Люди в далекій давнині, як діти, зовсім ще не розуміли, що діється в природі: усюди чудилися їм могутні істоти, благі і злі. Благодійною істотою вважали вони сонце, що своїм світлом проганяло нічну пітьму, теплом зігрівало землю, вело, як живу істоту, постійну боротьбу з холодом і тьмою.
Чорні хмари представлялися їм страшними чудовиськами, драконами, величезними птахами — ворогами сонця. Страшно ставало людям, коли темна грозова хмара насувалася на небо. Повзе ця невідома темна істота по небу, усі ближче і ближче підбирається до сонця і раптом вистачає його. Замість ясного сонячного світла імла над землею. Смутно на душі в людей. Раптом — удар грому, гуркіт розкочується по всьому небу, вогненні стріли пронизують хмару. Те йде страшна боротьба: бог-громовержець разить чудовисько-хмару своїми блискавками-стрілами. З хмари ллється дощ: це живаючи вода, що таїло чудовисько; але змусив його Перуне пролити її на землю. Жадібно п'є земля живу воду і входить у ще велику силу. Хмара розбита стрілами бога-громовержця. Сильний вітер жене своїм могутнім подихом залишки її з неба. Снову блакитне небо привітне обіймає землю, знову над нею сіяє червоне сонечко. Радуються люди, приносять вони подяку і небесному воїнові Перунові, і могутньому вітру.
Але не завжди ці боги благодійні для людини. Іноді сонце так палить землю, що вона тріскається від спеки, трави вигорають на полях, хліба — на нивах. Вітер часом задме з такою люттю, що вивертає з землі вікові дерева, руйнує житла людей. Але страшніше усіх — громовержець: лунають над землею його страшні удари, разить він землю жахливими вогненними стрілами. Віковий дуб розлітається дрібною тріскою від цих ударів. Не щадять часом ці стріли і людину. Велика милість богів, але жахливі боги в гніві своєму. У страху падає на землю нещаслива людина, благає грізних богів про пощаду, готовий принести їм жертву, показати повну свою покірність.
Язичеських храмів у предків наших не було, а молилися вони своїм богам у лісовій глухомані, в озер і рік, на піднесених місцях. Робили ідолів, тобто зображення своїх богів у виді людей, звичайно з дерева. Приносили їм у жертву різних тварин, молилися.
Особливих жрецов у східних слов'ян не було, обряди робили старці, старшини пологів.
5. Обряди
Серед простої невибагливої обставини плинуло життя давньої людини – від дитячих років до старості й смерті.
Діти багатих батьків відрізнялися від своїх однолітків одягом.
Подружжя. У найдавніші часи подружжя у слов’ян мало форму умикання, тобто викрадання дівчини: юнак нападав на дім милої й брав її силою або викрадав потайно, підступом. Сліди цього давнього умикання збереглися до тепер у деяких місцях у весільному обряді. У культурних племен вже в давні часи настала інша форма шлюбу – через купно.
Велику роль у весіллі відігравали свати – навіть весілля звалося тоді сватьба. Свати, - певно, так само, як і тепер, - розпочинали сватання, доводили до кінця зговорини, тобто умовлялися про розмір віна. Заручини мають назву від того, що жених брав дівчину за руки. Обрядове значення мали при тому рушники. Вінчання – це церковний обряд, при якому молодих прикрашали вінцем, немов княжою короною; з того звичаю збереглися ще тепер назви князь і княгиня, якими називають молодих. Так само дружки звуться боярами.
Весілля відправляли з музиками, співами й танцями.
У будень і в свято. Докладної міри часу тоді ще не вживали. Пору дня й доби означували такими висловами, як утро (ранок), утрення, до полудня, полудне, вечір, вельми вечір, влягомо (час, коли лягати спати), кури (як піють повні), зорі. Рідше стрічаємо означення годин, часів, і то не знаємо докладно, як їх рахували: “перший час”, здається, був по сході сонця, “третій” близько полудня.
У полудні чи, може, дещо перед полуднем був обід. В саме полудне лягали переспатися: “Спати вполудне присудив Бог, у той час відпочиває і звір, і птиці, і люди”, - каже Мономах. Полуднева перекуска звалася ужина, ввечері приходила вечеря. Перед вечором деколи слухали вечірні. Пора, в якій лягали спати, звалася влягомо, це було по заході сонця. Ніччю побожний Мономах деколи вставав помолитися або хоч ударити поклон.
Добрий господар сам доглядав своє господарство. “В домі своїм не лінуйся, - каже Мономах синам, - а всього доглядайте, не здавайтеся на тивуна, ні на отрока, щоб не сміялися до Вас приходять, з дому вашого й обіду вашого”. Про себе князь оповідає: “ Що мав зробити отрок мій, це я сам робив, трудився на війні й на ловах, вночі й удень, на спеці й на зимні, не давав собі спочинку. Не здавався я на посадників, ні на Боричів, сам робив, що було потрібне, весь лад в домі сам утримав. І над ловчими ловчий порядок я утримав, і над конюхами, і над соколами та яструбами”.
Але так само радо веселилися й проживали життя. Обіди й бенкети відбувалися з рідних нагод: на княжі з’їзди, церковні свята, весілля, іменини. “Слово про багача й Лазаря” так описує бенкет багача: “При обіді стояло багато посуду золотого і срібного, великі срібні позолочені чаші, кубки і чарки. Було багато різних страв: тетереви, гуси, лебеді, журавлі, рябці, голуби, кури, зайці, оленина, вепровина, телятина, воловина, всякі напої: вино, мед чистий і варений з перцем, квас. Пили до пізньої ночі, з гуслями й дудками, була велика забава з приятелями і сміхунами, танки, співи, всяка огида. Багато кухарів трудилося, обливаючися потом, слуги бігали, носячи тарілки, інші обережно махали віялами для прохолоди, інші тримали срібні умивальниці, інші – посуд з гарячою водою, інші – пляшки з вином...”. На одній картині у “Житії Бориса й Гліба” бачимо, як виглядав стіл, заставлений до банкету: застелений скатертю до самої землі, зі дзбанками, мисками, чарками та іншим посудом.
Володимир Великий дуже любив такі пири і влаштовував їх кожне більше свято.
На прийомах і гостинах розважали себе всякими оповіданнями, казками, анекдотами, приповідками. Різні перекази, записав автор найдавнішого літопису, - про смерть Олега, боротьбу хлопця з печеніжином, білгородський кисіль, - взяті просто з уст оповідачів. Деякі з них мають гумористичну закраску, як, приміром, анекдот про піщанців, що втікали перед “вовчим хвостом” – воєводою Вуєстафом. У товариських зв’язках виробився свого роду етикет, досить нескладний, але його всі дуже пильнували. Київський князь Святополк запрошує Василька Ростиславича словами: “Якщо не хочеш чекати до моїх іменин, то прийди сьогодні, поздоровиш мене, і посидимо всі”. На бенкетах пили багато й радо.
Ігри, танки, музика. З нагоди всяких свят та з інших нагод відбувалися також різні ігри й танки. Це був давній слов’янський звичай: “Сходилися на ігрища, на танки й на всякі бісовські пісні”, - оповідає літописець про давні народні забави. На такі веселі сходини були призначені окремі витоптані майдани, що також звалися ігрищами : “Ігрища втолочені, й людей велика сила, що починають пхати один одного”, - нарікає один проповідник. А втім ігри відбувалися й на вулицях, і вже в ті часи вулиця означає народну забаву, так само, як повечерниця – теперішні вечорниці. Як виглядали ці ігри, про це знаємо небагато.
Стара забава – це боротьба за силу двох чоловіків.
Танок, плясання, був відомий усюди. Танцювали при різних погодах: “на бенкетах і на весіллях, на вечорницях, і на ігрищах, і на вулицях”, - перелічує Кирило Турівський. З давніх часів походив також звичай танцювати під час народних свят, приміром, під Івана Купала. “Гріх танцювати на русаліях”, - застерігає проповідник.
Танки йшли під музику. “Візьмуть сопілки, бубни і гуслі й ударяйте, Ісакій буде там танцювати”, - кличуть біси, що спокушують ченця.
Музичні інструменти були досить різнорідні. Передусім згадуються бубни й труби; далі якісь роди сопілок чи флейт – сопіль і пищаль; свиріль – інструмент, що складається з кількох сопілок; гуслі – інструмент, подібний до арфи; невідомий з вигляду орган.
При дворі київського князя Святослава (1073 – 1076) був різнорідний оркестр; ігумен Феодосій, як Увійшов у кімнату, де сидів князь, “побачив багатьох, що грали перед ним; одні гуслями голоси подавали, інші музикійськими звуками голосили, інші органними, - і так усі грали і веселилися, як є обичай перед князем”.