Після смерті Марії англійська корона перейшла до Єлизавети I (1558—1603), дочки Генріха VIII від другого шлюбу, що не був визнаний папою. При Єлизаветі абсолютизм ще більш зміцнився. Вона відновила реформовану церкву, у цьому її підтримало більшість дворян і буржуазії. При ній була складена остаточна редакція англіканського символу віри (так називані “39 статей”), що прийняв парламент у 1571 р. Англіканізм — помірний плин у протестантизмі. У його символі віри визнавався догмат про порятунок людей від гріхів за допомогою віри в спокутну жертву Христа й у Священне писання як джерело цієї віри, але при цьому не відкидалися і “добрі справи”, що повинні робити віруючі на користь церкви, як прояв цієї віри. Визнавалися два таїнства - водохрещення і причащання. Церква стала національною, богослужіння велося англійською мовою, відкидалися влада папи над нею, індульгенції, шанування ікон і мощів, зменшувалося число свят. Разом з тим у реформованій церкві зберігалася ієрархія духівництва, очолювана єпископами, що володіли своїми землями. Духівництво підкорялося тільки королю як частина його державного апарата і було зобов'язано пропагувати серед мирян ідею про повне і беззаперечне їхньому підпорядкуванні королю і його посадовим особам і про неприпустимість заколотів. Як і раніше стягувалася десятина, котра стала надходити на користь короля і перетворилася у важливе джерело його доходів.
Європейська Реформація являла собою складне сполучення духовних відкриттів, політичних і національних інтересів, економічних факторів і рушійних сил суспільства. Але в Англії вона пішла особливим шляхом, обумовленим:
- Традицією лолардистів ( що виходить до Джона Уіклифа);
- Християнським гуманізмом;
- Впливом лютеранських ідей в університетах;
- Антиклерикалізмом – ворожістю до духівництва, що часто було неписьменним;
- Переконаністю в тім, що держава повинна мати більший контроль над церквою.
У 1521р. король Генріх V написав декларацію проти Лютера і папа назвав його «захисником віри» (титул дотепер належить британським монархам). Запопадливість, виказувана Генріхом була такою сильною, що Томас Мор – згодом страчений за свою відданість католицької церкви – нагадував королю, що папи були не тільки духовними лідерами, але й італійськими князями.
Його державний акт ввергнув Англію в криваву смуту. Спадкоємець Генріха VII молодий Едуард VI, був протестантом, але йому на зміну прийшла ревна католичка королева Марія. Її приемница, Єлизавета 1, не мала бажання проробляти “вікна в душі людей”, і в кінцевому рахунку в Англії збереглася як протестантська, так і католицька церква.
У результаті політичної смути в англіканській церкві виникло цікаве змішання поглядів. От деякі її характерні риси:
· Віруючі з яскраво вираженими протестантськими переконаннями;
· Віруючі, котрі дотримували патерналістської теології (теології ранніх батьків церкви) і традицій;
· Літургія і структура церкви (єпископи, одіяння і церковне управління) зберігали багато зв'язків з минулим.
Пуритани. Більш строгі протестанти, яких часто називали пуританами, відкидали ідеї “угодовства”. Вони вимагали очищення англіканської церкви від залишків католицизму: відділення церкви від держави, знищення сану єпископів, конфіскації їхніх земель, скасування більшості релігійних свят, культу святих. Пуритани різних напрямків прагнули до того, щоб їхнє життя не суперечило Священному Писанню. Для цього вони вимагали перегляду всіх існуючих законів і звичаїв. Людські закони, на їхню думку, тільки тоді мають право на існування, коли цілком погодяться зі Священним Писанням.
Багато хто з пуритан згодом відправилися в Америку. Батьки-пілігрими відплили з Плімута в 1620р. на судні “Мейфлауер”. Інші сталі розкольниками чи нонконформістами в Англії.
Самими численними групами серед пуритан були індепенденти і пресвітеріани. Пресвітеріанство переважно було поширено серед торгово-промислових шарів населення і “нового дворянства”. Пресвітеріани вважали, що церквою повинний керувати не король, а збори священиків-пресвітерів. У молитовних будинках пресвітеріан не було ікон, розп'ять, вівтарів, свіч. Головним у богослужінні вони вважали не молитву, а проповідь пресвітера. Пресвітерів обирала громада віруючих, вони не носили особливих одягів.
Пресвітеріанська церква зміцнилася в Шотландії. Тут протягом двох сторіч йшла запекла боротьба між кланами, очолюваними місцевою аристократією. На відміну від Англії, королівська влада в Шотландії була дуже слабкою. Завдяки пресвітеріанству шотландці зуміли призупинити кланову міжусобицю. Церква стала головним об'єднувачем країни.
Керівник пресвітеріанської церкви виступав проти абсолютної влади короля. Так, пресвітери прямо заявили шотландському королю Якову VI: “У шотландії існують 2 королі і 2 королівства. Є король Ісус Христос і його королівство – церква, і є його підданий Яків VI, і в цьому королівстві Христа він не король, не володар, не пан, а член громади”.
Індепенденти, тобто “незалежні”, серед яких було багато представників сільських і міських низів, виступали проти того, щоб церквою керували збори пресвітерів і, тим більше, сам король. Вони вважали, що кожна громада віруючих повинна бути зовсім самостійною і незалежною у релігійних справах. За це їх переслідували й в Англії, і в Шотландії, обвинувачуючи в підриві віри і нації.
Контрреформація. Протестантська Реформація викликала відгук у католицизмі. Починаючи з 40-х років 16 століття католики ведуть боротьбу за повернення загублених позицій; у Західній Європі починається період контрреформації. Учасники руху гостро порушують питання про зміцнення єдності в самій організації католицької церкви, про посилення внутрішньої дисципліни і папської централізації, але головної була відкрита боротьба католицизму проти протестантизму. Передовим бойовим загоном католиків став орден – “Суспільство Іісусове» (єзуїти) - заснований іспанцем Ігнатієм з Лойоли в 1534 році і затверджений папою в 1540 році. Єзуїти складали ядро інквізиції, реорганізованої для боротьби з Реформацією. Інквізиція виникла як прояв і наслідок кризи церковної влади й ідеології: необхідно було церковну идеологию привести у відповідність з новою суспільною ситуацією і новими ідейними течіями епохи. Тридентський собор (1545-1563), однак, ухилився від рішення філософських проблем і спорів між школами, не бажаючи порушувати єдність церкви. У цей період відбувається нове пожвавлення схоластичної філософії у формі томізму. Спочатку це було в Італії та Іспанії, потім і в Англії, спочатку головну роль грали домініканці, потім єзуїти. Найбільше значення для спроб реставрації середньовічної схоластики в цю епоху мало навчання іспанського єзуїта Франциска Суареса (1548-1617).
Висновок
Реформація спростила, удешевила і демократизувала церкву, поставила внутрішню особисту віру вище зовнішніх проявів релігійності, додала нормам буржуазної моралі божественну санкцію. Стаючи усе більш впливовою буржуазія одержала «дешеву», просту і зручну релігію, що відповідала інтересам цього класу.
Така релігія не вимагає великих грошей на будівництво дорогих храмів і обслуговування пишного культу, що має місце в католицизмі. Вона не віднімає багато часу для молитв, паломничества святим місцям, інших обрядів і ритуалів.
Вона не стискує життя і поводження людини дотриманням посад, вибором їжі і т.д. Вона не вимагає яких-небудь зовнішніх проявів своєї віри. Така релігія цілком улаштовує сучасну ділову людину.
Реформаторський рух досяг вищої точки в 16 столітті. У ряді європейських країн, хоча і різними шляхами, був здійснений перехід до нової, протестантської церкви. Подекуди міщанство задовольнилася реформацією католицької церкви. 17 століття вже не знає Реформації. У наступному розвитку поступово утворяться умови для епохи буржуазних революцій.
Отже, очевидна та виняткова роль епохи Реформації в становленні світової цивілізації і культури. Не проголошуючи ніякого соціально - політичного ідеалу, не вимагаючи переробки суспільства в ту чи іншу сторону, не роблячи ніяких наукових відкриттів і досягнень у художній творчості, Реформація змінила свідомість людини, відкрила перед нею нові духовні обрії. Людина одержала волю самостійно мислити, звільнився від авторитарної опіки папства і церкви, одержала вищу для неї санкцію - релігійну - на те, що тільки власний розум і совість можуть підказати їй, як варто жити.
Реформація сприяла появі людей буржуазного суспільства - незалежного індивіда з волею морального вибору, самостійного і відповідального у своїх судженнях і вчинках. У носіях протестантських ідей виразився новий тип особистості з новою культурою і відношенням до світу.
Капіталізм, що складається, одержав у протестантизмі духовне обґрунтування.