6) проголошення кінця історії та історіографії. Це якраз цілком нове явище, бо був Ґеорг-Фрідріг-Вільгельм Геґель зі своїм «історія нікого не навчила», тому вона непотрібна, були Карл Маркс і Фрідріг Енґельс з неісторичними націями, націями без історії, врешті є Френсіс Фукуяма, що оголосив кінець історії, бо є американська демократія, далі якої людству вже нікуди іти (його «The End of History and the Last Man» [«Кінець історії та остання людина»], 1992). У даному випадку замовник «кінця історії» прозорий;
7) зведення історичної методики до дослідження тексту з намаганням викриття його, нібито, завжди прихованого змісту. Це без попередньої критики тексту (бо, може, деякі тексти досліджувати не варто або не потрібно) і без згадки про те, що багатошаровість і багатоступеневість текстів відомі давно, а відроджене в удосконаленому вигляді, наприклад, від часів структуралізму. Та вивчення тексту перетворюється на самоціль з явними ознакамилінґвістичного детермінізму, тим паче, що таке дослідження тексту ведеться дуже часто з відривом від історичного контексту. В постмодерністському (з точки зору постмодернізму II) дослідженні тексту відбилася також спадщина постмодернізму І, коли виникла практика писати езоповою мовою;
8) заперечення достовірності історичних знань з позицій крайнього релятивізму та з ігноруванням того, що така філософська і методологічна проблема існує та розглядається від початків виникнення теорії пізнання, отже, ще від античних часів;
9) рішуче і безапеляційне руйнування національної історії, зокрема, тих націй, які XIX ст. визначили неісторичними. Навіть у тих випадках, коли заперечення національної історії абсолютно суперечить принципові мікроісторії (нещодавно страшні звинувачення викликала написана Мігаелем Каснером «Baskische Geschichle» [«Баскійська історія»], 1997, бо в ній, нібито, викладається і вихваляється історія тероризму, хоч це явище справді відповідає змістові історії невеликого народу в найновіших часах);
10) проголошення темами табу історії національно-визвольних рухів, соціальних революцій, заворушень, повстань, бунтів. Почерк замовників також у цьому випадку зрозумілий.
Про інші віддаленіші наслідки і результати інвазії постмодернізму II (до речі, не вважаю за хворобу на загал шизофренії, а добре продуманою і послідовно інспірованою дією) на історичну науку тут говорити не буду. Так як і про те, кого конкретно в Україні треба вважати послідовником чи провісником постмодернізму II в історіографії (представників постмодернізму І вистачає і вони продовжують свою деконструкцію) незалежно від того, чи ці послідовники використовують вивіску постмодернізму, чи від неї відмовляються.
В Україні спостерігаємо також таке явище, коли прихильники постмодернізму II, усвідомлюючи його хиби та слабкі сторони, намагаються в будь-який спосіб облагородити течію, приписуючи ті здобутки, до яких постмодернізм II, не має жодного відношення. Тому треба відкинути деякі наївні твердження, наприклад, що лише постмодернізм звернув увагу на «нову» мікроісторичну тематику; що інтердисциплінарні дослідження - не здобуток постмодернізму II; що до його заслуг належить глибокий джерелознавчий аналіз. Постмодернізмові II для порятунку його репутації додають такі позитивні риси, яких у нього ніколи не було. Компаративізм - це не винахід постмодернізму II, а етнології середини XIX ст. Синтезування історичного процесу постмодернізм II уникає за будь-яку ціну, постмодернізм II не мав відношення до виникнення структуралізму. Він, постмодернізм, як вже підкреслювалося вище, не мав і не має жодних заслуг в ділянці виникнення нових методів історичних досліджень. Очевидно, треба мати чітке уявлення, що справді дали, а чого не дали і дати не могли постмодернізм І та П.
Необхідно врешті відзначити, що постмодетністські позиції) руйнують чи намагаються зруйнувати - не лише історичну науку. Постмодерністський підхід автоматично ставить під сумнів ряд практичних буденних справ тих, у яких є елементи історизму.
На закінчення можна сказати, що постмодерністська філософія історії сама не здатна зруйнувати «традиційну» історичну науку також через нездатність філософів історії написати «свою», власну, постмодерністську, хоча б мікроскопічну, мікроісторію як зразок та еталон для вивчення і наслідування, але може велику частину зусиль істориків звести на манівці, так як це трапилося при постмодернізмі І. Та не треба поспішати з загальними оптимістичними висновками. Постмодернізм у заключних ланках свого розвитку в політиці й економіці - уже довів до глибоких деструктивних змін, до відновлення тенденцій утворення нових або реставрації старих імперій, тепер знову в глобальних вимірах, до реального поділу на історичні та неісторичні нації, тобто такі, що нездатні самостійно вирішувати свою долю та утворювати незалежні держави. Тому ними треба керувати і знову включати в імперські структури.
Де опиниться Україна? Запитання поки що без відповіді. Але за відсутності опору інтелектуальної еліти відповідь можна передбачити.