Р Е Ф Е Р А Т
Національний технічний університет України (“КПІ”)
Вступ................................................................................................................................................... 3
Глава 1. Що таке християнство та звідки воно прийшло до Русі....................................... 3
1.1. Походження християнства................................................................................................ 3
1.2. Християнство як релігія...................................................................................................... 3
Глава 2. Історичні умови та підстави прийняття християнства......................................... 4
2.1. Становище Київської Русі.................................................................................................. 4
2.2. Правління князя Володимира.......................................................................................... 4
Глава 3. Процес впровадження нової релігії на землях Київської Русі............................. 4
3.1. Опір язичників....................................................................................................................... 5
Глава 4. Історичні наслідки........................................................................................................... 8
Перелік використаних джерел.............................................................................................. 8
Київська Русь… Якою гордістю сповнюється серце справжнього українця, коли чуєш ці два слова. Відразу ж перед нашим поглядом постає безмежна руська земля. Це були часи, коли мешканці Русі постійно чекали нападів з півдня, сходу, заходу та півночі. На мечах захисників не встигала просихати кров нападників, але в такі тяжкі часи народ продовжував жити: будувались нові величні храми, церкви, палаци тощо. І все було б гаразд, та була відсутня єдина релігія.
Християнство (від грецького слова chrimos - “месія”) виникло в Палестині в I ст. н.е. Його спорідненість з іудаїзмом виявляється в тому, що перша частина Біблії, Старий завіт, - священна книга як іудеїв, так і християн (Друга частина Біблії, Новий завіт, визнається тільки християнами і є для них найголовнішою). Про безсумнівну близькість початкового християнства іудейській спільноті есенів свідчать також знайдені в 1947 р. суфії в районі Мертвого моря. Відносно швидке поширення християнства в малоазіатських провінціях Римської імперії й у самому Римі було обумовлено деякими соціально-історичними чинниками. Криза античних порядків, що почалася, породжувала загальну невпевненість у завтрашньому дні, почуття апатії і безперспективності. Посилився антагонізм не тільки між рабами і вільними, але і між римськими громадянами і підданими провінцій. Особливо помітний вплив на основи християнського віровчення зробили неоплатонізм Філона Олександрійського (біля 25 до н.е. - 50 н.е.) і моральне повчання римського стоїка Сенеки ( близько 4 до н.е. - 65 н.е.).
Починаючи з IV сторіччя християнська церква періодично збирає так звані всесвітні собори. На цих соборах розроблялася і затверджувалася система віровчення, формувалися канонічні норми і богослужбові правила, визначалися засоби боротьби з єресями. Перший всесвітній собор, нікейський, який відбувся в 325 році, прийняв християнський символ віри - стисле перелік головних догматів, що складають основу віровчення.
Виникнення і поширення християнства прийшлося на період глибокої кризи античної цивілізації, занепаду її основних цінностей. Християнське повчання приваблювало багатьох, що розчарувалися у римському суспільному устрої. Воно пропонувало своїм прихильникам шлях внутрішнього порятунку: відхід від зіпсованого, гріховного світу у себе, усередину власної особистості, грубим плотським задоволенням протиставляється суворий аскетизм, а пихатості і марнославству "сильних світу цього" - свідома смиренність і покірність, що будуть винагородженні після настання Царства Божого на землі.
Проте вже перші християнські общини привчали своїх членів думати не тільки про себе, але і про долю усього світу, молитися не тільки про свій, але і про загальний порятунок. Вже тоді виявився властивий християнству універсалізм: общини, розкидані по величезному просторі Римської імперії, відчували проте свою єдність. Членами общин ставали люди різних національностей. Новозавітна теза "немає ні еліна, ні іудея" проголосила рівність перед Богом усіх віруючих і обумовила подальший розвиток християнства як світової релігії, що не знає національних і мовних меж.
2.1. Становище Київської Русі та стосунки з сусідами.
У X-ому сторіччі продовжувалося поступове формування руської державності. З одного боку необхідно було вирішувати питання, пов'язані з розширенням впливу київських князів "усередині" Русі, приводячи до покірності ще розрізнені слов'янські племена, з іншого боку перманентна зовнішня загроза потребувала великої напруги ще зовсім молодої феодальної держави. У цьому зв'язку вся діяльність Великого Князя Святослава (батька Володимира) стосовно Русі не була неуважністю до її інтересів, або неусвідомленим прагненням знехтувати нею (як про це говориться в деяких місцях літопису). Навпаки - усе було розраховано на вирішення великих державних завдань. Найважливіше з них, що полягало у забезпеченні безпеки з боку Хазарського каганату, було вирішено цілком успішно (останній перестав існувати після волзсько-хазарського походу). Друге завдання - створення мирного торгового плацдарму на західному узбережжі Російського (Чорного) моря (у співдружності з Болгарією) - виконано не було, тому що тут Русі протистояли дві значні сили: Візантія і печеніги.
Боротьба з печенігами стала в X сторіччі нагальною потребою Русі. Увесь родючий лісостеп, рясно покритий руськими селами і містами, був звернений до степів, був відкритий раптовим набігам кочівників.
Кожний набіг призводив до спалення сіл, знищенню полів, забирання населення в рабство. Тому оборона від печенігів була не тільки державною, але і загальнонародною справою, зрозумілою і близькою усім прошаркам суспільства. І природно, що князь, який зумів очолити цю оборону, повинний був стати народним героєм, дії якого оспівувались у билинах. Таким князем виявився побічний син Святослава - Володимир.
2.2. Правління князя Володимира.
У м. Любечі, що охороняв підступи до Київської землі з півночі, жив у X сторіччі Малко Любечанін. Дочка його, Малуша, була ключницею княгині Ольги (матері Святослава), а син, Добриня, напевно, служив князю. Малуша Любечанка стала однієї з наложниць Святослава, і у неї народився син Володимир. Вихователем при ньому і став його дядько Добриня. У 970 році Володимир став князем у Новгороді. Після загибелі Святослава почалася суперечка, підігріта боярським оточенням. В результаті Олег був убитий, а Володимир, втік з Новгорода і, три роки пробувши за морем, привів із собою найману варязьку дружину з якою у 980 р. рушив на Київ.
Ставши Великим князем, Володимир значно розширив і зміцнив Русь як державу всіх східних слов'ян. За його князювання відбувається остаточне підкорення руському князю племен, що жили на схід від великого водного шляху. Володимир провів першу релігійну, адміністративну і військову реформи. Взагалі під час правління Володимира відбулося значне піднесення Київської Русі.
Як уже говорилося вище, ставши князем у Києві, Володимир зробив поганську реформу, намагаючись підняти древні народні вірування до рівня державної релігії. Але спроба перетворення язичництва в державну релігію з культом Перуна на чолі не задовольнили Володимира, хоча кияни охоче підтримували навіть крайні прояви кривавого культу войовничого бога. У Києві християнство були відомо вже давно та його основні догми, які добре пристосовані до потреб феодальної держави. Перші відомості про християнство надходять десь у 860-870 рр., а у середині X сторіччя уже відчувається поступове утвердження християнства в державній системі. Якщо при заключенні договору з греками у 911 р. руські посли клянуться тільки поганським Перуном, то договір 944 року скріплюється клятвою як Перунові, так і християнському богу.
У 988 році Володимир хрестився сам, хрестив своїх дітей, бояр і під страхом покарання змусив хреститись киян і все населення узагалі. У Новгороді Добриня хрестив новгородців. Капища древніх богів були зруйновані. На їхньому місці, як правило, будували церкви. Ідолів нещадно знищували. Разом із Володимиром у Київ прибув митрополит із єпископами та Анастасом-Корсуняниним, що допоміг Володимирові при облозі й узятті Корсуня (Херсонеса), супроводжувані дядьком Володимира Добринею. Вони ходили на північ хрестити народ. З Новгорода вони направилися у Ростов, де і скінчилася діяльність першого митрополита Михайла (він помер у 991 році). Новий митрополит, призначений Константинополем - Леон, за допомогою поставленого ним у Новгороді єпископа Іоакима Корсунянина, остаточно розтрощив там язичництво. У результаті християнство при Володимирові було поширено переважно у вузькій смузі, що прилягала до великого водного шляху з Новгорода у Київ.
Основна частина населення Русі чинила активний або пасивний опір новій релігії. Саме загальне неприйняття її в умовах нехай навіть обмеженого народовладдя зірвало плани київської знаті і перетворило введення християнства у тривалий процес. У більшості відкрито повсталих проти насадження християнства міст виступила помісна світська і стара духовна еліта.