Незвичайною є як земна, так і посмертна доля Йоасафа Горленка, нетлінні мощі котрого, згідно із задокументованими свідченнями, зцілили від різних хвороб сотні недужих: «…тЂло и одЂяніе Его ни малЂйше не подвержено тлЂнію; слухъ о семъ разнесся вскорЂ, привлекъ множество больныхъ, страждущихъ различными болЂзнями, кои при служеніи панахидъ о преставльшемся СвятителЂ, бывъ допущаемы къ нетлЂннымъ мощамъ Его, получали освобожденіе отъ своихъ болЂзней, что и нынЂ съ вЂрою приходящіе, къ святымъ Его мощамъ, молитвами Его, получаютъ».5
Просвітницькі та церковнобудівні справи, його сни, дар ясновидіння, гуманістичні правозахисні вчинки, а також посмертні чудеса біля нетлінних останків святителя, – все це описане у «Житії Преосвященного єпископа Білгородського Йоасафа Горленка, із власноручних його записів та достовірних свідчень» цілком у традиційному, як для житійної літератури, дусі. І саме цей, створений Іллєю Квіткою образ, став за основу усіх подальших життєписів українського достойника. Натомість живий образ Горленка-людини виразніше постає зі сторінок іншого, досі малознаного твору, на який дослідники не звернули належної уваги. Чому? А тому що повість Н. Кохановської-Соханської «Рой-Феодосій Саввичъ на спокоЂ» присвячена не Йоасафу Горленку, а благочестивому бояринові Феодосію Пущіну, жертовна діяльність і життя котрого значною мірою були визначені впливом на нього святителя Йоасафа Горленка. Князь Н. Жевахов віднайшов повість Н. Кохановської-Соханської в московській газеті «День» від 1864 року вже тоді, коли, власне, були надруковані матеріали до біографії святителя («Преданія о СвятителЂ ІоасафЂ»). Водночас було б великою прикрістю поминути цю повість увагою, бо ж саме вона вносить живий і свіжий струмінь до сильветки (дещо закостенілої) великої духом і ділом людини. Так і сказано про нього авторкою повісті: «Владыкою в БЂлгородЂ былъ Святъ мужъ, Іоасафъ Горленко: строгъ и учителенъ дЂломъ и словомъ»6.
Власне, саме твори І. Квітки та Н. Кохановської-Соханської та В. Шевчука своєрідно доповнюють портрет святителя і певною мірою компенсують втрати (так, до сьогодні не знайдено ряд творів Горленка, зокрема написаний ним у 1732 р., коли він був учителем класу синтаксими, привітальний діалог на честь сходження на престол архієпископа Київського, Галицького та всієї Малої Росії Р. Заборовського). Ці твори взаємопов’язані один з одним і тим самим збагачують наші знання про великого діяча, хоча твори Квітки та Шевчука присвячені безпосередньо Горленкові, а в творі Кохановської-Соханської образ Горленка постає тільки в декількох епізодах. Однак незважаючи на те, що задумом авторки було подати гідне наслідування життя Феодосія Савича на прізвисько Рой (бо ж народився на пасіці, оточеній роєм бджіл), котрий невтомно працював для Бога і слави його, навіть перебуваючи – після багатолітньої військової служби – «на спокої», образ святителя Йоасафа чи не в першу чергу постав окресленим надзвичайно рельєфно і переконливо, до того ж, із нанизуванням і вдалим обігруванням яскравих портретних деталей. Вони дають багату поживу для фізіогномічних дослідів, своєрідно умотивовують той месіанський дух, в ореолі якого зображена історична закономірність і неминучість появи такої пасіонарної постаті, як Йоасаф Горленко. Тому великою силою переконання наснажуються попередньо наведені рядки про те, що спрага та ту людину була настільки великою, що саме вона, ця спрага, й «воздвигла на БЂлгородской кафедрЂ владыку Іоасафа Горленка – не горлицею тихою и сладкогласною, а зоркимъ орломъ, который далеко прозиралъ и высоко въ когти бралЪ» (підкреслено нами. – В.С.).
Йоасаф Горленко володів потужним даром домагатися від співрозмовника правдивих слів. Мав бо зіркі орлині очі, під пильним поглядом яких втрачали силу співрозмовники брехливі та неправедні: «Его острые глаза у тебя правое слово изъ сердца силою возмутъ». Тут слід наголосити, що це не пуста риторика, а дуже посутня характеристика ще однієї важливої царини діяльності (а саме правозахисної) великої людини, слідчі справи котрої ще чекають на свого дослідника.7 У чудесному вимірі окреслюється і ваговитість Слова, мовленого Йоасафом Горленком. Двічі одного й того ж слова владика ніколи «не сказывалъ и не приказывалъ», бо ж «при своей строгости и орлиной зоркости, обладалъ еще способностью приказывать – невЂдомо какъ и чЂмъ, но всЂ его понимали и исполняли». За наявності чисельних характеристик такого плану авторці вдається створити динамічний образ. Власне, посприяла цьому ще одна грань таланту святителя, а саме педагогічна, відтворення котрої у повісті Кохановської-Соханської покликане переконати читача в мудрості владики – наставника, у багатовимірності обдарування цієї людини з великим серцем. Так, суворий та прозірливий владика може бути водночас душевним і навіть ніжним у довірливій розмові із близькими людьми. Наприклад із Пущіним-Роєм, котрого навчає, як саме виховати доброго попа: його при народі, говорить Йоасаф Горленко, пошануй, а наодинці ж «по твоему разуму, съ любовью научи его; вотъ и будетъ онъ тебЂ во отца духовнаго, а ты ему въ отца полюбовного будь… УтЂшь меня! Вишь наша нужда какова кругомъ стоитъ» – произнесъ владыка Іоасаф съ поразительной нЂжностью человЂка, постоянно строгаго – знаменательнаго орла вдругъ издавшаго голосъ тихой и кроткой горлицы»8 (підкреслено нами. – В.С.). Така метаморфоза – орел раптом стає ніжною горлицею – дещо несподівано актуалізуючи старокиївський образ горлиці – невістки із відомої грамоти Володимира Мономаха, в контексті характеристики Йоасафа Горленка загострює увагу на витоках дивовижної сили впливу особистості владики на присутніх у церкві, коли він «выдвинулся на середину храма тЂснимый и невозмутимый, словно Евангельский кокошъ простертыми крыльями досягая ближнихъ и дальнихъ. Солнце, уже перейдя в полдень, наклонною полосою лучей врывалось въ западныя двери и широко стлалась полоса по церковному помосту у самыхъ святительскихъ ногъ. Онъ шелъ къ дверямъ, своими орлиными зЂницами осЂняя церковь…»9.
Урочистість події, коли владика вінчає Роя, а той, приймаючи святий вінець, почувається так, «словно съ церковью, а не съ невЂстою вЂнчался», всіляко підкреслюється: і сонячним осяяням, і елементами натюрморту в контрастній кольоровій гамі. Так, ним є, наприклад, опис одягу, зображення особливих у ньому відзнак преосвященного Йоасафа, що «разоблаченный отъ всЂхъ архіерейскихъ одеждъ, въ клобукЂ и въ черной монашеской мантіи, съ одной сіяющей панагiею на груди стоялъ на предъ алтарном возвышенiи, что зовется «солея» и никЂмъ не поддерживаемый и не окружаемый, сдавши изъ рукъ свой высокiй жезл, онъ обЂими руками благословлялъ стремившихся къ нему людей». Владика промовляє до людей своє Слово, котре, як відомо, було чи не найулюбленішим жанром його як письменника. При цьому святитель всіляко уникав характерного для творів інших проповідників того часу вихваляння можновладців10, бо бачив силу не у владі та грошах, а в служінні добру, справедливості. Яскравим прикладом такого служіння прогресивним починанням був він сам: знаною є його церковнобудівна діяльність, турбота про розвиток освіти, яка, як і у Дмитра Туптала, реалізувалася у заснуванні Харківського колегіуму та перших шкіл на російській (в даному разі – білгородській) землі, у перенесенні в російську освіту найкращих традицій старокиївської школи та здобутків Києво-Могилянської академії. Тут доречним було б проаналізувати наведені Н.Д. Жеваховим «Данные для сужденія объ объемЂ научной любознательности Іоасафа Горленка»11. Віднайдені після смерті Горленка книги свідчать про широке коло богословських інтересів: історію Церкви, літургіку, тлумачення Святого Письма, церковне красномовство, полемічне богослов’я. Але ця допитливість, і на цьому теж роблять наголос дослідники – професор А. Лебедєв та Н. Жевахов, не обмежувалася богословськими проблемами, а розповсюджувалася на інші сфери людських знань.
Одна з-поміж них, можливо, й не найголовніша, але й далеко не другорядна, – це красне письменство. Слова, послання, подорожні нотатки, щоденник, проповіді (їх віднайдено поки що тільки 2 – за 1742 і 1743 рр.), епісолографія, поезія, подорожні записи та щоденникові замітки, автобіографія «Путешествіе в свЂтЂ сем грЂшника Іоасафа, игумена Мгарского», драма великоднього циклу «Брань честныхъ седми добродЂтелей з седми грЂхами смертными…» – ці твори давно мають стати окрасою всього слов’янського письменства. Водночас вони, залишаючись малознаними сучасним читачам, не працюють на потугу запрограмованих можливостей.
Драму «Брань честныхъ седми добродЂтелей з седми грЂхами смертными…», написану святителем ще в 1737-му році, а видану в Києві аж у 1892-му, Дмитро Чижевський називає своєрідним епосом, при тому наголошуючи, що на суцільний світський епос українське бароко не спромоглося..12