Порівняно з суспільствами Західної Європи Російську. імперію взагалі й Україну зокрема характеризувала така соціологічна аномалія: буржуазія тут була настільки нечисленною й нерозвинутою, що не мала помітного значення. На Україні для того щоб виникла буржуазія, просто бракувало капіталу. Урядова політика призводила до викачування капіталу на Північ; внутрішня торгівля (особливо ярмарки) переважно зосереджувалася в руках купців, а промисловість, як ми пересвідчилися, майже цілком належала чужоземцям. На Україні, звісно, були (за деякими оцінками, понад 100 тис.) надзвичайно багаті люди. Але більшість з них отримувала свої прибутки не з фабрик і комерційних підприємств, а з власних мастків. Українців було мало навіть серед дрібної буржуазії, тобто ремісників і крамарів. Як великий, так і малий бізнес зосереджувався в руках росіян та євреїв.
Модернізація на Україні спричинилася до ряду парадоксів. Із зростанням ролі України як європейської житниці поглиблювалося зубожіння її села. І хоч промисловий бум розвивався тут трохи не найбурхливіше в Європі, Україна продовжувала лишатися переважно аграрним краєм. Найбільш вражаючим, напевно, було те, що хоч величезну більшість її населення складали українці, вони ледве брали якусь участь в усіх цих перетвореннях. Найпереконливіше про це свідчить статистика. Серед найдосвідченіших робітників важкої промисловості Півдня тільки 25% шахтарів і 30% металургів складали українці. Переважали в цих професійних групах росіяни. Навіть на цукроварнях Правобережжя російських робітників налічувалося майже стільки ж, як і українських.
Подібне явище бачимо й серед інтелігенції. У 1897 р. лише 16% юристів, 25% учителів і майже 10% письменників і художників на Україні були українцями. З 127 тис. осіб, зайнятих “розумовою працею”, українці становили третину. А у 1917 р. лише 11% студентів Київського університету були українцями за походженням. Вражала відсутність українців у містах. На зламі століть вони складали менше третини всього міського населення; решта припадала на росіян та євреїв. Як правило: чим більшим було місто, тим менше жило в ньому українців. У 1897 р. лише 5,6% мешканців Одеси були українцями, а у 1920 р. їхня частка впала до 2,9%. У Києві в 1874 р. українську мову вважали рідною 60% населення, у 1897 р. цей показник зменшився до 22%, а в 1917 р. - до 16%. Модернізація явно залишала українців осторонь.
Чому ж у районах, котрі зазнавали модернізації, проживало так багато неукраїнського населення? Важливим чинником, який пояснював велику перевагу росіян у середовищі пролетаріату, було те, що в Росії, на відміну від України, промисловість існувала ще з XVIII ст. Коли у Донбасі та Кривому Розі виник несподіваний бум, що створював нагальну потребу в досвідчених робітниках, росіян тут приймали з відкритими обіймами. Іншою причиною масового напливу робітників із Півночі було те, що російська промислозість перебувала у застої, в той час як платня на шахтах і ливарних заводах, що бурхливо розвивалися на Україні, в середньому на 50% перевищувала заробітки в Росії.
Російська присутність у містах почала наростати з моменту включення українських земель до Російської імперії. Оскільки багато міст виконували роль адміністративних і військових центрів, вони притягували до себе російських чиновників і солдатів. Із зростанням торгівлі та промисловості збільшувалась чисельність неукраїнського населення у міських центрах. Так, ще у 1832 р. близько 50% купців і 45% фабрикантів (власників заводів) на Україні були росіянами. З причин, які вже наводилися, воци мали більше грошей для капіталовкладень, ніж українці. До того ж багато російських селян через неродючість грунтів були вимушені шукати інших засобів прожиття й знаходити їх у містах.
Приїжджі селяни з Півночі часто ставали на Україні заможними купцями, особливо на Лівобережжі та Півдні, де вони знаходили великі можливості й зустрічали слабку конкуренцію з боку місцевого населення.
Інійим неукраїнським елементом у містах і містечках України були євреї. В міру того як центри господарської активності переміщувалися з сільських маєтків у міста, а скасування кріпосного права послабило заборони на пересування євреїв, велика їх кількість переселилася у міста. Внаслідок цього невеликі містечка Правобережжя, де мешкала більшість євреїв Російської імперії, стали переважно єврейськими. На кінець XIX ст. швидко зростала присутність євреїв і у великих містах. Євреї складали більше половини населення Одеси, а саме місто було одним з найкрупніших єврейських осередків у світі. У 1910 р. їхня чисельність у Києві зросла до 50 тис. Освічені євреї, котрі, як правило, розмовляли російською мовою, посилювали російський характер міст України.
Міста були також осередками й культури, а відтак і домівкою для більшості інтелігенції. Оскільки неукраїнські жителі міст, крім євреїв, мали найкращий доступ до освіти й фахової підготовки, то вони переважали серед інтелігенції на Україні. Представники власне української інтелігенції переважно мешкали на селі чи в невеликих містах, де працювали в земствах лікарями, агрономами, статистиками, сільськими вчителями. Серед інтелектуальної еліти, що зосереджувалася в університетах та видавництвах великих міст, українці траплялися нечасто.
Чому ж українці так неохоче вливалися в міське середовище й брали участь у модернізації? Більшість дослідників цього питання зосереджувалися на його психологічному аспекті. Ті, хто схилявся до українофільства, твердили, що відмовлятися від землеробства українським селянам не давала їхня глибоко вкорінена любов до землі; а ті, хто не симпатизував українцям, посилалися на нібито властиві їм млявість і консерватизм. Але історичне минуле не підтверджує цих доказів. За часів Київської держави надзвичайно велика частина населення України мешкала в містах й займалася торгівлею. Навіть у XVII ст. аж 20% українського населення проживало в міському середовищі. А на початку XVIII ст. не хто інший, як українці (а не росіяни), переважали серед інтелектуальної еліти імперії.
Малу активність українців у процесах урбанізації та модернізації на Україні допомагають пояснити політичні й соціально-економічні умови, що існували тут у XVIII - XIX ст. Оскільки міста й містечка були центрами імперської адміністрації, в них, як правило, переважали росіяни, їхня мова й культура. Водночас корінне українське населення або асимілювалося, або в деяких випадках витіснялося. Як зауважив Богдан Кравченко, причиною того, що українські селяни не переселялися у міста, було переважання панщини у добу кріпацтва. На відміну від російських селян, яких поміщики заохочували до пошуків додаткової роботи й прибутків у місті, українських селян і далі змушували працювати на землі, щоб максимально використовувати її родючість. Це не лише обмежувало можливості їхнього пересування, а й позбавляло нагоди опановувати ремесла, що давали змогу росіянам та євреям легко пристосовуватися до міського оточення. Тому коли розпочалися промисловий бум та урбанізація, українці виявилися неготовими взяти в них участь.
Відтак, якщо росіяни переїжджали на сотні миль до заводів Півдня, українські селяни - навіть ті, що жили у безпосередньому сусідстві з заводами, - воліли в пошуках землі долати тисячі миль на Схід. Мине небагато часу, як тяжкі соціальні, культурні й політичні наслідки цього явища відіб'ються на перебігу подій на Україні.
Висновки
Соціально-економічний розвиток Східної України наприкінці XIX ст. характеризують три основні риси: економічний застій у більшості сільських районів; швидка індустріалізація в Кривому Розі та Донбасі; зростаюча присутність в країні неукраїнців. Як ми пересвідчилися, саме неукраїнці, головним чином росіяни та євреї, були найбільш причетними до промислового розвитку та зростання міст. У свою чергу українці лишалися на селі. Внаслідок цього розвинулася соціально-економічна двополюсність: українців у ще більшій мірі, ніж доти, ототожнювали із застійним і відсталим селом, тоді як неукраїнці панували в царинах суспільства, що розвивалися й модернізувалися. Якоюсь мірою цей поділ існує й сьогодні.
Література
1. Г. Хоткевич “Історія України” - Київ, 1992
2. “Екзамен з Історії України. 9 клас” - Тернопіль, 1997
3. Український Історичний Журнал, 1994-1996 рр.
4. Всесвітня історія в 3 кн. - Київ, 1995.
Раздел 2
ИСТОРИЯ ЭКОНОМИЧЕСКИХ РЕФОРМ В КИТАЙСКОЙ НАРОДНОЙ РЕСПУБЛИКЕ
План
1. Вступительная часть
2. Начало китайских реформ. Некоторые направления, тезисы и результаты
3. Реформа хозяйственной системы в китайской деревне
4. Реформа системы управления промышленностью
5. Реформа финансовой системы
6. Заключение
Несмотря на нередкие высказывания западных макроэкономистов о том, что самым характерным в проводимых и проведенных китайских реформах является их полная непонятность и нелогичность c точки зрения западной экономической науки, эти реформы с самого начала были и остаются сейчас одними из наиболее проработанных в теоретическом, идеологическом и, в целом, в научном плане. Исключением может считаться только непродолжительный период конца 70х-начала 80х годов, (время начала китайских реформ), который вообще-то можно назвать "заявлением о намерениях". Но уже в 1982 году для решения задач обеспечения реализации целей и задач реформы на всех уровнях управления китайской экономикой был создан Государственный комитет по реформе экономической системы при Госсовете КНР. Параллельно с ним в сжатые сроки были созданы соответствующие комитеты по реформе экономической системы на уровне провинций, городов и ниже. К теоретическим исследованиям к началу 90х годов было подключено уже свыше 60 центральных научных учреждений, и еще весьма значительное число научно-исследовательских учреждений регионального и местного масштабов. С чем это, по-моему, может быть связано. Даже самый краткий экскурс в историю Китайской Народной Республики, который я просто обязан буду привести ниже, дает богатую пищу для выводов о настроении китайского народа и перспективах развития, к которым неизбежно должно было прийти китайское руководство в конце 70х годов. Однозначно это можно было назвать усталостью от ошибок, глухим, но всеобщим нежеланием отвечать за ошибки своего руководства, для которого все это, вместе взятое, являлось серьезным звонком об иссякании народного энтузиазма, а с ним и кредита доверия партии-лидеру. Больше ошибаться было нельзя, а отступать некуда. Чтобы не быть голословным, сейчас, очевидно, нужно рассказать о предшествовавшей началу нынешних реформ короткой, но насыщенной, трагической, но неоднозначной истории Китайской Народной Республики.