Галичина - соціокультурна, історична, політична частка України (стр. 3 из 6)

Ще один цікавий епізод пов’язаний із королем Владиславом II Ягайлом, коли він перетворив православну катедру у Перемишлі на костел і повикидав труни похованих там (кого?). Традиційно це пов’язують із ягайлівською ревністю неофіта виказати відданість католицтву. Але чому саме в Перемишлі? Чому не в столичному Львові? Не в колишніх столицях Галичі та Володимирі? Чи не тому, що при храмі могли зберігатися якісь документи й літописи або тексти наданих галичанам прав відчитувалися у вигляді графіті на стінах собору, а поховання належали намісникам чи духівництву, поставлених ще чеською владою, які зберігали у галичан згадку про їхні автономні права щодо нових володарів?..

Та повернемось у XIII століття. Монгольська навала стала трагедією для народів Руси, але до певної міри вона була вигідна Рюриковичам. На відміну від Европи, на Русі не було княжого феодалізму як такого, тобто юридично володарем Руси був великий князь - всі решта були в уділах “на кормлінні”: тобто в будь-який момент удільного князя могли “перекинути” на інше княжіння, яке не було спадковим. Саме цю спадковість, “вотчину”, виборювали князі у взаємних чварах, одночасно прагнучи посісти і київський стіл. Татари ж надавали ярлики князям на пожиттєве володіння уділом, з перспективою зробити князювання спадковим. Данило відбув поїздку до Орди і прийняв формальний васалітет, легітимуючи тим свою владу над Галичиною в очах Східної потуги. В 1253 році він прийняв від папи корону короля Руси, і таким чином його влада набуває легітимних підстав для Заходу. Саме цей період - середина XIII століття – слід вважати часом остаточного формування Галицько-Волинської держави та її юридичного визнання у західному та східному світах. Додамо, що Данило активно втручався в центральноевропейську політику: згадаймо, принаймні спробу посадити свого сина Романа на австрійський престол чи військову демонстрацію у Центральну Европу з метою підтримки угорського короля в суперечках останнього з германським імператором. Показовим у цих подіях є не вони самі чи їх результати, а те, що відтоді і до 1944 року Галичина постійно бере участь у загальноевропейському історико-цивілізаційному процесі.

Наступним вузловим моментом в історії державности Галичини є середина XIV століття, коли ці землі поступово переходять під владу польських королів. Тут ми також маємо справу із пізнішими тенденційними трактуваннями подій із використанням пропагандистського прийому проекції сучасних понять на події минулого. Йдеться про “загарбання”, “окупацію” Галичини Казимиром III. За тогочасними династичними поняттями польський король мав на галицький стіл такі ж юридичні права, як і його суперник у боротьбі за княжу спадщину Великий князь литовський Любарт, але переміг саме Казимир. Відомо, що львів’яни піддалися йому після того як він зобов’язався зберігати їхні права та звичаї. Руських феодалів з їхніх земель він не зганяв, нових податків не запроваджував, руське право залишив, релігійних утисків не чинив, своїм намісником (старостою) призначив боярина Дмитра Детька (якому чомусь дехто з “істориків” приписує провід у повстанні проти короля). Ба більше, незважаючи на те, що традиційно в Польщі не було відомо реґіональних монет, саме Казимир III починає карбувати особливу монету для Галичини, на якій завжди був присутній лев – герб цих земель. А карбування монети у середньовіччі – право незалежного сюзерена, і окрема галицька монета засвідчувала перед навколишніми володарями, що польський король засідає на галицькому троні, кажучи по-сучасному, за сумісництвом. Тому виставляти Казимира якимось нелегітимним “загарбником” і “окупантом” м’яко кажучи історично некоректно, адже іноземний володар на троні якоїсь країни – у середньовіччі не дивина. Прикладів можна навести безліч, починаючи з Рюриковичів-норманів. Так, наприклад, ніхто в Чехії не говорить про окупацію в періоди, коли на чеському троні сиділи Люксембурґи або Габсбурґи. До речі, наступником Казимира був Людовік Угорський (Анжуйський). А ще суттєвіше те, що в 1387 році королем Польщі став Володислав Ягайло, і таким чином, якби навіть у війні за галицьку спадщину переміг Любарт, все одно наприкінці XIV століття Галичина увійшла б до складу польсько-литовської держави.

З часів Казимира і до кінця Речі Посполитої (кінець XVIII століття) польські королі у своїй офіційній титулатурі мали “великого князя Руси” (Галицького).

Титул “короля Галичини і Лодомерії” носили і австрійські, і австро-угорські імператори від 1772 до 1918 року, а після впровадження австро-угорської Конституції 1867 року було створено Галицький Сейм – парламент Галичини (розташований був у сучасному головному корпусі Львівського національного університету).

Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 році Східна Галичина мала всі шанси на одержання принаймні національно-культурної автономії, але авантюристичний “листопадовий зрив” дав підстави полякам переконати учасників системи Версальських угод, що український рух в Галичині має плебейсько-більшовицький відтінок, і безумовно включити її до складу унітарної міжвоєнної Другої Речі Посполитої.

Етапним для Галичини був і 1939 рік, коли згідно з пактом Ріббентропа-Молотова ці землі увійшли до складу Совєцького Союзу. Це ж підтвердили і Ялтинські угоди 1945 року.

Після розпаду СССР в 1991 році питання Галичини не піднімалося: в міжнародних колах про неї чомусь вже забули (саме посилаючись на денонсацію пакту Ріббентропа-Молотова одержали незалежність прибалтійські республіки), а всередині “свідомі” галасували про те, що Україна чомусь “мусить бути єдиною і соборною”. Як миттєвий політичний маневр блимнула і згасла “Галицька Асамблея”, і розмови про автономію перетворилися в схоластично-інтелектуальну гру…

Але прецедент, хоча і парадоксальний, все ж є – це Кримська автономія. Дійсно, які підстави її виникнення? Етнічні? Але Крим з античних часів був поліетнічною територією. Історико-державні? Але тоді, відтворюючи Кримське ханство, треба до нього приєднати степи Приазов’я від Дніпра аж поза Дон, а водночас віддати все узбережжя від Севастополя до Керчі Туреччині. А якщо врахувати, що Крим вже більше 200 років входив до складу Росії та СССР, то Галичина, яку остаточно вирвали з Европи лише в 1944 році, має всі підстави для автономії.

Геральдіка та герби Галичини: історія та сьогодення

Герб австрійського періоду

Герб австрійського періоду має вигляд розтятого щита; в правій половині - австрійський герб Галичини, тобто в лазуровому полі чорна галка з складеними крилами, під нею - три корони; в лівій - герб Потоцьких "Пілава". Функціонував до 1939р.

Сучасний герб

У срібному полі чорна галка з піднятими крилами у золотій короні.
Чорна галка з піднятими крилами у срібному полі відома ще як геральдичний символ з ХІІІст. у Галицько-Волинській державі, від ХVст. фігурує на гербі та прапорі Галицької землі Руського воєводства (до складу якої входила територія сучасної Івано-Франківської області), а від кінця ХVІІІст. до початку ХХст. була на знаку Галичини.

Із зацікавленням, яке після кількох речень доповнилося здивуванням, прочитав я статтю пана Гречила “Лев у гербі та корономанія”. Майже літературний стиль, аргументи з прикладами й анекдотами – але не зовсім переконливо. Стаття, що базується на дещо емоційній часом надінтерпретації з так далеко посунутими (та використаними з метою подразнення) національними сентиментами, завжди буде трохи непереконливою.

Пан голова Українського геральдичного товариства (УГТ), є в нас, без сумніву, найбільшим знавцем геральдики, сфрагістики, генеалогії,... знавцем усього того, що служить допомогою історії як науці. Проте, як мені здалося, все це було переповнене емоційністю і опинилося глибоко на дні його статті. Це, здається, можна пояснити тим фактом, що пан Андрій своїм проектом символіки Львівської області програв проектові, що був поданий його колегами з Українського геральдичного товариства, а коли точніше – заступником пана голови УГТ й одним із художників УГТ.

Проект заступника голови УГТ Івана Сварника та художника Ореста Гнатіва вигідно вирізнявся кращим формально-мистецьким вирішенням і присутністю історичної довідки, котрої бракувало у проекті пана голови, і цей недолік він із розмахом компенсував у своїй статті – не тільки про корономанію. На мою думку, причина корономанії та коронофобії лежить у політичній площині.
Присутність корони є типом “угонорування” й має естетичну привабливість; проте та естетика є стисло залежною від політичного світогляду. Це можна довести на прикладі кількох фактів. На чолі Січових Стрільців стояв кандидат на український трон Вільгельм фон Габсбурґ (Василь Вишиваний) і нікому до голови не прийшло усунути корони з голови “Галицького лева”, але корони не стало відразу ж після того, як уряд ЗУНР очолили ліві. Те саме сталося з “болгарським” та “богемсько-чеським” левами, те саме сталося і з “польським орлом”...

Цікавою, як на мене, є аналогія між гербами Галицької землі та Львівської. Обидва за своїм змістом пов’язані з назвами столиць, тобто Галич – від “галка”, Львів – від “лев”, причому останній зайняв місце першого й успадкував від нього назву держави. Се дає підстави стверджувати про існування геральдичної закономірності. Складовою частиною герба Галицької землі є корона на голові галки. Присутність корони вказує на галицький трон. Зображення лева в гербі Львівщини є територіально-династичним знаком, який говорить про “землю Лева”, а присутність на його голові корони може вказувати на те, що джерелом гербу був династичний знак тої гілки Рюриковичів, яка мала у Львові свій територіально-адміністративній центр – трон.

Галицька держава втратила свою самостійність у другій половині XIV ст. Але втрата територією самостійності може, проте не мусить спричинитися до втрати або упослідження територіального герба. Це, що дійшло до нас від часів незалежності Галичини, дозволяє стверджувати тільки те, що в гербі був лев. Проте це означає лише те, що немає підстав на 100 % стверджувати, наприклад, що на печатці короля Юрія ІІ на щиті вершника зображено коронованого лева, який підпирає скелю.

Депутатам обласної ради, як на здоровий глузд, не залишалося нічого іншого, як з-поміж двох гербів львівської землі вибрати більш привабливий. Тобто той, що був на хоругві, під якою львівські лицарі перемогли в Грюнвальдській битві, той, що вишила на прапорі для рутенської ґвардії цісарева Єлизавета, той, до якого так пасують слова про князя Осмомисла: “Галичкы ОсмомыслЬ Ярославе! Высоко сЬдиши на своем златокованнЬм столЬ. Подпер горы угорскыи своими железными плЬки”.

А що ж із левом без скелі? Оскільки гербом Львівщини вибрано історичний герб Львівської землі, то, як на мене, золотий лев на блакитному тлі пасує для території значно більшої, ніж Львівська область, – наприклад, для відродженої Галицької держави.