Відповіддю на погіршення положення народних мас став селянський рух, який за своїм накалом, масштабом й формами помітно відрізнявся від минулих десятилітть і викликав сильні хвилювання у Петербурзі.
Кримська війна показала урядові, що збереження існувавших в країні кріпасницьких порядків призведе, в результаті, до політичної й фінансово-економічної катастрофи, яка позбавить Росію престижу та статусу видатної держави, поставить під загрозу існування самодержавія в Росії. Новий російський імператор Олександр II був вимушений запровадити соціально-економічні реформи, найважливішою з яких стала ліквідація кріпосного права у 1861р.
У 1855 р. в промові перед московськими дворянами новий цар заявив: «Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу». Навіть архіконсервативний батько нового царя Микола 1 давав зрозуміти, що рано чи пізно кріпацтво доведеться скасувати. Радикально та ліберальне настроєні представники дворянської інтелігенції протягом багатьох десятиліть вимагали покласти кінець цій «ненависній практиці». Але коли Олександр II висловив цю думку, стало ясно, що він прийняв історичне рішення - провести ряд реформ,спрямованих, насамперед, на скасування кріпацтва.
Як кожний переломний момент в історії, причини реформ стали об'єктом гост-
рих наукових суперечок. Деякі західні вчені переконані, що вирішальними у про-
веденні реформ були економічні чинники. Вони стверджують, що відкриття чор-
номорських портів і дедалі активніша участь російських землевласників у світо-
вій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Так, продуктивність
праці російського кріпака у 1860 р. дорівнювала продуктивності праці англійського
фермера в 1750 р. та центральноєвропейського селянина у 1800 р. Словом, крі-
пацька праця за всієї своєї дешевизни була настільки малоякісною, що не ви-
правдовувала себе економічно. До того ж небачена конкуренція і власна без-
господарність перетворили багатьох землевласників на боржників. У 1848 р. більш
як дві третини землевласників на Україні мали такі великі борги, що неспро-
можні були забезпечувати своїх селян насінням чи харчами, не кажучи вже про
те, щоб шукати шляхів підвищення врожаїв. Унаслідок цього ще задовго до впро-
вадження реформ кріпацтво стало занепадати. Про це свідчить і такий факт: якщо
у 1811 р. з усіх селян Російської імперії близько 58 % були кріпаками,
то до 1860 р. їхній відсоток упав до 44.
Є також учені, які вважають, що за всієї важливості економічних чинників не
меншу, коли не більшу роль відігравали й інші рушії. Радянські історики наполягають
на тому, що селянські заворушення створили «революційну ситуацію», яка пере-
лякала царя і дворян, змусивши їх до поступок. За їхніми даними, лише на Україні
між 1856 та 1860 рр. мали місце 276 заворушень, у яких взяло участь близько 160 тис.
селян. Американський історик Альфред Рібер доводить, що до реформ спричини-
лося передусім прагнення модернізувати царську армію, в той час як англієць
Бернард Пейрз мотивує це занепокоєністю Росії своїм відставанням від Заходу.
Інші історики схильні підкреслювати роль у реформі ліберальної інтелігенції, яка
в своїй зворушливій прозі, поезії (зокрема, Шевченковій) і полеміці піддавала крі-
пацтво моральному осудові. Проте всі сходяться в одному: шок, який викликала
у царату нищівна поразка Росії у Кримській війні, був вирішальним поштовхом, кот-
рий змусив його визнати потребу негайних реформ.
Розуміючи, яку потенційну небезпеку крило в собі звільнення кріпаків, Олек-
сандр II діяв обережно. У 1857 р. з метою обговорення справи звільнення кріпаків
і опрацювання конкретних пропозицій він призначив таємну комісію '(згодом пере-
йменовану на Головну комісію), до якої ввійшли провідні чиновники та громад-
ські діячі як ліберальних, так і консервативних поглядів. Помітне місце у Головній
комісії, що працювала в Петербурзі, посідали українці. Одним із них був Григорій
Ґалаґан — переконаний ворог кріпацтва й особистий друг Шевченка. Інший украї-
нець — М. П. Позен, багатий, впливовий, хоч і безпринципний кріпосник із Полтав-
ської губернії — робив усе, аби перешкодити всякому прогресові. Щоб вивчити на-
строї на місцях, уряд запровадив у кожній губернії дворянські комісії. На Україні
в роботі цих комісій взяли участь 323 дворянини, що представляли різноманітні
інтереси таких регіонів, як Слобідська Україна, Лівобережжя та Правобережжя,
Південна Україна. З селянами ніхто не радився.
Хоч багато дворян не проймалися радістю з приводу звільнення селян, вони ро-
зуміли неухильність цього кроку.
3)Після Кримскої війни в історії України у складі Царської Росії почався новий етап. Сучасні історики називали його епохою Визволення або епохою великих реформ. Цей період міцно з’єдніється з іменем імператора Олександра II.
У Олександра було одне захоплення, яке дивним чином сприйяло на події на початку його царювання. Він був пристрастним мисливцем, й не міг пройти поряд «Записок мисливця» І.С.Тургенєва. Після імператор казав, що ця книга запевнила його в необхідності відміни кріпосницьких відносин.
Олександр II у лютому 1855 року заступив на престол. Важко сказать, що більш сприйяло його рішенню відміни кріпосного права – «Записки мисливця» чи Кримська війна. Після неї прозріло багато людей, у тому числі й цар. У 1856 – 1857 роках в ряді південних губерній сталися селянські заворушення. Вони швидко стихли, але ще раз нагадали, що поміщики «сидять на вулкані». Кріпосницьке господарство ховало в собі й іншу загрозу. Воно не виявило явних ознак свого щвидкого краху й розпаду. Виснажуючи природу й людину, воно могло проіснувати ще невизначено довго. Але вільна праця продуктивніша, ніж невільнича – це аксіома. зростаючу відсталість Росії. У найближчій час вона повинна була перейти до розряду третьоступеневих держав – з усіма витекаючими наслідками. Не можна забувати й третю причину. Кріпосне право, дуже схоже на рабство, було аморально.
Розуміючи необхідність реформ, Олександр II не знав, как розпочати їх. Плана реформ у нього не було. Між тим у друці як і раніше не допускалося вільного обговорення суспільних проблем. По руках стали ходити записки, написані на злободенні теми. Деякі з цих творів сприяли на суспільну думку й на царя. Особливого значення набула «Записка про визволення селян», автором якої був К.Д. Кавелін. Кавелін вважав, що треба зневажити правом поміщиків на особистість селян, але не можна забувати про їх права, особливо на землю. Тому визволення селян може бути проведено тільки за винагородою поміщиків. Інше рішення, заявляв Кавелін, «було б дуже небезпечним прикладом порушення права власності». Не можна, підкреслював Кавелін, зневажати інтереси селян. Вони повинні бути визволені від кріпосницької неволі, за ними потрібно закріпити ту землю, якою вони володіють в теперишній час. Розробку викупнойї операції правління повинно було взяти на себе. Якщо воно зможе врахувати інтереси поміщиків й селян, то два стана, решті решт, зіллються в один хліборобський клас. Селяни зустріли записку Кавеліна з роздратуванням, хоча його записка передвизначила багато положеннь селянськоі реформи.
4)19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест, що скасовував кріпосне право.
Цей епохальний за значенням документ являв собою незграбну й заплутану за своєю
суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийде ще
не скоро й не задовольнить усіх їхніх сподівань.
Сам акт звільнення ліквідував залежність селян від поміщиків. Але, перетво-
ривши колишніх кріпаків на громадян, він не приніс їм повної рівності. На відміну
від інших верств суспільства звільнені селяни повинні були сплачувати викупні пла-
тежі. Вони передавалися під юрисдикцію спеціальних судів, що за невеликі прови-
ни мали право піддавати тілесним покаранням. Хоч реформа вводила для селян-
ських громад самоврядування, функція нагляду зберігалася за урядовими чиновника-
ми, які звичайно призначалися з місцевих дворян. Хто бажав виїхати з села, пови-
нен був отримати від властей паспорти. Якщо селяни не виконували фінансових
зобов'язань перед державою, старости мали повноваження примусити їх до цього.
Ще більше розчарували селян труднощі, пов'язані з правом землеволодіння. Ре-
форма в основному дозволяла поміщикам лишати близько половини землі для влас-
ного користування, а решту розподіляти між їхніми колишніми кріпаками. При цьо-
му селян зобов'язували заплатити за свої наділи. Оскільки грошей у селян було
мало або взагалі не було, передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80 % вар-
тості земель у формі казенних облігацій, а селяни в свою чергу зобов'язувалися ви-
плачувати урядові цю суму разом із процентами протягом 49 років. Решту вартості
земельного наділу селяни мали виплачувати безпосередньо поміщикові або грішми,
або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.
Для тих, кому не під силу був фінансовий тягар такого врегулювання, пропонував-
ся крихітний «дарчий» наділ у 2,5 акри. Менше поталанило тим кріпакам, котрі слу-
жили при панських садибах,— на Україні їх налічувалося близько 440 тис.,—
оскільки звільнення принесло їм свободу, але не дало землі.
При розподілі земель реформа враховувала місцеві відмінності. Оброблювана
земля поділялася на три категорії: чорнозем, нечорнозем, степові грунти. Причому
селянські наділи у двох останніх категоріях (гірших за якістю) були більшими, зате
в чорноземних регіонах, як, наприклад, Україна,— меншими.