Після погляду на просвіту, освіта, що давала колегія Могили, повинно здаватися дуже одностороннім: учні, що скінчили курс в колегії, не знали законів природи настільки, наскільки вони були відкриті й досліджені тодішніми передовими вченими на заході; мало свідомими вони були і в географії, історії, науці права. Та доволі було й того, що вони стояли не нижче освічених поляків. Та щоб крім того оцінити ще й важливість зробленої Петром Могилою зміни в розумовім житті українського народу, треба поглянути на той стан, в якому перебувало розумове життя на Україні до того, і тоді його заслуга покажеться вельми значною, і успіх його заходу безмірно важливим у своїх наслідках. В краю, де протягом віків панували умови ліннощі, де широкі верстви народу перебували з огляду на свої поняття майже в первісному стані, де духовні одинокі провідники якого-небудь розумового світла махінально і недбало виконували обрядові форми, не розуміючи їхнього значення, не мали поняття про єство релігії, де приймалися тільки слабі початки освіти, придушувані нерівною боротьбою з чужинським і неприязним ладом освіти… В краю, де українську мову, українську віру і навіть українське походження напятновували печатю темноти, нечемності і негідності з боку пануючого племені – в тім краю нараз з'являються сотні українських молодців із здобутком тодішньої освіти, і вони не соромляться називатися Українцями, вони виступають із здобутою наукою для оборони своєї віри і народності!
Хоча київська колегія надавала перевагу латинській мові із шкодою грецької. Все таки вона працювала й над розвитком української мови й письменсива. Учні виробляли проповіді українською. Ті, що виходили з колегії у сані священників, могли научати народ, а братськім монастирі не минула ні одна святочна служба, коли б незчисленному народові, зібраному в храмі, не говорилися б проповіді або не пояснювався катихізис православної віри. Проповідування з того часу стало звичайним явищем в українських церквах, у Московщині проповідб була явищем майже нечуваним. Учні київської колегії займалися також віршованою літературою і мали до неї особливе вподобання, але після польських взірців писали силабічним розміром, як виявилося, зовсім не відповідним природі української мови, що до наголосу. Головний же недолік тодішніх віршописців- це те, що вони розуміли під поезією тільки форму, а не зміст.
Учні складали святочні вірші найбільш на Різдво Христове і співали, ходячи по домах. Ці верші переймав і зберегав навіть народ, хоч вони й різко відрізняються від народних святочних пісень своєю незручністю, дивоглядністю і недостачею поезії. Проби учнів київської колегії в драматичній поезії мали велике значення й важливі наслідки, тому що вони в майбутньому стали зародженням українського театру. Початок драматичної поезії в Києві було положено “вертепами”. Так звалися маленькі переносні театри, які учні носили з собою, переходячи з хати до хати на свято Різдва Христова. У тих театрах дійовими особами були ляльки, а учні за них розмовляли. Предметами вистав були різні події з іторії різдва і молодості Христа. Такі вертепи існували дуже довго, і, мабуть, у давні часи вони мало чим відрізнялися від пізніших. Крім вистав релігійни, у вертепах (як можна здогадатися з прикладу пізніших часів), для забави глядачів, представляли різні яви з народного щоденного життя.
За цією первісною формою слідували “дійства” або вистави, взяті з священної історії, де з'являлись різні уособлені поняття. Такі вистави найбільш популярними були в єзуітів, а потім вже перейшли до київської колегії.
Мова, якою писали тоді учні київської колегії свої проби, була дуже віддалена від живої мови народної і була мішаниною слов'янської мови з українською і польською, з великою кількістю різниз високопарних висловів. Треба відмітити, що після Петра Могили книжкова українська мова почала потроху відчищуватися від польонізмів, і вироблялася нова книжна мова, що послужила основою нинішній російській мові. В українських комічних творах мова книжна наближалася до мови народної української.
Вороги православ'я кожного випадку намагалися робити колегії всяке лихо. В 1640 році Могила в своім універсалі скаржився на те, що “намісник київського замку, потакуючи злобі ворогів колегії, навмисне наслав свого повновласника, який порозумівся в корчмі з деякими іншими людьми і напав на учня Гоголевського, винив його у якійсь поганій справі, а намісник без подальшого слідства катував його”. Це було зроблено з тим наміром, щоб учні, наляканні подальшим розслідуванням. Розбіглися. Ця подія була настільки важлива, що Петро Могила був приневолений їхати на сейм і просити від польського уряду провного захисту для своєї школи.