Обов'язку кошового полягали в тому, що він затверджував обраних на раді всіх чинів, що випливали за ним, узаконював розподіл «по лясам» землі, косовиць, рибних ловель, звіриних відходів, розділяв військовий видобуток, військові доходи, царську платню, приймав нових облич у Січ, відпускав старих козаків із Січі, видавав атестати заслуженим товаришам, посилав ордера паланочній старшині, входив у дипломатичні відносини із сусідніми державами: Російським, Польським, Кримським, Турецьким і віддаленим Німецької, приймав королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Офіційно кошовий титулувалося «Місце пане отаман кошовий»; «пане кошовий», «Його вельможність пан кошовий отаман»; «Його благородіє пан кошовий отаман»; неофіційно називався «батьком, пан-батьком, вельможним добродієм»; у знак свого достоїнства, при суспільних зборах, він тримав у руці металеву чи через брак металевої, в екстрених випадках, очеретяну булаву; у церкві мав особливе місце, боку чи стасидию, різьбленого дерева, пофарбовану зеленою фарбою; на час відсутності із Січі призначав собі заступника, що називався «намісником отамана» чи «наказним» отаманом, «кошовим товаришем»; останній міг бути іноді навіть під час перебування дійсного кошових у Січі.
Але при усій своїй силі кошовий отаман, однак, не був необмеженим владарем запорізького війська:, не маючи ні особливого приміщення, ні окремого столу, кошовий був у дійсності тільки старшим між рівними, «батьком» для всіх козаків, від того мав більше моральне, чим дисциплінарне право. Влада його обмежувалася звітом, часом і радою. Кожен кошовий щорічно, 1 січня, під час вибору військовий старшини, повинний був дати звіт у всіх своїх учинках і діях, відносно війська; при цьому, якщо під час звіту за кошовим відкривався який-небудь злочин проти війська, яке-небудь неправильне рішення суду, який-небудь незаконний учинок проти заповітних переказів запорізьких, те його навіть страчували смертю.
Є звістка, що перший проводир козацький, Предслав Ландскоронський, був страчений за те, що мав намір привести козаків у строгу покору.
У 1739 році був убитий козаками на кримській стороні Дніпра, навпроти острова Хортиці, кошовий отаман Яків Тукало.
Потім кожен кошовий обирався тільки на один рік, після закінчення якого на місце його ставав інший; виключення робилися лише для дуже деяких, особливо видатних і популярних облич, які: Іван Сірко, Костянтин Гордієнко, Іван Малашевич і Петро Калнишевський, із яких перший був кошовим отаманом протягом 15 років, а останній протягом 10 років; але й отут усе-таки кошові залишалися у своїй посаді не на все життя, а щороку знову обиралися і знову затверджувалися на загальній раді всіх козаків. Нарешті, кожен кошовий був у залежності від ради, тобто від ради усього «низового запорізького товариства» чи, говорячи московською і польською мовою, від «черні» і «простолюду» козацького: «Кошовий у них як безладно обирався не голосами, а лементом і киданням шапок, на що обирається, те так само і позбавлявся своєї влади по примсі непостійної черні».
Без загальної ради всього запорізького війська кошовий отаман нічого не міг і нічого не смів почати: «У нас не єдиного пана кошового порада до писання аркушів буває, лягти усього війська нашого запорізьких одноголосна: що коли скажете в листу доклади, того, а не пан кошовий, а не писар без дозволу нашого переставляти самі собі неповинні».
Кошовий не мав права навіть роздруковувати само особисто листів, що надсилалися на його ім'я або в Січ. Від того коли в 1676 році приїхав у Запоріжжя посланець гетьмана Самойловича, Карпо Надточий, і вручив лист гетьмана кошовому Сірку в курені, те Сірко не прийняв цього листа наодинці, а велів винести його на раду і там вручити собі. Від того ж на всіх ордерах і листах, що посилалися куди-небудь від імені кошового із Січі, завжди робився підпис не одним кошовим, а з усієї старшиною і військом: «Її Імператорської Величності війська запорізького низового отаман кошового (ім'я) з військом, старшиною і товариством»; «Отаман кошового (ім'я) із товариством»; «Отаман кошового і товариство».
У словесних відносинах з козаками кошовий звертався з ними не наказово, а по-батьківськи чи товариськи, називаючи їх «дітками, братчиками, панами-молодцями, товаришами»; так, вислухавши який-небудь папір на військовій раді, кошовий звертався з промовою до товариства: «А, що будемо робити, пани-молодці?» «Братія моя мила, атамани молодці, військо запорізьке низове, дніпровське, як старий, так і молодий». Якщо случалося вирішувати яка-небудь важлива військова справа, то кошовий отаман скликав усе товариство на загальні збори і, прийнявши важливий і разом шанобливий вид, входив з відкритою головою на визначене місце серед радної площі, ставав під військовий прапор, кланявся кілька разів зборам і, коштуючи в усі час ради, тримав до товариства мову, чи, засуджуючи який-небудь злочин, чи, смиренно просячи у війська якої-небудь у свою користь прихильності. Козаки слухали його з великою увагою, а потім голосно висловлювали у кожного своя думка і, у випадку незгоди з кошовим, показували це своїм голосом і різними тілодвиженнями; у випадку ж знаходили вимогу кошового незгідним чи просто мало ґрунтовним, те зовсім не скорялися його волі і позбавляли загальної поваги.
Як на Україні гетьман, так у Запоріжжя кошовий отаман мав при «боці», особливо під час військових походів, кілька людей, від 30 до 50, слуг, що виконували обов'язки ад'ютантів при «власній» особі кошового; це були так називані молодики, джури чи хлопці, слуги-товариші, що виконували таку ж роль при кошовому, яку виконували пажі при важливій особі якого-небудь лицаря. Під час війни 1769 року в стройових козацьких реєстрах показано кілька людей молодчиків «при пану кошовому»; утім, ці ж молодики прислужували не тільки кошовому, але й іншим обличчям військовій старшині по двох чи по трьох при кожнім, більшею частиною хлопці чи в слуги січових козаків попадали молоді люди з поляків. Те що це були не прості слуги при кошовому й іншому старшинах, видно із самих обов'язків, на них що покладалися: «молодики повинні були Богу добрі молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею одбиваться, списом добрі бий і із рушниці зірко стріяти». Утім, слово «молодик» іноді означало в Січі і просто молода людина.
Життя кошового отамана, як і інших старшин, анітрошки не відрізнялася від життя інших козаків: він перебував завжди в тім самому курені, у якому складався і раніш до обрання свого на посаду кошового; стіл і їжу мав у тім же курені, разом з козаками; навіть плаття одержував із загального військового скарбу. Так було испокон століть і тільки під кінець історичного існування Запорожжя військова старшина стала обзаводитися власними будинками в Січі і мати окремий стіл для себе, а в XVIII столітті, як свідчать очевидці, кошові отамани стали жити вже в особливих будинках, що вибудовувалися серед площі «міста»; там же стояли особливі будинки для військового судді і писаря.
Головними джерелами доходу кошового отамана були: ділянка землі, що давався йому військом при загальному розділі земних угідь між козаками, кожного нового року; царська платня —70 карбованців у рік; частина мита за перевози через ріки; частина мита з товарів, саме «кварта», тобто цебро від усякої «куфи» чи бочки привозимих у Січ горілки і білого вина, частина борошна, крупи і кримських чи турецьких товарів —«по товарі від усякої ватаги»; судова вира, тобто плата за розковання злочинця від стовпа і «деякий малий презент» від усяких прохачів; частина військового видобутку від усякої малої партії козаків, що відправлялися на які-небудь пошуки; випадкові приношення від шинкарів, брагарників, м'ясників і калачників медом, пивом, бузою (брагою), м'ясом і калачами. Крім усього цього, на свято Різдва Христова і святого Великодня кошової одержував так називаний «ралец», тобто подарунок, по двох чи по трьох пари лисиць і великих калачів, від шинкарей, купців і мастеровых: вони збиралися трьома окремими партіями, були з уклоном до кошового і підносили йому свої дарунки; за це кошовий повинено був пригощати їх, поки схотят, холодною горілкою і медом. У ці ж дні кошової напував і пригощав у себе в курені всю старшину, курінних отаманів і простих козаків. Нарешті, кошовому отаману йшли ще деякі з приблудних, пійманих на степах, коней: вони трималися протягом трьох днів і, якщо після закінчення цього часу до них не відшукувався хазяїн, надходили у власність військовий старшини, а в тому числі, отже, і кошовому.
Військовий суддя був другим обличчям після кошового отамана в запорізькому війську; як і кошовий отаман, він обирався на військовій раді з простого товариства. Суддя був охоронцем тих предковских звичаїв і віковічних порядків, на яких ґрунтувався весь лад козацького життя; у своїх рішеннях він керувався не писаним законом, як зовсім що не існували в запорізьких козаків, а чи переказами традиціями, повинне бути, занесеними з України в Запорожжя, що переходили з вуст у вуста й освяченими часом багатьох століть. Обов'язком військового судді було судити винних незабаром, право і безстороннє; він розбирав карні і цивільні справи і вимовляв суд над злочинцями, представляючи, однак, остаточний вирок суду вирішувати кошовому отаману, військовій раді. Військовий суддя іноді заміняв особу кошового, під ім'ям «наказного кошового отамана», виконував посаду скарбника й артилерії начальника при військовому «скарбі й армате». Зовнішнім знаком влади військового судді була велика срібна печатка, що він зобов'язаний був тримати при собі під час військових чи збор рад і прикладати до паперів, на яких ухвалювалося рішення всієї ради. Суддя, як і кошовий отаман, не мав ні особливого житла, ні окремого столу, а жив і харчувався разом з козаками свого куреня. Головним доходом судді було царське жалування —70 карбованців у рік і частину мита за перевози через ріки; крім того, він одержував, як і кошовий, цебро чи горілки білого вина від кожної привозимої у Січ куфи, «по товарі» від усякої ватаги, одного коня з приблудних коней, викуп за «відбите» злочинця від стовпа, «малий презент» від усякого прохача, частина видобутку від кожної партії, відома кількість меду, пива, бузи, м'яса і калачів від січових шинкарів, брагарників, м'ясників і калачників, нарешті, різдвяний і великодній ралец.