Відповідно до Положення про судоустрій 1929 р. органам прокуратури передавався слідчий апарат (до цього він перебував у подвійному підпорядкуванні — суду й прокуратури). Тенденція централізації органів державної влади призвела достворення Прокуратури СРСР (23 червня 1933 р.) як самостійного органу, на який покладалося загальне керівництво діяльністю прокуратур союзних республік. Прокурор СРСР дістав право перевіряти діяльність органів прокуратур союзних республік, скликав наради прокурорів союзних республік, давав їм вказівки. Невдовзі відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 20 липня 1936 р. “Проутворення Народного комісаріату юстиції Союзу РСР” була завершена централізація органів Прокуратури СРСР. Усі органи прокуратури союзних республік виводились зі структури наркоматів юстиції й безпосередньо підпорядковувалися Прокурору СРСР. Конституція СРСР 1936 р. поставила на цьому своєрідну крапку: “Органи прокуратури здійснюють свої функції незалежно від будь-яких місцевих органів, підлягаючи тільки Прокуророві СРСР”. Конституція УРСР 1937 р. надала Прокуророві СРСР право призначення строком на 5 років Прокурора УРСР та обласних прокурорів. Районні та міські прокурори призначалися строком на 5 років Прокурором УРСР, але затверджував їх Прокурор СРСР. Значні зміни сталися в структурі адміністративно-політичних органів. Постановою від 22 березня 1922 р. ВУЦВК (за російським прикладом) скасував Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК) та її місцеві органи й утворив при НКВС Державне політичне управлін-ня. Завданнями ДПУ були боротьба з контрреволюційними виступами, шпигунством, бандитизмом тощо. У зв’язку з утворенням СРСР республіканські ДПУ підпорядковувалися загальносоюзному Об’єднаному державному політичному управлінню (ОДПУ). Нове визначення функцій і повноважень цих надзвичайних органів знайшло відображення у затвердженому ВУЦВК і РНК УСРР (13 серпня 1924 р.) Положенні про Державне політичне керування (ДПК) УСРР. Згідно із Положенням голова ДПК при РНК УСРР водночас був і уповноваженим ОДПУ (ОДПК) СРСР при уряді України.Незважаючи на те, що дії, спрямовані проти радянського ладу, згідно із законом Мали розглядатися в судовому порядку, органи ДПУ здійснювали позасудову розправу, застосовували надзвичайні “силові” методи. 28 березня 1924 р. ЦВК СРСР закритою постановою надавправо Особливій нараді у складі трьох членів колегії ОДПУ застосовувати адміністративні заслання, висилки та ув’язнення у концентраційних таборах. Особлива нарада, створена при ДПУ УСРР, також отримала право застосовувати висилку в межах України [15,с.123].
3 квітня 1927 р. ЦВК і РНК СРСР надали ДПУ право позасудового розгляду справ з призначенням суворих покарань аж до найвищої міри включно. Прокурорський нагляд за слідством і дізнанням у політичних справах і в справах про шпигунство набув обмеженого характеру. В умовах згортання непу й утвердження тоталітарного режиму органи ДПУ набули відверто каральної спрямованості, стали майже неконтрольованими. З 1930 р. в усіх обласних центрах діяли каральні органи — “трійки” — у складі начальника управління ОДПУ, обласного прокурора і першого секретаря обкому КП(б)У, які в позасудовому порядку (без ознайомлення зі справою, без свідків, без захисту і без підсудного) виносили вироки. Роль органів ДПУ значно посилилася після ліквідації в грудні 1930 р. Наркомату внутрішніх справ УСРР. При ДПУ УСРР було створено Головне управління робітничо-селянської міліції. На ДПУ додатково покладалися функції забезпечення громадського порядку, охорони державної та колективної власності. Запровадження вцей період паспортної системи органи ДПУ використали для широ-комасштабної “чистки” міст від “ворожих елементів” і селян, що тікали з голодуючих районів. Остаточна централізація репресивно-каральної системи відбулася зі створенням 10 липня 1934 р. НКВС СРСР, до складу якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло Головне управління державної безпеки. При НКВС було засновано позасудовий орган — Особливу нараду. Їй надавалося право в адміністративному порядку застосовувати заслання, виселення, ув’язнення до таборів на термін до 5 років, виселення за межі країни. НКВС республіки функціонували на підставі загальносоюзного положення і являли собою філії центрального репресивного апарату. На місцях продовжували діяти“трійки”, а з 1937 р. поряд з ними з’явилися й “двійки” (вже без участі перших секретарів обкомів партії) [2,с.81].
Органи ДПУ — НКВС сфабрикували десятки гучних політичних процесів (“ухил Шумського — Хвильового”, “Шахтинська справа”, справи “Спілки визволення України”, “Українського національного центру” тощо), інспірували репресії, жертвами яких стали сотні тисячневинних людей. “Чистки” були спрямовані насамперед проти інтелектуальної та політичної еліти України. На початку 30-х років із 240 українських письменників зникло 200, із 85 вчених-мовознавців — 62. Після того як у серпні 1937 р. до України прибули сталінські емісариВ. Молотов, М. Єжов, М. Хрущов, до червня 1938 р. Було страчено 17 українських наркомів і майже усіх членів політбюро ЦК КП(б)У (10 з 11) та кандидатів у члени політбюро ЦК КП(б)У (4 з 5). Репресій зазнали близько 37 % членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловік. У другій половині 30-х років органи НКВС фактично вийшли з-під контролю уряду й вищих партійних органів, підпорядковуючись особисто Сталіну [5,с.43].
4. Конституція СРСР 1936 року. Конституція УРСР 1937 року. Характеристика основних положень
Розвиток правової системи в 30-ті роки, як і державного апарату в цілому, був також спрямований на зміцнення командно-адміністративної системи управління, подальшої її централізації.
Характерною рисою правової системи стає пріоритет загальносоюзного законодавства над республіканським. З одного боку, поширюється пряма дія союзних нормативних актів, а з іншого — відроджується існуюча в 20-ті роки тенденція запозичення республіканським законодавством якщо не всього змісту загальносоюзних законодавчих актів, то хоча б їх ідеї [9,с.269].
Лютневий (1935 року) пленум ЦК ВКП(б) прийняв рішення про внесення змін у Конституцію СРСР 1924 року. Вказувалося на необхідність демократизації виборчої системи: заміни нерівних виборів рівними, багатоступеневих — прямими, відкритих — закритими. Відразу ж після пленуму відбувся VII з'їзд ВКП(б), на якому йшлося вже не про зміни, а про прийняття нової конституції.
Була утворена конституційна комісія, до складу якої ввійшли також представники УСРР — П. Любченко, Г. Петровський, В. Чубар та ін. У червні 1936 року проект конституції було опубліковано. В Україні в обговоренні взяло участь 13 млн. чоловік. VIII з'їзд Рад 5 грудня 1936 року затвердив нову Конституцію СРСР.
В лютому 1935 р. відбувся черговий зїзд (VІІ) Рад СРСР. На попередній пленум ЦК ВКП(б) запропонував внести на його порядок про зміни в конституції СРСР. Вказувалося на зміни у виборчій системі: зміни нерівних виборів рівними, багатоступеневих прямими, відкритих - закритими. Йшла мова про підготовку тексту до нової Конституції.
Надзвичайний VІІІ зїзд Рад 5 грудня 1936 р. прийняв нову Конституцію СРСР. В ній проголошувалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади змінювались прямими при таємному голосуванні. Говорилось про те, що експл. Класи повністю знищені. До Конституції 1936 р. вперше ввійшло положення про Комуністичну партію як керівне ядро всіх громадських і державних організацій. Партапарат дійсно являв собою вузол тоталітарної держави і в руках генерального секретаря зосередилась небачена в історії вся повнота влади. Вражаюча невідповідальність практиці державного терору аніскільки не турбувала тих, хто розробляв цю Конституцію [13,с.33].
Прийняття конституцій союзних республік відбувалося по загальносоюзному сценарію. 1 січня 1937 року був опублікований проект Конституції УРСР, а 25 січня 1937 року його було затверджено XIV з'їздом Рад УРСР.
Конституцією УРСР 1937 року було побудовано у повній відповідності з Конституцією СРСР 1936 року. І хоча обидві Конституції були демократичними за змістом, більшість їх положень носила демагогічний характер.
Зокрема, в них проголошувалося, що в СРСР побудоване соціалістичне суспільство.
Конституція УРСР 1937 року складалася з 146 статей, об'єднаних у 13 розділів.
Розділ перший характеризував суспільний устрій УРСР. Політичною основою визнавалися Ради депутатів трудящих. Але вони не могли бути самостійною владою у своїй традиційній формі і не могли стати такою владою в парламентській формі. Цілковитий контроль над державою і суспільством, як і раніше, здійснював підвладний генсеку партійний апарат.
До Конституції УРСР 1937 року вперше увійшло положення про Комуністичну партію, як керівне ядро всіх громадських і державних організацій. Економічною основою УРСР визнавалася соціалістична система господарювання і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, яка мала форму державної або кооперативної власності. Розділ другий регламентував державний устрій. В ньому було закріплено декларативне право виходу УРСР зі складу СРСР [14,с.20].
Практика свідчила, що це положення було фікцією.