Троцький не простив цього Махнові. 4 травня 1919 р. він видав наказ Реввійськради Республіки за №1824 і опублікував статтю «Геть махновщину», де оголосив Махна й очолюваний ним рух поза законом. 6 червня проти махновців та усіх, хто їх підтримував, розпочалася нещадна боротьба. Анархісти «Набату» заявили, що вони займатимуться агітаційно-пропагандистською роботою у різних регіонах України для того, щоб розказати світові про Махна й махновців. [4, с. 25] Сам Махно з невеликим загоном розпочав боротьбу в радянському тилу.
Водночас йшла ідеологічна обробка селян та робітників. Культурно-просвітницький відділ «Революційної повстанської армії України (махновців)» видавав листівки, в яких закликав (навіть в анархістському «безвладному суспільстві») створювати Ради, проти волі, визнаючи, по суті, що гасло «Вся влада Радам!», який висунув В.І. Ленін, найбільш повно відображає інтереси народу. Відмовитися від Рад означало втратити підтримку народних мас.
Невпинно продовжував наступати на Україну Денікін і влітку 1919 р. захопив значну її частину. Реставрація старих порядків викликала величезне невдоволення селян. Ряд повстанців, що донедавна боролися проти Радянської влади, тепер повернули зброю проти Денікіна. Згуртованою силою, що активно виступала проти денікінців, був Махно. До нього і кинулося селянство як до свого захисника.
Влітку ж 1919 р. невпевнений у своїх силах Петлюра запропонував Махнові тримати проти Денікіна загальний фронт. Махно ухопився за цю ідею. По-перше, він сподівався самим фактом переговорів з Петлюрою зіткнути його з Денікіним і тим самим ослабити натиск «білих» на його військо; по-друге, Махно розраховував усунути Петлюру і стати на чолі його війська; і, нарешті, виникла реальна можливість хоч якось розв’язати одвічну проблему махновців – нестачу патронів і зброї.
20 вересня 1919 р. у Жмеринці був укладений договір між УНР і махновцями, що передбачав спільну боротьбу з білогвардійцями і в разі перемоги виділення Махнові території для встановлення «вільного радянського ладу». [4, с. 30] Петлюра з цим погодився, та висловився проти проведення на зайнятій ним території пропаганди махновських ідей. Але якраз саме тоді активізувалися у махновській армії анархісти, які настійно пропагували ідеї «вільних рад», створення на півдні «безвладної держави».
Масова боротьба селянства у денікінському тилу й успішна збройна боротьба армії Махна дістала позитивну оцінку і всебічну підтримку з боку Радянської влади. Та Махно і його оточення спрямували ненависть селян проти Радянської влади.
Основні положення своєї боротьби Махно проголосив у декларації «Революційної повстанської армії України (махновців)», ухваленій на засіданні військово-революційної ради 20 жовтня 1919 р. Програма махновців спрямовувалася насамперед проти політики «воєнного комунізму» в усіх її проявах, на захист села від експлуатації і поневолення містом, наступу промисловості на сільське господарство. Махновці вимагали не лише передавання всієї землі селянству, але й права самим розпоряджатися результатами своєї праці. Вони рішуче виступали проти керівної ролі Комуністичної партії, звинувачуючи її в захопленні та узурпуванні влади, придушенні інших партій. Махно вимагав передавання усієї влади багатопартійним Радам, обраним народом. Він був проти своєрідної ієрархії Рад, керівництва ними зверху, вважав за потрібні лише «низові» органи влади – волосні, повітові, міські. Своїм основним завданням махновці проголошували здійснення «третьої соціальної революції», що повинна остаточно знищити залишки капіталу і повалити владу більшовиків-тиранів. [4, с. 32–33]
Численні каральні акції проти махновців призводили до того, що на початку 1920 р. військо Махна почало танути. Восени Врангель почав наступати на так званий «махновський район». Це викликало невдоволення селянства, а також анархістів, які не лишали сподівання на створення «безвладної держави». Махнові нічого не лишалося, як піти на чергову угоду з Радянською владою. Вона була підписана 2 жовтня 1920 р. у Старобільську. [4, с. 35]
Але мріям Махна так і не судилося збутися, оскільки розгромивши Врангеля, його випередив командуючий Південним фронтом М.В. Фрунзе. Згідно з наказами від 23 та 24 листопада 1920 р. він розпочав рішучу ліквідацію махновщини. Махно розгадав плани Фрунзе, і почалися його нові рейди по Україні.
Махновці знову розпочали успішно діяти проти радянських військ. Складність боротьби з Махном полягала в тому, що він, збагатившись за роки громадянської війни великим військовим досвідом, вмів приймати неординарні рішення, «добре враховував моральний елемент і елемент обстановки», як відзначало командування частин Червоної Армії та практично завжди використовував саме ті методи боротьби, які рекомендували військові авторитети для дій партизанів. [4, с. 37] Наприкінці громадянської війни махновці були добре озброєні, мали численну агентуру, за допомогою якої Махно мав точні відомості не тільки про чисельність, а й про національний склад радянських військ, їх моральний дух і т. п.
Для ліквідації махновщини Комуністична партія залучила найкращі свої сили. Цією справою займалися Х.Г. Раковський, М.В. Фрунзе, Г.І. Петровський, В.П. Затонський, С.В. Косіор, Ф.Я. Кон, Д.З. Лебідь, М.О. Скрипник, В.Я. Чубар, Р.П. Ейдеман, В.М. Примаков та інші партійні, державні та військові діячі. При Раднаркомі УСРР було створено Постійну нараду по боротьбі з бандитизмом, яка керувала ліквідацією махновщини. [4, с. 40]
Незважаючи на це, Махно майже рік тримав у напрузі і частини Радянської Армії, і радянські та партійні органи на місцях. Однак у 1921 р. у командування Червоної Армії відбулися зміни у тактиці боротьбі з Махно: за ним перестали ганятися, а почали «зустрічати» його. Крім того, на Україні почався голод, і належної підтримки селян вже не було. Поєднуючи політичні і військові заходи, Радянська влада також сприяла ліквідації соціальної основи, яка живила махновщину. Почався відтік командирів та рядових бійців з армії Махно. До осені армію лишили 30 командирів та 2443 рядових махновців [2, с. 172]. Армія опинилася у критичному стані. Далі вести боротьбу не було сенсу. Добре розуміючи це, ще взимку 1921 р. Махно запропонував для врятування ядра армії піти за кордон. У реввійськраді велися напружені суперечки: частина пропонувала укласти нову угоду з Радянською владою; друга, на чолі з Махно, висловлювала ідею рушити в Галичину, де вони сподівалися підняти місцеве населення на революційну боротьбу.
Наприкінці літа 1921 р. Махно рушив на Поволжя, до якого також дійшов голод. Махно неозброєним оком побачив, що голод буде сильний. Страх продрозкладки примусив місцеве селянство йти на хитрощі й засівати невеличкі наділи в розрахунку прогодувати тільки свою сім’ю і дещо залишити для посівів у майбутньому році. Махно зрозумів, що посуха легко знищить ці незначні посіви і поволзьким землеробам нічим буде прогодувати до наступного врожаю навіть себе. Відкинувши всі свої далекосяжні плани, Махно різко повернув на захід. Цей рейд був найтяжчим. Кожну версту доводилося проходити з боями.
28 серпня 1921 р. Махно із 78 своїми фанатично відданими бійцями перейшов кордон з Румунією. Румунські власті дозволили Махнові, його дружині та кільком їх найближчим прибічникам оселитися в Бухаресті, а решта махновців потрапила до таборів для військовополонених. [4, с. 42]
Опинившись за кордоном, Махно не збирався сходити з політичної арени. Його погляд прикувала Польща, де знайшли притулок чимало емігрантів, які продовжували боротьбу проти Радянської влади. Під час Генуезької конференції уряд Румунії дозволив Махнові перебратися до Польщі. Однак планам Махна не судилося здійснитися. Публічна заява Махна про намір продовжувати боротьбу проти більшовиків і Радянської влади викликала негативну реакцію уряду Польщі. За наказом військового міністра за Махном було встановлено «найсуворіший поліцейський нагляд із загрозою примусового виселення з Польщі в разі виявлення будь-яких політичних махінацій з його боку чи повторних заяв на зразок вищенаведених». [4, с. 45]
Після цього Махно переїхав до Парижа, в передмісті якого – Венсені – жив з дружиною і дочкою майже 10 років. Матеріальну і моральну підтримку він одержував лише від різноманітних анархістських організацій. Помер Махно 25 липня 1934 р. у Парижі. На його похорони з’їхалися анархісти Франції, Італії, Іспанії, інших країн.
Досвід махновського руху показав, що армія, основу якої складає озброєння населення, вибірність командирів та свідома дисципліна, набагато ефективніше за регулярні, силою сформовані частини Червоної Армії та армії білогвардійців.
На мій погляд, одна з причин того, що Махно й очолюваний ним рух прийшли до краху полягає в тому, що мільйони селян, незважаючи на національне гноблення Радянської влади, насадження «воєнного комунізму», все ж таки залишилися пасивними спостерігачами подій. Частина їх, осліплена привабливими більшовицькими гаслами або ж страхом терору, підтримувала владу Рад.
Варто пам’ятати, що махновщина з’явилася в період кризової ситуації в економіці держави, точніше у переломний момент передусім для селянського господарства. Тому, мабуть, не всі селяни знайшли в собі сили та сміливості підтримати Нестора Махна, який не визнавав ніякої диктатури. Можливо, тут відіграла свою роль психологія людей у відношенні до держави та влади, вихована тривалим періодом кріпосництва. Однозначно стверджувати важко.
Але цілком справедливо, я вважаю, писав В.М. Волковинський, що треба, «віддавши належне Несторові Івановичу Махнові як історичної постаті, віднести його до однієї з головних дійових осіб періоду революції та громадянської війни». [4, с. 47]
Висновки
Отже, анархістський рух 1917–1921 рр. в Україні зазнав поразки. Ідеалістична, по суті, надзвичайно гуманна утопічна ідея була без надмірних зусиль знищена добре організованою політичною силою, яка відмінно використовувала егоїстичні інстинкти мас.