Реферат
з історії України на тему:
«Анархістський рух в Україні у 1917–1921 рр.»
Зміст
Вступ
1. Розгортання роботи анархістських організацій
2. Діяльність Конфедерації анархістських груп «Набат»
3. Виникнення, еволюція та крах махновщини
Висновки
Література
Вступ
Анархістський рух в Україні 1917–1921 рр. є одним з найменш досліджених і найбільш суперечливих явищ новітньої української історії. Перші радянські дослідження з анархістської тематики, що з’явилися в СРСР у 20‑х – на початку 30‑х років (Я. Яковлєв «Русский анархизм в Великой русской революции», М. Равич-Черкаський«Анархисты (Какие партии были в России)», М. Залежський«Анархисты в России»), були спрямовані на ідейний розгром теорії і практики анархізму. Але поряд з цим в цих працях анархістський рух розглядався в його поступальному розвитку, простежуються спроби з’ясувати соціальну базу анархістських організацій. Серед досліджень довоєнного періоду певне значення мають праці анархістів, які в 20‑х роках емігрували з СРСР.
У повоєнні десятиліття якісний рівень досліджень з анархістської проблематики значно зріс. Залучення архівних документів, матеріалів періодики дало змогу суттєво розширити джерельну базу. Разом з тим у працях В. Коміна («Анархизм в России», «Махновщина в гражданской войне в России»), С. Канева(«Октябрьская революция и крах анархизма», «Революция и анархизм: из истории борьбы революционных демократов и большевиков против анархизма»), Є. Корноухова («Борьбапартиибольшевиковпротиванархизма в России») ще дуже відчутний вплив ідеологічних штампів та старих підходів до розгляду історії анархізму, закладених у 20–30‑х роках.
Наприкінці 80‑х років вперше з’являються дослідження з історії саме українського анархістського руху. Серед них: монографія О. Лебеденка «Историяанархизма в Украине (конец ХІХ – начало ХХ вв.)», який намагається прослідкувати розвиток анархістського руху в нашій країні з моменту його зародження і шукає глибинні витоки впливу анархічних ідей на суспільство; дисертація В. Савченка «Политика Советского государства по отношению к анархистскому движению на Украине», де також значна увага приділяється історії цього руху та ін. В цілому дослідники кінця 80–90‑х років підходять до вивчення анархістської проблематики більш об’єктивно, ніж їх попередники, але деякі етапи історії анархістського руху досі залишаються майже невідомими.
Серед головних дійових осіб Жовтневої революції та громадянської війни привертає увагу яскрава, своєрідна постать легендарного Нестора Махна. Анархіст, стихія, партизанський стратег і тактик, селянський вождь і герой. [9, с. 10] Породженню легенд сприяв той факт, що Нестор Махно був неординарною особистістю: він командував своєю армією, чисельність якої доходила в різні періоди до кількох десятків тисяч людей, не маючи жодної військової освіти, жодного дня не прослуживши в армії. [2, с. 79]
Ім’я легендарного бунтаря привертало та привертає увагу не лише істориків, але й численних письменників, поетів, кінематографістів, художників. Про Нестора Махна писали О. Толстой, В. Винниченко, О. Гончар та багато інших майстрів слова. Одні називали його «катом буржуазії й доброчинцем пролетаріату», інші – «суворим, нещадним деспотом, убивцею й погромником, якого не бачив світ». Для висвітлення образа Нестора Махна чимало зробив кінематограф. Це насамперед такі фільми, як «Червоні диявлята», «Пархоменко», «Ходіння по муках» та ін. [4, с. 4]
Однією з особливостей очолюваного Нестором Махном руху було те, що він воював проти всіх урядів та режимів, але не вважав і себе владою, а тільки виконувачем волі народу. Саме це викликало в мене зацікавленість його постаттю, бажання простежити путь однієї з найбільш суперечливих та неоднозначних особистостей історії України, розглянути його історичний портрет. В якості першоджерел я спиралася на спогади самого Нестора Івановича Махна, які він зібрав у книжці «Гуляй-Поле», а також нарис В.М. Волковинського «Батько Махно».
Завданням моєї роботи також є дати огляд анархістського руху 1917–1921 рр. в Україні, охарактеризувати загальні риси і тенденції в діяльності анархістських організацій під час революцій та громадянської війни і як кінцева мета – виявити головні причини поразки анархістського руху в Україні. Роль махновщини в анархістському русі розглядається в окремій частині моєї роботи, бо це явище на перших етапах своєї еволюції не спиралося на принципи та ідеї анархізму, тому, на мою думку, заслуговує на окремий розгляд.
Хронологічні рамки даної роботи зумовлюються тим, що саме в 1917 р. почався новий етап у розвитку українського анархізму, своєрідним поштовхом до якого став крах Російської імперії. Завершується цей етап у 1921 р. повним розкладом та знищенням анархістських організацій.
1. Розгортання роботи анархістських організацій
На момент Лютневої революції (1917 р.) анархістські групи України перебували в дуже тяжкому становищі. Небачено жорстокий терор царського уряду, ідеологічна і організаційна роздробленість анархістів поряд з елементами внутрішнього розкладу в їх русі призвели до того, що на цей час більшість з них була знищена, перебувала на каторзі чи в еміграції або свідомо відійшла від активної діяльності. На початок 1917 р. анархістські групи діяли тільки в Києві, Катеринославі та Харкові. [6, с. 262]
Однак в обстановці революційної ейфорії, що охопила суспільство після несподівано легкої перемоги над самодержавством, анархісти починають нарощувати свій вплив. Економічна криза, невпинна радикалізація та поляризація суспільства, політичне безладдя і неспроможність нової влади розв’язати соціально-економічні та політичні проблеми, поставлені революцією, тільки активізували цей процес.
З весни 1917 р. в Україні почалося бурхливе зростання кількості анархістських організацій. Збільшувалися старі та виникали нові групи в Одесі, Києві, Харкові, Катеринославі, Олександрівську, Миколаєві, Севастополі, Павлограді та інших містах. [6, с. 263] У цей же час відновлюють активну діяльність й сільські групи. Так, гуляйпільська група анархістів-комуністів, яку очолив Нестор Махно, уже в березні 1917 р. налічувала 80 членів. [1, с. 19] Намагалися проводити певну роботу на селі і зміцнілі міські групи.
Анархісти створювали свої клуби, читальні, виступали з лекціями на промислових підприємствах. З весни 1917 р. ведеться активна пропаганда ідей анархізму у військових частинах. Особливо великою популярністю анархісти користувалися на Чорноморському флоті.
Іншим різновидом діяльності анархістів було створення сільськогосподарських комун в основному в захоплених поміщицьких маєтках. Загалом цей процес був досить поширений у 1917 р. в Україні. Анархісти виступили також за участь у всіх видах кооперації та налагодження прямого товарообміну між містом і селом.
В 1917 р. анархістські групи України розгорнули активну видавничу діяльність. Крім періодичних видань «Свобода внутри нас» (Київ), «Рабочая мысль», «Хлеб и Воля» (Харків), «Голос анархиста» (Катеринослав), з’явилася велика кількість брошур, листівок та прокламацій. За допомогою них анархістам вдалося зміцнити вплив на маси.
Про зміцнення анархістського руху свідчило й проведення 18 – 22 липня 1917 р. в Харкові Південноросійської конференції анархістських груп, яка ухвалила рішення скликати 30 вересня 1917 р. в цьому ж місті Всеросійський з’їзд анархістів. Для його підготовки було створено Тимчасове інформаційне бюро. [3, с. 4]
В дні жовтневого перевороту анархісти виступили разом з більшовиками, які намагалися використати їх як бойовий, руйнівний елемент. Представники анархістських організацій увійшли до багатьох ревкомів. У Києві, Катеринославі, Олександрівську, Одесі та інших містах і селищах України анархісти спільно з більшовиками вели боротьбу проти військ Тимчасового уряду, Каледіна, Центральної Ради.
Таким чином, 1917 р. в Україні створився один з найбільших та найактивніших анархістських центрів на території колишньої Російської імперії. Проте у цьому році діяльність анархістських організацій України ще не набула такого широкого розмаху, як у Москві та Петрограді. Бракувало українських досвідчених лідерів анархістського руху. Найбільш відомі з них періоду 1905–1908 рр. – І. Гроссман-Рощин, М. Музиль, Я. Новомирський, І. Жук, – намагаючись перебувати в епіцентрі революційних подій, як правило, зосереджували свою діяльність у столицях, де перспективи руху в той час виглядали оптимістичніше. [3, с. 5] Але вже у 1918 р. анархісти України за рівнем впливу на маси починають переважати своїх російських однодумців.
В цілому діяльність анархістів навесні – восени 1917 р. була спрямована на «підштовхування» революції. ЇЇ основною тезою було прагнення до комуністичного способу життя, свободи і рівності. Анархісти мріяли про повне зруйнування держави і капіталу, які задавили ці прагнення, вважали, що революція, яка почалася, закінчиться лише після повного знищення державницько-класового ладу. В травні 1917 р. Київська асоціація вільних анархістів у своїй декларації закликала боротися за негайну передачу знарядь праці трудящим, встановлення економічної рівності. [3, с. 5]
Взагалі, характеристика програмних постанов і методів діяльності різноманітних течій є однією з найскладніших проблем в історії анархістського руху в Україні, що зумовлено низкою чинників. По-перше, відсутність досвіду легальної діяльності, організаційна роздробленість анархістських організацій, недостатня підтримка їх населенням, швидкоплинні зміни суспільної обстановки змушували анархістів йти за подіями, а не формувати сприятливу для себе ситуацію. По-друге, анархістський рух залишився розколотим не тільки в організаційному, а й в ідеологічному плані. В 1917–1921 рр. він розпався більш як на півтора десятка течій і напрямків. Основними серед них були анархо-комунізм і анархо-синдикалізм, принцип розмежування між якими особисто для мене залишився не зовсім ясним. Адже, незважаючи на деякі суперечності між окремими течіями, існував ряд принципів, які об’єднували всі відтінки анархізму: заперечення влади, всіх форм примусу; заперечення політичних форм боротьби і парламентаризму; заперечення будь-якого суспільного режиму, заснованого на експлуатації найманої праці; переконання, що революція взагалі і анархістська зокрема <…> здійснюється низами, бо є творчим виразом бунту, що йде безпосередньо від мас. [3, с. 6] Як показує в своїй роботі А.М. Лебеденко, революцією утверджене безвладне комуністичне суспільство, засноване на економічній рівності і добровільній кооперації вільних комун, що взаємодіють між собою на засадах федералізму, як кінцева мета боротьби, була визнана переважною більшістю анархістів і синдикалістами в тому числі. [7, с. 105–106]