Італія, що на цей час була роздріблена на десятки феодальних князівств, що переживала низку безперервних усобиць, не могла оказати серйозний супротив нашестю з півночі. Титул короля Італії (Ломбардії) був позбавлений всякого зиісту, проте за корону Італії йшла напружена боротьба велиеих феодальних князів країни – маркграфів Івреї, герцогів Сполето та сусідів графів Прованса, королів Арелатських (Бургундських). Папська держава переживала глибокий упадок. Папи роздали свій земельний фонд і стали іграшкою в руках римських феодалів. На півночі країни виросли великі міста – центри ремесла і торгівлі – Павія, Мілан, Кремона, Брешія; швидко багатіли примпрські міста – Венеція, Генуя, на півдні – Амальфі, Неаполь, Салерно. Південь країни ще належав Візантійській імперії. В 951 р. Оттон І здійснив перший похід в Італію, зайняв Ломбардію і вінчався тут на царство залізною короною Лангобардських королів. Новий похід в Італію був здійснений лише через 10 років. На цей раз ціллю був Рим, куди зазивав німецьких феодалів папа, який був безсилий в боротьбі з римськими баронами.
В 962 р. німці вступили в Рим і папа Іоанн ХІІ вінчав Оттона І імператорською короною. Оттон прийняв пишний римський імператорський титул, і в Європі виникла нова держава – Римська імперія. Згодом – з ХІІ ст. – вона стала називатися Священною Римською імперією, а з ХVст. До цих трьох слів додалося “германської нації”. Починаючи з Оттона І на протяці віків кожний німецький король, який був обраний князями, мусив здійснити римський коронаціонний похід і вінчатися в Римі, де отримував з рук папи імператорську корону. Священна Римська імперія і Німеччина зовсім не тотожні. В першу входили, окрім Німеччини і Австрії, тобто країн з німецьеою мовою, Швейцарія, Голландія, Чехія, польські землі, французькі землі (Бургундія, Прованс), значна частина Італії, далматські міста та ін. Німеччина – це тільки частина, до того ж невелика, Священної Римської іперії.
Нова імперія за самою ідеєю – всесвітня держава, що, звісно, не мало ані найменьших економічних і пілітичних передпосилок. В її основі лежали розрахунки німецьких феодалів, пов`язані з грабуванням багатої Італії. Римські коронаційні походи представляли необмежені можливості збагачення їх учасникам – німецьким феодалам та їх вассалам. Італійська політика німецьких королів прив`язала їх до призрачної римської корони та сприяла тому, що господарюючий клас Нмеччини, що був не заінтересований у об`єднанні своєї батьківщини, збагачувався та посилювався в результаті грабування чужих країн. Отже королівська влада в Німеччині не мала прогресивного значення, не була організатором і вождем прогресивних сил, як було у сусідній Франції.
Спроби об`єднати в одне політичне ціле країни, з настільки різними мовами, населенням, рівнем економічного розвитку, культурами і традиціями, як Італія і Німеччина, виявилися в кінці кінців безуспішними і нічого не принесли, окрім бідств, розорення, знищення виробничих сил та посилення політичної роздрібленості як в одній, так і в іншій країні.
Реальністю було лише господство німців у Римі та повне підкорення папства Німеччині, та й то лише меньше, ніж на століття. Реальністю були і римські коронаційні походи, тобто систематичний грабіж багатої країни німецькими князями та рицарями.
Італійська політика королів Німеччини не тільки не призвела до господства над Італією, а й втягнула німецьких феодалів у важкі війни, відволікла їхню увагу від слов`янських земель і сприяла успіху повстань слов`ян проти гнобителів.
Оттон І і його приємник Оттон ІІ (973 – 983) потерпіли невдачу в походах проти візантійських володінь на півдні Італії. Наймані війська візантійських правителів – араби розгромили німців. Неможливість оволодіти візантійськими колоніями в Італії призвела до миру з Візантією, що був скріплений шлюбним союзом Оттона ІІ і візантійської царівни Феофанії. Син від цього шлюбу Оттон ІІІ (983 – 1002) помер молодим, не зумівши ані захопити італійський південь, ані підкорити римських баронів.
Німеччина загрузла в Італії, і цим скористалися полабські слов`яни.
В 983 р. спалахнуло велике повстання в Полабії, що перетворилось на велику звільну війну. Героїчна боротьба слов`ян за свободу проти феодального гніту, проти чужої і нав`язаної релігії продовжувалася 17 років. Близько 1000 р. майже вся Полабія здолала владу німецьких феодалів і стала вільною. Лише землю сербів-лужичан німцям вдалося стримати. Інші слов`яни повернули собі свободу на півтора століття.
Саксонська династія змінилась у 1024 р. Франконською (або Салічною). До цього часу велику роль в житті країни стала грати церква, сили і ресурси якої виросли в багато разів. В результаті церква стала більш потужною, ніж королівська влада. Церква перетворилась на грізну ідеологічну, економічну і політичну силу. Тому монархи Франконці намагались знайти опору в мілких феодалах – рицарях дуже багаточисленного прошарку в Німеччині. Королі представляли мілким феодалам (міністеріалам*) пільги, робили рицарські землі спадковими, ставили рицарів у прямі вассальні відношення з короною.
Однією з найважливіших сторін політичного життя Німеччини ХІ ст. явилися відношення держави і церкви, що вилились в боротьбу папства і імперії.
*Від лат. “ministrare” – “служити” (від того ж кореню – міністр). Походження міністеріалів пов`язано з воєнною реформою Карла Мартелла і потім – з низкою актів німецьких королів. Спочатку слуги феодала, міністеріали, отримавши землю, перетворювалися на мілких феодалів. З іншого боку, нерідко крупний феодал, що розорився, опускався до положення міністеріала.
Клюнійський рух.
Конфлікт світської влади і церкви був конфліктом в середині господарюючого класу, причому одна частина феодалів – духовенство – була непомірно багатшою, впливовішою і культурнішою від іншої частини – світських магнатів. Духовенство не тільки володіло величезними масивами землі, не тільки було привілейованим станом. Духовенство було організованою, централізованою, дисциплінованою групою, тоді як решта світу була розрізненою і роздробленою.
Вихідним моментом боротьби імператорів і пап був рух, ідейним вдохновителем якого виступало клюнійське абатство в Бургундії, так званий Клюнійський рух.
Поширений розвиток феодальних відносин призвів до глибоких змін в житті церквию. Духовні феодали вели такий же спосіб життя, як і світські магнати, - жили в замках, полювали, вели війни і особисто приймали участь в боях, оточували себе розкішшю, женились, мали законних та позашлюбних дітей тощо.
Багато священників були неосвітчені; система підготовки духовенства не відповідала вимогам церкви. В цьому середовищі церкві загрожувало повне падіння авторитету серед мас. Така церква не могла впоратись з задачами духовного гніту над трудівниками; церква, що втратила авторитет, не потрібна класу феодалів. Ось чому у найбільш далекоглядних та освітчених діячів церкви виношувалися плани реформи. Знаменоносцем цих планів і виступило абатство Клюні.
Клюнійці виступали за укріплення церковної дисципліни, покращення підготовки духовенства. Засобом покращення авторитету церкви клюнійці вважали жорстка безшлюбність духовенства – целібат: у служителів церкви не повинно було бути мирських інтересів і сім`ї. Клюнійці енергійно протестували проти інвеститури, що отримувалася духовенством від світських осіб.
Суперечка про інвеституру і була основним питанням в жорстокій боротьбі папства і імперії, що почалася незабаром. Легко побачити, що це була суперечка проперерозподіл феодальної власності на землю, суперечка про феодальну ренту та кріпаків.
В середині ХІ ст. клюнійці добилися великого успіху – на папський престол вступив Лев ІХ, переконаний клюнієць. Проте більш важливим було інше. Правителем справ “святійшого” престолу і вдохновителем політики пап довгі роки був один з найвідоміших клюнійців Гільдебранд.
Він став ініціатором клюнійських реформ, і відрізнявшись гострим розумом, проникливістю, сильню волею, холодною жорстокістю, незабаром завоював великий авторитет.
В Німеччині трон належав Генріху ІV, ще хлопчику, регентами були найвидніші князі церкви. Франція переживала період майже повної роздрібленості, і королі цієї країни були безсилі перед обличчям своїх могутних вассалів. Англія була далеко, на той час вона була малою і слабкою країною.
В 1054 р. відбувся розкол церкви, і східна (православна) церква бульше не підкорялась папі; звичайно не треба було боятися супротиву клюнійським реформам зі сторони візантійського імператора і великого князя київського.
Клюнійські реформи.
У 1059 р. в Римі був створений Латеранський церковний собор, і Гільдебранду вдалося провести на соборі важливі рішення в дусі клюнійців. Собор ввів суворий порядок виборів пап, поклавши кінець сваволі римсько-німецьких імператорів (з часів Оттона І папи назначалися і знімались за волею імператорів). Віднині вводився кардинальний принцип обрання пап, за яким римського першосвященника стали обирати найвищі сановники церкви – кардинали, затвердження папи імператором стало суто формальним ізгодом зовсім відпало. Таким чином, папи не були більше маріонетками ані в руках римських баронів, ані в руках німецьких феодалів. Собор, надалі, категорично вимагав введення целібату і виступав за інвеституру духовенства тільки від церкви.
Другим важливим актом Гільдебранда було заключення воєнно- політичного союзу між папством і князем Норманської держави Робертом Гвіскаром, який визнав себе вассалом “святійшого” престолу. Тепер папи могли розпоряджатися воєнною силою, протиставивши її у випадку необхідності римсько-німецьким імператорам. Гільдебранд добився також вигідного союзу з Тосканським маркграфством, володарка якого, матильда, подарувала графство папі.