VII. Падіння Константинополя. Створення Османської Імперії.
Останній уламок Римської Імперії переживав тоді далеко не кращі часи своєї історії. Після жахливої епідемії чуми 1347 р. (від якої вимерла третина візантійців) так і не відтворилося населення країни. Кількість мешканців візантійської сталиш скоротилася за два останні століття з 1 млн. до 100 тис. городян, а фінансова скрута змусила константинопольських василевсів продати імператорські коштовності. Навіть під час коронації одяг імператора та його дружини замість справжніх прикрас оздоблювала скляна біжутерія. У 1369 р. василевс Йоанн V (1347-1376) уклав о Римом церковну унію, але православні піддані імператора категорично її не сприйняли, а пали Риму так і не змогли організувати загальноєвропейський хрестовий похід проти османів на належному рівні. Угрів турки побили, а єдиновірну «ромеям» Валахію (що звільнилася від турецького впливу після тимурівської навали) знесилили внутрішні усобиці та одіозні господарі («володарі»)'. Що ж до поневолених османами балкансьюк народів,доводя болгар, греків і сербів до опору була паралізована перманентними репресіями, масовим терором і «кривавою даниною» девширме, яка виснажувала завойовані етноси (бо в яничари й гареми брали цвіт нації - її найздоровішу молодь). До цього треба додати зловживання й сваволю мусульманських чиновників, шалені податки та жах перед непереможністю турецьких орд.
Лише 2 тис. католиків-добровольців, очолені славетним генуезьким авантюристом-кондотьєром Джустініані, прибули морем на допомогу братам-християнам проти османської навали. Практично в 1453 р. безсила Візантійська імперія залишилася сам на сам із турками.
Султан Мехмед II (1451-1481) був людиною, для якої не існувало понять «гуманність» і «неможливо». На шляху до влади він знищив двох старших братів ( і це в 11 років!). Під пильним наглядом армії репетиторів (на чолі з курдом Ахмедом Курані) царевич блискуче опанував філософію й літературу, знав шість мов (турецьку, грецьку, арабську, латинську, перську, іврит), та коли його батько Мурад помер, Мехмед наказав утопити свого брата-малюка Ахмеда, щоб позбутися будь-яких конкурентів. «Манери нового султана були шляхетними й стриманими, за вшіятком тих випадків, коли він багато випивав: він мав спадкову надмірну схильність до алкоголю». Утримуючи великий гарем, Мехмед II полюбляв займатися сексом із хлопчиками , а запальність, жорстокість, хтопам'ятність та впертість штовхали султана до реалізації «ідеї фікс», що гризла його з дитинства - стати володарем Константинополя.
Четверта й остання навала турків на Константинополь почалась у квітні 1453 р. Проти 7 тис. захисників султан виставив 100-тисячне військо, 80 бойових кораблів і найкращу в Європі артилерію, причому найбільша з гармат (автор - угорський майстер Урбан) мала калібр 12 долонь, а й кам’яні ядра важили ЗО пудів (0,5 т). Місто було приречене, але мужній імператор Костянтин XII Палеолог відмовився здатися, і протягом 53 днів жменька захисників відбивала штурм за штурмом.
За свідченням очевидця, «від гуркоту стріляючих гармат і пищалей, від дзвонів і галасу людей, що билися, від ...блискавок, які спалахували від зброї, від плачу й голосіння городян, жінок і дітей здавалося, шр небо й земля з’єдналися та захиталися. Не можна було чути одне одного: лемент, плач і голосіння людей злились із шумом битви й дзвонами в єдиний звук, схожий на сильний грім. Від безлічі вогнів і стрілянини з гармат і пищалей густий дим укрив місто й війська; люди не могли бачити одне одного; багато хто задихнувся від порохового диму». Захисники спалили «грецьким вогнем» більшу частину ворожого флоту, зруйнували під час удалої вилазки жахливу «гармату Урбана», висадили в повітря підземні ходи разом з османськими саперами, знищили десятки тисяч нападаючих, але Мехмед невблаганно кидав своїх вояків на штурм, і 29 травня 1453 р. (у вівторок) турки прорвались у місто. Імператор Костянтин мужньо загинув у бою, тяжко пораненого Джустініані вивезли на кораблі, але він невдовзі помер від ран, а сам Константинополь турки піддали нищівному розгрому. Мехмед II заявив, що йому потрібне тільки місто, а всі його багатства він віддає своїм солдатам, і османи показали, на що вони здатні.
«Тих, хто мочив про пощаду, турки грабували й брали в полон, а тих, хто чинив їм опір, убивали; у деяких місцях від безлічі трупів не було видно землі... Жодне місце не залишилося не обшуканим і не пограбованим». 60 тис. городян продали в рабство, православні святині були пограбовані, культурні цінності - знищені або розтаскані, а Храм Св. Софії (центральний храм православного християнства) перетворили за наказом султана на грандіозну мусульманську мечеть Айя-Софія.
Падіння Константинополя викликало шок у Європі. Цю подію назвали «другою смертю Гомера й Платона», французький композитор Гільом Дюфе написав на падіння Візантії жалібну похоронну пісню, а папа римський Ніколай V висловив бажання особисто очолити черговий хрестовий похід проти турків. Але далі співчуття справа не пішла.
Європа жила власними проблемами. Франція повільно відбудовувалася після Столітньої війни, Англія поринула в хаос воєн Червоної та Білої Троянд, німецький імператор Фрідріх III давно не мав реальної влади над своїми васалами, а старий арагонський король Альфонс, заклопотаний боротьбою за Південну Італію, не захотів розв'язувати нову масштабну війну.
Лише угорський король Ласло VI Габсбург (1444-1457) і його енергійний воєвода Янош Хуньяді наважилися в цих обставинах атакувати османів. У 1454 р. Хуньяді звільнив від мусульман Сербію, а в 1456 р. завдав поразки 100-тисячному турецькому війську біля Белграда, але в тому ж році славетний угорський войовник помер від чуми, а на Угорщину напав поборник православ'я молдавський господар Штефан III Великий (1457-1504).
Скориставшися ситуацією, турки знову завоювали в 1459 р. Сербію (200 тис. сербів -10 % населення - погнали в рабство, а вільні землі заселили мусульманськими колоністами). В 1460 р. Мехмед II захопив Боснію (останньому боснійському королю Стефану Томашевичу султан власноручно відрубав голову), а на 1463 р. османи силою зброї підкорили решту християнських князівств Мореї, Пелопоннесу та Малої Азії.
Із серйозним опором зіткнулися турки в горах Албанії, де горді горяни, очолені непереможним полководцем Георгієм Кастріоті (Скандер-бегом), чверть століття (1443-1467) відбивали всі османські напади, але в 1467 р. гроза турків Скандербег помер, і на 1479 р. Албанія була завойована. Кастріоті мав в очах турків містичну силу. Здобувши албанську столицю Крою, вони розламали його склеп і, розірвавши труп полководця, наробили з його кісток амулети, вірячи, що вони вбережуть від смерті в бою.
У 1475 р. турецький десант з'явився в Криму, і кримський хан визнав себе султанським васалом. Того самого року в Месопотамії турки завдали нищівної поразки тюркському султанові держави Ак-Коюнлу Узун-Хасану. В 1479 р. османи окупували венеціанські володіння в Егейсь-кому морі, а в 1483 р. захопили Герцеговину.
Туреччина перетворліася на імперію, столицю якої перевели в Стамбул (колишній Константинополь - тур. Істанбул), а султан Мехмед II дістав титул «султана двох континентів, хана двох морів». До османських рук потрапили ключі від монопольного контролю над торгівлею Сходу й Заходу.
Здобуті колосальні політичні й економічні можливості відкрили туркам шлях “для динамічнішого розвитку власної науки й культури, але на «культурну Мекку» (якими раніше ставали Дамаск і Багдад) Стамбул так і не перетворився. Показовою є доля першого османського науковця-енциклопедиста Люфті Такаді (друга половина XV ст.), який займався теологією, астрономією, математикою, класифікацією наук, але за те, що вивчав й використовував праці візантійців (тобто «невірних» християн), був страчений. Лише наприкінці XV ст. астроном і математик Алі Кушчі зумів відкрити в Стамбулі першу турецьку математичну школу. Гордістю тогочасної турецької поезії визнаний Хамді Челебі (XV ст.) - автор шедевра світової літератури поеми «Лейлі та Меджнун».
VIII. Османська імперія в епоху розквіту.
Султани Туреччини стали всесильними володарями. Лише суннітське духовенство, яке очолював шейх-уль-іслам (турецько-суннітський патріарх), могло іноді перечити османському володареві. Невдоволення владним деспотизмом серед поневолених народів придушували нещадним терором, а життєвий рівень більшості турків (кількість їх в імперії тепер не перевищувала 20 % населення), здобутий пограбуванням «невірних», був надзвичайно високим, і за це вони терпіли будь-який деспотизм. Етнічні турки майже перестали працювати, а весь османський етнос орієнтувався на війну як на головне джерело доходу.
Навіть серед християнських підданих імперії спокуса жити чужою працею дала свої сумні плоди: боснійці масово прийняли іслам (і стали босняками, перетворившись на жорстоких гнобителів своїх колишніх єдиновірців - сербів, болгар, албанців тощо). Десятки тисяч юнаків не турецького походження ставали яничарами, але ще більше християн (болгар, сербів, греків, чорногорців, герцеговинців, валахів тощо) кидали свій дім і йшли в ряди башибузуків - вояків-добровольців, які служили виключно за воєнну здобич (бо жалування в турецькому війську отримували тільки мусульмани). Башибузуки являли собою «чорну кістку» османської армії, першими йшли в бій, першими гинули, годувалися на свій кошт, але в разі перемога не було грабіжників і насильників, жахливіших від цих озброєних люмпенів. Що ж до «невірних», які намагалися мирно працювати під турецьким ярмом, то з них влада стягувала астрономічні побори - рента-податок становила до 50 % урожаю. Турки розкошували за рахунок гноблених: «Стамбул був переповнений продовольством... М'ясо було дешевим і коштувало 2 акче за окка (1,3 кг), а під час посухи - 4 акче». Султани жили буквально в казковій розкоші. Проте нікому не побажаєш належати до родини османських імператорів. Турецька імперія була хижацьким утворенням, тому й порядки «у верхах» тут більше нагадували звірячі закони кримінального табору, та того, що узаконив Мехмед II, не знав, мабуть, і злочинний світ.