Польське підпілля надавало допомогу радянським військовим частинам у боях за Броди. Прикладом співпраці стала участь польського національного підпілля разом з радянською армією у боях за Львів у липні 1944 року. Проте після взяття міста радянське військове командування попросило командуючого полковника Тіліпковського, щоб він своїм наказом розформував свої загони АК, що було зроблено.
Отож, не дивлячись на допомогу радянським військам у боротьбі з окупантом польське націоналістичне підпілля було розпущено, а найвідоміших його діячів на території Західної України заарештовано.
В співпраці українського та польського прокомуністичного антинациського підпілля панувало взаєморозуміння та взаємодопомога, оскільки ці підпільні структури єднала одна ідеологія – комунізм, і всі дії скоординовувались з одного центру – Москви.
Суперечливою була співпраця польського національного підпілля з українськими прокомуністичними антинациським рухом опору. Адже на початковому етапі Другої світової війни їх можна охарактеризувати, як ворожі. В період з червня 1941 по перший квартал 1943 – мали місце взаємної співпраці так і взаємопоборювання. А з першого кварталу 1943 по жовтень 1944 року їх стосунки характеризувались як тісне співробітництво. Нерідко співпраця польського національного підпілля з радянською владою мала антиупівський характер, коли формування АК спільно з червоними партизанами боролися проти загонів УПА.
Отже, польське підпілля співпрацювало в боротьбі проти німців з радянською владою, комуністичними течіями. Однак вона не була сталою, і в будь-який момент, на будь-якій території могла змінитися на ворожі дії. Однак через певні причини безуспішними були переговори про співпрацю польського підпілля з ОУН, УПА.
Висновки
Партизанський рух у 1941–1944 рр. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку, перетворившись на зламі 1942–1943 років у важливий фактор допомоги Радянській Армії в розгромі й вигнанні з української землі німецького окупанта. Якщо в 1941–1942 рр. дії нечисленних загонів партизанів мали переважно розрізнений характер, то вже з весни 1943 року проти ворога вели бойову діяльність їх формування чисельністю від 800 до 1, 5 тис бійців і більше, озброєні гарматами, мінометами, автоматичною зброєю. Їх дії стали організованими, виваженими з створенням УШПР у 1942 році. Системний характер мали диверсії партизанів на комунікаціях гітлерівської армії, які призводили до зриву військових перевезень, тягли за собою втрати ворога у живій силі та техніці, важливе значення мали саботажні дії, рейкова війна, рейди, поступово налагодилося чітке узгодження дій партизанів з діями Червоної армії, підпільниками.
На тлі відомих здобутків учасників партизансько-підпільної боротьби, які змушений був визнати ворог, варто зазначити, що вище партійно-радянське керівництво у Москві не достатньо використало потенціал партизанського руху на окупованій фашистами території, особливо Україні, де була найбільш розгалужена структура тилу і надзвичайно вразливі комунікації. Під час битв за Кавказ, Сталінград та на Курській дузі більшість перевезень вермахту здійснювались через українську територію. Тут відпочивали і переформовувалися німецькі військові з’єднання, проводився середній і дрібний ремонт бойової техніки. Україна була головним постачальником продовольства й фуражу для потреб противника. Загальновідомий інтерес фашистів до її сировинних та людських ресурсів.
Хоч на українській території, крім північних районів, були відсутні великі лісові масиви як база для укриття партизанських сил, проте можливості для дії їх мобільних загонів і диверсійних груп були цілком сприятливі, після боїв 1941–1942 років залишилося багато військових оточенців, які становили резерв кадрів учасників руху Опору. Однак, щоб реалізувати зазначений вище потенціал для розгортання партизанської боротьби в УРСР, необхідно було на державному рівні у стислий строк розв’язати низку організаційних, кадрових та матеріально – технічних проблем. Спроби були, але озброєній боротьбі в Україні не надавалося пріоритетного значення у загальносоюзних заходах щодо розвитку партизанського руху на окупованих теренах СРСР. Більше уваги приділялося учасникам руху Опору Білорусії і Росії.
Можна припустити, що Сталіна турбувала думка про те, щоб за певних обставин численні та добре озброєні формування, де більшу частину бійців становили етнічні українці, не перейшли під вплив національно орієнтованих елементів, на антирадянські позиції або ж їх зброя не потрапила до останніх, які демонстрували високу політичну активність в західних регіонах.
Заохочуючи партійно-радянське керівництво України до посилення партизанської боротьби проти фашистів Москва, не вирішуючи адекватно до поставлених бойових завдань питань кадрового і матеріально – технічного забезпечення учасників боротьби, постійно вимагала від них самопожертви в ім'я перемоги над фашизмом. А це призводило до того, що недостатньо навчені, не завжди укомплектовані фахово підготовленими командирами і спеціалістами партизанські формування відчуваючи брак зброї та боєприпасів, зазнавали невиправданих втрат.
Ведучи мову про антинацистський фронт у бойовій діяльності ОУН, УПА, потрібно відзначити, що протягом окупаційного періоду ставлення національного підпілля до нацистських окупантів змінювалося. Першим чинником, що зумовив перехід до антинацистської боротьби, була політика окупаційної влади щодо місцевого українського населення і представників українського політикуму. Другим чинником виступили перемоги Червоної армії і ініціатива знизу. Немалу роль відіграла конкурентна боротьба за опанування лісовими масивами між українським національним підпіллям і радянськими та польськими партизанами.
В цей період керівництво українського національного руху допустило ряд помилок. Найбільшою було розброєння мельниківських та інших підпільних структур, які вели антинацистську боротьбу. Це послабило антинацистський фронт боротьби.
Порівнюючи форми і методи боротьби, то слід сказати, що бойові дії партизанів в тилу підпорядковувались потребам фронту. Вони відбувалися у формі диверсій на комунікаціях, ударів по об’єктах військового значення, збирання розвідувальної інформації. УПА діяла як самооборона населення. Вона витискувала окупаційну адміністрацію, захищала населення від сваволі влади, зривала спроби вивезення в Третій Рейх продовольчих і сировинних ресурсів та робочої сили, вела оборонні бої з каральними загонами за периметром і всередині свого запілля. Залізниці, комендатури, штаби, місце зосередження бойової техніки залишились здебільшого поза увагою УПА, повстанці нападали на німецькі військові об’єкти з метою захоплення зброї і спорядження.
Щодо польського підпілля на західноукраїнських землях, то слід підкреслити, що воно не було якимось єдиним і цілісним організмом. Існувала конспіративна мережа Армії Крайової, яка готувалася до здійснення плану «Буря», і паралельно з нею існували бази самооборони, партизанські загони, які в один і той самий час в одному місці могли співпрацювати з німцями, угорцями, або радянськими партизанами, а в іншому місці могли вести з ними боротьбу. У цьому випадку краще говорити про підпільну і партизанську діяльність поляків у Західній Україні, до того ж діяльність з патріотичних міркувань і про діяльність з метою самозбереження. Зазначимо, що вирішальним у виборі свого місця в цій діяльності чи боротьбі для поляків були частіше навіть не накази керівників підпілля, а інстинкт самозбереження. Діяльність польського підпілля на цих територіях на різних етапах війни могла мати антирадянську або анти німецьку спрямованість, але завжди антиупівською.
1. Новітня історія України: підручник // Слісаренко А.Г., Гусєв В. І., Дрожжин В.П.. – К.: Вища школа, 2000. – 663 с.
2. Супруненко Н. І. З досвіду піврічної боротьби радянських партизан проти німецьких окупантів // Наукові записки Інституту історії Уфа, 1943
3. Нариси історії України. – Уфа, 1942
4. Герои Краснодона: Материалы и документы о работе в тылу врага подпольной комсомольськой организации «Молодая гвардия». – М.: Молодая гвардия, 1943
5. Ковпак С.А. Похід у Карпати. – КХ Укрдержвидав, 1944
6. Кузовков Г.В. Партизанський Рух на Україні в період Великої Вітчизняної війни. – К.: Товариство для поширення політичних і наукових знань УРСР, 1951
7. Бедзик Д. І. Плем’я нескорених: Нариси про комсомольське підпілля на Україні в дні Вітчизняної війни. –К.: Молодь, 1949
8. Ковпак С.А. От Путивля до Карпат. – М.: 1949. – 187 с.
9. Федоров А.Ф. Подпольный обком действует. – Кн 1. – М.: Воениздат, 1949
10. Федоров А.Ф. Подпольный обком действует.-Кн2. – М.: Воениздат, 1949
11. Сабуров А.Н. За линией фронта: партызанские записки. – М.: Воениздат, 1953. – 271 с.
12. Сабуров О.М. За лінією фронту. – Львів.: Книжково-журнальне видання, 1954. – 271.
13. Вершигора П.П. Люди з чистою совістю. – К.: Радянський письменник, 1946. – 744 с.
14. Наумов М. І. Хинельські походи. – К.: Радянський письменник, 1953
15. Медведев Д.Н. Это было под Ровно. – М.: Детиздат, 1948. – 380 с.
16. Медведев Д.Н. Сильные духом. – М.: Воениздат, 1951. – 472 с.
17.Шиян А. І. Партизанський край. – К.: Укрдержвидав, 1946. – 382 с.
18. Шеремет М.С. В партизанських загонах. – К.: Укрполітвидав, 1947
19. Гнідаш Т.З. З партизанами Федорова. – К.: Радянський письменник, 1948
20. Андросов М.В. Хоробрі серця. – К.: Молодь, 1950
21. Бакрадзе Д.И. Кровь’ю героев: записки участника партизанского движения, соединения Ковпака. – Тбилиси.: Госиздат Грузии, 1953. – 530 с.
22. Руднєв С.В. Щоденник про Карпатський рейд. – К.: Укрполітвидав, 1948. – 84 с.
23. Попудренко М. Щоденник. – К.: Держполітвидав, 1949. – 340 с.
24. История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941–1945 гг..-Т. 1–6. –М.: Воениздат, 1960–1965