви і віруючих [9, 816].
Незабаром статут Львівського братства став зразком для ряду православних братств Західної та Правобережної України. Активну участь у громадському житі Львівського братства брали: С. Зизаній, Л. Зизаній, К. Ставровецький, П. Беринда, Й. Борецький та інші українські діячі культури та освіти. Боротьбу Львівського братства проти національно-релігійних утисків підтримували деякі православні магнати (Констянтин Острозький та ін.). Прагнення Львівського братства до збільшення участі мирян у громадському і культурному житті була одним з проявів реформації в Україні. Львівське братство протягом тривалого часу брало діяльну участь у боротьбі проти насильницького запровадження Берестейської церковної унії 1596 р., виступало на захист політичних прав українських міщан. Підтримувало зв’язки з релігійними і культурними осередками в православних країнах. Львівське братство намагалося створити у Львові міське самоврядування, незалежне від магістрату і польської влади. Йому належала Львівська братська друкарня. Коштом Львівського братства утримувалась Львівська братська школа.
Важливою причиною діяльності Львівського братства було книгодрукарство. Коли до Львова приїхав Іван Федоров, братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з’являється його перша книжка „Апостол”. Це була видатна подія, що ознаменувала початок книгодрукарства на Україні. У 1582 р. Федоров повертається до Львова, де наступного року помирає у великих злиднях. Коли кредитори стали погроджувати тим, що відберуть у нього друкарню, її купило Львівське братство, перетворвши місто на центр православного книгодрукарства [21, 128 - 129].
Братчики спорудили визначну пам’ятку архітектури у Львові – Успенську церкву. Значну увагу вони приділяли розвиткові українського образотворчого мистецтва. Львівське братство організувало у Львові шпиталь – притулок для непрацездатних, подавало матеріальну допомогу своїм незаможнім членам.
З середини XVII ст. керівництво Львівського братства перейшло до багатих купців. Насильства з боку польсько-шляхетської влади, а також розорення Львівського братства 1704 р. шведськими військами призвели до занепаду і зменшення ролі Львівського братства в суспільно-політичному, громадському та культурному житті України.
1708 р. Львівське братство прийняло унію. Незважаючи на це переважна більшість членів братства продовжувала виступати за збереження і зміцнення традиційних обрядів і звичаїв, підтримувала культурні та релігійні зв’язки з Наддніпрянською Україною.
1788 р. австрійський уряд ліквідуав Львівське Успенське ставропігійське братство [9, 428].
Київське Богоявленське братство – національно-релігійна, громадська організація київських міщан, яка виникла близько 1615 р. на базі Києво-Братського монастиря, збудованого на землі, подарованій Галикою Гулевичівною. Членами Київського братства були заможні міщани, частина української шляхти і православного духівництва. Ініціатором заснування Київского братства був Іов Борецький. Як один із ідейних керівників братства, він близько співпрацював з старшиною Війська Запорозького, насамперед, з гетьманом Петром Сагайдачним, який з усім козацьким військом вступив до Київського Богоявленського братства. Саме завдяки підтримці запорожців стала можливою активна діяльність Київського братства.