Метою моєї роботи є показати діяльність братств, їх вплив та розвиток православ’я та української культури, а також вплив європейської культури на українську. Слід зазначити, що братства дуже активно діяли для покращення умов для розвитку мови та культури, у своїх школах, які вони засновували при братствах вони виховували вчителів, священиків, які ходили по Україні й вчителювали. Крім сучасних знань, вони несли почуття власної гідності й непримеренності. Основним завданням роботи є показати патріотизм тогочасних людей, які будь-якими силами намагалися зберегти свою культуру, боролися для утворення власної держави для того, щоб сучасна молодь не забувала скільки зробили наші предки для того, щоб ми жили в незалежній державі. Ми маємо пишатися нашими предками, і робити все для того, щоб збагачувати власну культуру, щоб наші послідовники згадували нас з великою вдячністю за збереження української національної культури.
Ця робота сповнена оптимізму. Я глибоко переконана, що незважаючи на трагічні сторінки своєї історії, лихоліття війн та іноземного поневолення, періоди бездержавності й гноблення, український народ може з впевненістю дивитися у майбутнє. Ця праця може творче використовуватися в навчальному процесі в загальноосвітніх школах. Вона може бути корисною не тільки на уроках з історії, а й народознавства, оскільки містить багато цікавої і корисної історичної інформації для підростаючого покоління.
Розділ 1. Відродження православ’я
1.1 Становище православної церкви в Україні XVIст.
У XVI ст., як і за часів Київської Русі, православ’я лишалося синонімом культури. Його роль в українському суспільстві зростала: за відсутністю власної держави, церква слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньої самобутності. Однак, саме тоді, коли відчувалася потреба в сильній і надихаючій православній церкві, вона поринула у стан глибокого занепаду. Більше ніж католицизм і протестанство, православ’я перебувало під покровительством і захистом держави. Це мало місце за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Але підтримувати тісні стосунки між православною церквою і католицькими правителями Польщі та Литви було важко, якщо взагалі можливо. Випещуючи католицький костел, можновладці вважали православну церкву мов би за „нерідне дитя”. За таких умов культурний вплив православ’я був вельми обмежений. Школи, ці колись найбільші привабливі установи церкви, були занедбані. Малограмотні вчителі ледве могли навчити дітей основ писання, читання та катехізису. Із часів середньовічя мало що змінилося у програмі навчання. Завоювання турками Константинополя у 1453 р. поглибило інтелектуальний та культурний застій і позбавило православну церкву найбільш передового і надихаючого взірця. Втративши внутрішні та зовнішні стимули, православна культура скотилася в обрядовість, обмеженість та занепад. Тим часом поляки переживали період культурного розквіту. Живлячись потужними сплесками творчої енергії з Заходу, в них розвивалося Відродження, а з ним і пробуджувалась нова думка. Приваблюючий приклад привілейованого польського шляхтича справляв величезний асимілаторський вплив на українську знать, а його очевидна культурна вищість посилювала потяг до всього польського.
Українська знать, як і кожна знать, за самим своїм єством була чутливою до власного соціального статусу й пов’язаність із релігією та культурою, що вважалися неповноцінними, глибоко вражала її самолюбство. Внаслідок цього українські аристократи стали масово зрекатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним польську мову та культуру. Мелетій Смотрицький у сповненому скорботи трактаті „Тренос, або плач за Святою Східною церквою” оплакував утрату Руссю її найзначнічих родів: „Де тепер безцінні діаманти православної корони, уславлені роди таких руських князів, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушкі, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Коропинські, Масальські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші, яким немає ліку? Де тепер ті, що оточували їх... благородні, славетні, відважні, сильні й давні доми руського народу, що на весь світ славилися престижем, могутністю і відвагою?” [21,125]. За цим риторичним запитанням стояв загальновідомий факт переходу всіх цих славетних магнатських родів до табору католиків-поляків. Важко перебільшити ті серйозні наслідки, що їх мала для українців утрата власної еліти. В суспільствах, що поклали початок сучасної Європи, з їхньою ієрархічною будовою, народ без знаті все одно, що тіло без голови. Це значило, що українці втратили клас, котрий, звичайно, здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв культурі та освіті, підтримував церкву й живив відчуття етнополітичної самобутності суспільства. З поширенням полонізації серед української знаті православ’я, а також українська мова та звичаї, пов’язувалися, насамперед, із нижчими верствами. Вони, як такі, стали в очах поляків предметом презирства. Відтак честолюбні й обдаровані молоді українці були постійно змушені вибирати між відданістю власному народові й традиціям та асимілюванням у панівне суспільство і його культуру. Частіше перевага надавалась останньому. Внаслідок цього іншою важливою проблемою української історії стала проблема верхівки українського суспільства, або краще сказати – її відсутності.
Незважаючи на свою ослабленість, православ’я змогло прийняти виклик польського католицизму. Борючись з ворогом його ж методами, невелика купка ураїнських магнатів, що лишались відданими давній вірі, заснували у своїх володіннях православні школи та друкарні. У 1568 р. Григорій Хоткевич надав притулок у своєму маєтку друкарю – Івану Федорову. Є свідчення про те, що 1570 р. заснував на території своїх володінь школу та дукарню князь Юрій Слуцький. Надходила також підтримка й від енергійного князя Андрія Курбського. Але найбільшим загальновизнаним покровителем православної церкви був „некоронований король України” – князь Констянтин Острозький, один з найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої.
Отже, в XVI ст. українська церква занепадає. Польська влада в Україні розповсюджує католицизм. Українська знать, зацікавлена своїм соціальним становищем, відвертається від православної церкви, приймає католицизм, українці втрачають власну еліту. Лише невелика кількість українських магнатів не зрадили власного народу, його культуру, релігію, звичаї. Серед таких, важливе місце посідає князь Констянтин Острозький. Важливий внесок в розвиток української культури зробили також Григорій Хоткевич, Юрій Слуцький, Андрій Курбський та інші. Вони в своїх маєтках заснували православні школи, друкарні та інші культурні заклади.
1.2 Зародження братств
На щастя для православ’я, покровителі його високої культури не обмежувалися лише окремими магнатами старих родів. Навіть позбавлене власної еліти українське суспільство було надто велике і надто глибоко пройняте традиціями, щоб не породити захисників своєї релігійно-культурної самобутності. Саме в містах, де українці становили утискувану, але тісно згуртовану меншість, і з’явилися нові поборники православ’я. На відміну від одинаків, подібних до можновладця – князя Констянтина Острозького, ще були групи міщан, котрі об’єднувалися у так звані братства. Історики припускають, що братства виникли за часів середньовіччя для того, щоб утримувати церкви, постачаючи їм свічки, ікони та книги. Ймовірно, зазнавши впливу гільдій, вони перейняли собі таку організаційну модель, яка передбачала щорічні вибори службовців, обов’язкові щомісячні збори, сплату внесків і общинні суди. Братства завоювали повагу й популярність, опікуючись вдовами та сиротами своїх померлих членів, підтримуючи шпиталі і надаючи своїм членам безпроцентні позички. У XVI ст. найважливішим і найвпливовішим було братство при Успенському соборі у Львові. Воно слугувало взірцем для інших братств, що виникали у Галичині, Рогатині, Стриї, Комарні, Ярославі, Холмі, Луцьку та Києві.
З точки зору соціального складу братства об’єднували простих торговців та ремісників. У міру зростання їхнього впливу до братства приєднувалися заможні купці – у Львові вони звичайно багатіли з торгівлі худобою. Проте, в деяких братствах переважали інші верстви суспільства. Так, більшість членів Луцького братства становила шляхта, а Київського – духовенство. Заслуговує на увагу те, що в суспільстві з глибоким поділом на стани, яким була Річ Посполита, братства приймали до себе православних з усіх соціальних верств. Але за числом членів вони були невеликими. Львівське братство не перевищувало 30 членів, бо саме стільки українських родин мали дозвіл проживати у місті. У Луцьку братство налічувало не більше 15 членів. Однак діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною. Спочатку братства носили релігійно-благодійницький характер – опікувалися церквою, дбали про її побудову та обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, місцеві церковні урочистості, братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі та інше. У XVI ст. братства набули великого громадянсько-політичного і національно-культурного значення. Посилення національного гніту на країнських землях, захоплених Річчю Посполитою, змушує братства більш активно виступати на захист прав українського населення – звертатися зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилати посольства до короля та інше. З часом братства набирали дедалі більшого впливу серед усіх прошарків українського населення: цехових майстрів, ремісників, купців, православної шляхти. Братства підтримували нечислені українські магнати, такі як князь Констянтин Острозький, Адам Кисіль та інші. З кінця XVIст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність. Вони відкривали братські школи, друкарні, збирали бібліотеки. Однак цей широкий культурний рух, направлений на піддержання православної віри і національної освіти, і та велика автономія, яку здобули собі від константинопольських патріархів братства, не обходились без непорозумінь з православними владиками й взагалі з вищим духовенством. Православні єпископські кафедри були доступні переважно людям з паньських кіл, претенденти на ці кафедри дивилися на них, як на джерело великих прибутків і добивалися їх через різні протекції. Йшли сюди люди без усякого інтересу до самої справи і, зайнявши єпископську кафедру, не кидали своїх звичок світської людини, оточували себе розкошами, проводили свій час у забавах, пиячили, сварились з сусідами- панами й робили на їхні маєтки наїзди з озброєними слугами. Певна річ, що між такими владиками і братствами не могло бути внутрішнього ідейного зв’язку й доброго порозуміння. Та навіть і більш освідчені й ідейні єпископи – прихильники культурного руху були не задоволені втручанням мирян братчиків у внутрішні церковні розпорядки і дуже ремствували на надання братствам автономії і ніби навіть контролю над поведінкою єпископів [10, 97 - 98].