який одружувався на вільній, піддавався колесуванню. Салічеська Правда приписує великий штраф за викрадення жінки, борючись проти старогерманського звичаю «умикання» дружин. Незаміжня жінка в германців користувалася деякою самостійністю. Джерела, наприклад, не містять якихось даних про сторонню опіку .вдів. Проте, на певне обмеження прав удів указує Салічеська Правда. Вона не могла, наприклад, удруге вийти заміж без дозволу суду і сплати певної суми родичам померлого чоловіка, інакше її новому чоловікові погрожував штраф у 63 соліди. Особливістю старогерманського звичаєвого права було те, що жінка мала власне майно, придане., яке їй надавав чоловік у якості «шлюбного дарунку». Але жінка не могла ні продавати, ні дарувати своє придане після її смерті воно переходило дітям. Салічеська Правда нічого не говорить про розлучення. З інших джерел відомо, що розірвання шлюбів допускалося за взаємною згодою подружжя. Згодом під впливом церкви розлучення були заборонені.
2. Види злочинів і покарань за Салічною правдою.
Основна увага в Салічеській Правді приділяється злочинам і покаранням.
Під злочином у Салічеській Правді розуміється образа, шкода, заподіяна особистості або майну іншого, порушення «королівського миру». Відповідно під покаранням розуміється відшкодуванням за образу, за шкоду, своєрідний відкуп від можливої помсти з боку скривдженого або його родичів. А також штраф, що сплачується за порушення «Королівського миру».
Для злочинів і покарань за Салічеською Правдою характерні такі риси:
1. Як правило, кровна помста і вигнання з общини у вигляді основного засобу примусу при первіснообщинному ладі заміняються системою штрафів. Проте ще зберігають ся пережитки первіснообщинного ладу: а) якщо вбивця не в змозі сплатити штраф за вбивство, то він розплачується своїм життям; б) найближчі родичі беруть участь у сплаті «вергельду» (штрафу) і в його одержанні; в) у випадку оголошення людини поза законом, вона підлягає вигнанню з общини із забороною кому б то не було приймати її.
2. Розмір штрафу встановлюється в залежності від соціального і правового становища злочинця і постраждалого, а також від статі і віку постраждалого. Там, де для раба передбачалася страта, вільна людина сплачувала штраф.
3. Салічеська Правда не встановлює загальних принципів для кваліфікації злочинів і призначень покарань.
Проте аналіз її статей дозволяє виділити деякі загальні принципи:
а) суб'єктами злочинів були не тільки вільні, але й за лежні люди (мети) і раби;
б) відповідальність перед королем за порушення "Королівського миру" наступала з 12-ти річного віку;
в) покарання, як правило, не :залежало від провили і призначалося лише за кінцевий результат дії, яка спричиняє шкоду особистості або майну.
Але в ряді випадків при призначенні покарання враховувався характер наміру і тяжкість заподіяної шкоди. Заподіяння «злого» наміру тягло за собою тяжке покарання. Наприклад, за крадіжку із закритого приміщення передбачався штраф утричі більший, ніж за крадіжку з відкритого приміщення.
Каралося також підбурювання до крадіжки або до вбивства.
Обставиною, що обтяжує покарання., було вбивство «юрбою».
4. Завертає на себе увагу надмірна тяжкість матеріального покарання.
Найнижчий штраф за крадіжку, складав 3 соліди, а за вбивство - 200 солідів. Якщо мати на увазі те, що вартість бика становила 2 соліди, а корови — 3 соліди, то ці штрафи були надто обтяжливі.
Виникнувши при родовому ладі, штрафи в умовах переходу від колективної власності до приватної стають ефективним засобом захисту приватної власності й особи імущих людей, знаті, яка феодалізувалася.
Аналіз Салічеської Правди дозволяє виділити такі види злочинів і покарань.
1. Злочини проти особи, до ;яких відносяться убивства, зґвалтування, нанесення каліцтва, обмова, образа, викрадення вільних людей, зазіхання на честь, гідність і свободу.
2. Злочини проти власності, серед яких особлива увага приділяється крадіжці, пограбуванню, підпалу і заподіянню шкоди майну.
Особливим захистом користується майно, що знаходиться в будинку і на обгородженій ділянці. Крадіжка зі зломом або з обгородженої ділянки каралася підвищеним штрафом. При встановленні розміру штрафу враховувалася також вартість викраденого: у випадку крадіжки речі поза домом на суму 2 динари штраф становив 15 солідів, на суму 40 динарів - 35 солідів.
3. Злочини проти порядку відправлення правосуддя: неявка в суд, лжесвідчення й ін.
4. Порушення приписів короля. Наприклад, якщо король видавав комусь грамоту на право поселення в якомусь селі, то той, хто цьому противився, карався штрафом у 200 солідів, тобто в такому ж розмірі, як за вбивство.
Основним видом покарання, що застосовувався до вільних людей, був штраф. Він ділився на дві частини; одна йшла потерпілому або його найближчим родичам, а друга, в розмірі 1/3 штрафу, надходила на користь держави в особі короля. Крім того, в усіх випадках, пов'язаних із злочинами проти власності, передбачалися повернення і сплата вартості знищеного майна.
У випадку покарання у вигляді оголошення поза законом передбачалася також конфіскація майна.
Основний текст Салічеської Правди не знає для вільних такого виду покарання як страта, членоушкодження і тілесні покарання. Страта, членоушкодження (кастрація), тілесні покарання (удари батогом) застосовувалися лише до рабів. Страта в найболісніших формах застосовувалася і при придушенні повстань селян.
Казуїстичний характер Салічеської Правди виключав чіткі формулювання загальних положень, які стосувалися б усік злочинних дій. Але з аналізу ряду конкретних складів злочинів, виділених у Салічеській Правді, можна зробити висновок, що у франків вже існували поняття форми провини - наміру і необережності, замах на злочин, співучасті, обставин, які обтяжують або пом'якшують злочин.
Судовий процес. Процес за Салічеською Правдою носив змагальний характер, основними рисами якого були:
а) здійснення цивільного і карного процесу в однакових формах;
б) порушення справи лише з ініціативи позивача або постраждалого;
в) рівні права сторін і проведення процесу у вигляді змагання сторін;
г) суворе дотримання встановлених процесуальних форм (формалізм).
Процес починався з виклику в установленій формі і при свідках обвинувачем обвинувачуваного. Неявка будь-якої із сторін на процес каралася штрафом. Від штрафу звільнявся лише той, хто подавав поважну причину для неявки (королівська служба, хвороба, смерть когось із близьких).
Розгляд починався з вислуховування обвинувача, який повинен був висловлювати обвинувачення в суворо встановленій формі, що дозволяло обвинувачуваному відповісти тільки «так» або «ні». У випадку позитивної відповіді обвинувачуваного суд відразу виносив рішення. У протилежному випадку суддя вирішував питання про порядок надання доказів.
Доказом факту вчинення злочину вільною людиною була затримка злочинця на місці вчинення злочину, його власне визнання і показання свідків. Для того, щоб зняти з обвинувачуваного обвинувачення, Салічеська Правда передбачала три види доказів: співприсяжність, показання свідків і ордалії («суд божий»), у формі випробування «казанком», нагадуючи при цьому «інші законні засоби» доказування.
Найбільш поширеним видом доказів була співпрйсяжність, що застосовувалася для підтвердження присяги (клятви) обвинувачуваного в тому, що він .не чинив того, у чому його обвинувачують, Співприсяжники - це звичайно родичі, друзі або сусіди обвинувачуваного, які на відмін) від свідків не були очевидцями факту, а лише «свідками доброї слави» обвинувачуваного. За Салічеською Правдою повинно було бути 12 співприсяжників.
Своєю присягою, яка здійснювалася в суворо визначеній, формі, порушення якої вело до програвання справи, вони підтверджували, що обвинувачуваний у силу властивих йому якостей не міг вчинити приписуваних йому діянь, і що не може бути сумнівів у чесності і правдивості його присяги.
Неправдиві свідчення, також як і відмова свідка з'явитися в суд, каралися штрафом у розмірі 15 солідів.
Поширеним видом доказу були ордалії («суд божий»), при яких злочин установлювався за допомогою божественної сили— бога, який немов би вказував злочинця («бог шельму, мітить»), Найчастіше для цього використовувалися вогонь, кип'ячена вода і залізо. Салічеська Правда знає лише один вид ордалії - випробування «казанком» — тобто за допомогою киплячої води. Випробування полягало в тому, що руку обвинувачуваного опускали в казанок із киплячою водою і потім зав'язували, приклавши до пов'язки печатку. Після закінчення трьох днів її розв'язували, і, якщо на руці не було опіку, то обвинувачуваний вважався таким, що не здійснював злочину, в якому його звинувачували.
Основним засобом одержання визнання при обвинуваченні рабів було катування.
Якщо обвинувачуваний погоджувався з вироком суду, йому давався пільговий термін для сплати штрафу, після закінчення якого у випадку несплати штрафу позивач (обвинувач) звертався за допомогою графа. Останній разом із 7 рахінбургами повинен був відправлятися до будинку обвинувачуваного і конфісковувати його майно на суму, яку він повинен був сплатити. У випадку незгоди обвинувачуваного з рішенням суду рахінбургів, обвинувачуваний знову викликався в сотенний суд через 40 днів, а потім, у випадку його неявки або відмови виконати вирок, обвинувач повинен був протягом 14 днів викликати його на суд короля. Виклик на суд короля також здійснювався в суворо установленій формі. У випадку неявки на суд короля або відмови виконати його рішення, король об'являв обвинувачуваного поза законом. Після цього і сам винний, і усе його майно ставало власністю позивача. По-іншому закріплює Салічеська Правда право на землю, якою володіла сім'я, розрізняючи присадибну ділянку, орну землю, луки, ліси. Тут багаторазово згадується обгороджена ділянка, при цьому передбачається значний штраф за підпал і зруйнування огорожі.