Буковина - історичний огляд (стр. 1 из 3)

План

1. Чернівецька область сьогодні:

a.Промисловість

b.Сільське господарство

2. Історія Буковини

a. Розвиток українських земель.

b. Стан Буковини

c.Одяг та побут буковинських людей

Джерела літератури

Чернівецька область України - унікальний край, у якому поєднані історична доля Північної Буковини і частини Бессарабії. Утворена область 7 серпня 1940 року возз’єднанням північної частини Буковини і Хотинського повіту Бессарабії. Розташований на перехресті магістральних шляхів Центральної, Південної та Східної Європи, цей клаптик української землі, в силу свого геополітичного становища тривалий час перебував у складі інших держав. Після розпаду Галицької держави землі сучасної Чернівецької області потрапили під владу Угорської корони. Згодом, (середина XIV ст.) тут виникло Молдовське князівство, яке невдовзі потрапило у васальну залежність від Туреччини. У кінці XVIII на початку XIX ст. ці землі входили до складу - Австро-Угорської (Буковина) і Російської (Бессарабія) імперій.

Герб герцогства Буковина в складі Австрійської імперії був наданий привілеєм цісаря Франца-Йосифа 9 грудня 1862р. Щит розтятий, права половина червоного, ліва - лазурового кольорів. В щиті - чорна голова тура з червоними очима та три шестикутні розетки.

Якщо австрійський уряд був дещо поміркованішим і розсудливішим щодо долі народів своєї поліетнічної держави, то царський режим здійснював жорстоку русифікацію спрямовану на нищення історичної та національної пам'яті. Певні австрійські кола навіть виношували ідею створення Сполучених Штатів Великої Австрії, побудованої за федеральним національно-територіальним принципом (передбачався й український "штат"). Але крах імперії у першій світовій війні не дав здійснитися цьому задумові. За мирним договором Австрія змушена була відмовитися від своїх володінь на користь Румунії. Буковинські та бессарабські українці внаслідок цього більш ніж двадцять років перебували в складі Румунії.

Процес національно-державного самовизначення буковинських українців зростав і міцнів, на всю силу заявивши про себе на багатотисячному Буковинському вічі 3 листопада 1918 року, на якому конституційним шляхом на настійні вимоги представників селянства було проголошене природне право українців Буковини на своє державне самовизначення і "прилучення австрійської части української землі до України". Це фактично була перша вимога народу про створення єдиної соборної Української держави. Бессарабські українці, як відомо, своє право на національно-державне самовизначення здобували збройною боротьбою у Хотинському повстанні у січні 1919 року.

Найменша з областей України. І знову - Карпати. Плюс - Хотин. Плюс - Чернівці, де виступав Ліст, жили Федькович та Кобилянська... та й взагалі, Чернівці - як любили казати колись - це маленький Париж. Або маленький Відень. Ще є варіант з маленькою Венецією. Говорили, що возчики фіакрів в Чернівцях сперечалися про творчість Крауса, вулиці підмітали букетами троянд, а книгарень тут було більше, ніж кав*ярень.
Навіть якщо сьогодні все і не зовсім так, до наших днів існує феномен чернівецької поліетнічності.

Область займає південну частину Прикарпаття між Дністром та Прутом. А Буковиною цей край зовуть тому, що в місцевих лісах росте багато буків. А бяки не ростуть.:-)

Важливе значення в економічному і соціальному розвитку області відіграють ліси. Загальна площа лісів складає 258 тис. га. Основними лісоутворюючими породами є ялина, бук, ялиця і дуб. Середній вік насаджень - 60 років.

Мінералогічні ресурси Чернівецької області включають родовища мінеральних вод та грязей. Відомо понад 60 родовищ мінеральних вод типу "Іжевська", "Мацеста", "Боржомі" та "Нафтуся".

Здійснюється промисловий розлив столових / лікувальних вод (15 родовищ): Буковинська, Брусницька, Кельменчанка, Хрещатик тощо. Особливим попитом користується вода Брусницького родовища, яка містить сірчано-водневі та содові гідро-карбонатно-хлоридно-натрієві компоненти, що визначають її лікувальні властивості.
Тваринний світ області нараховує 303 види хребетних тварин. Тут можна зустріти мешканців середньоєвропейських широколистих лісів - оленя благородного, козулю європейську, черепаху болотну, представників Середземномор'я - жабу зелену, саламандру плямисту, а також - мешканців сибірської тайги - глухаря, тетерука. Є чимало ендеміків - білка карпатська, тритон карпатський. З долин річок до субальпійських чагарників перекочовує на літо бурий ведмідь. З хижаків зустрічаються куниці, тхори, рисі, вовки.

У лісах, садах, на полях і водоймищах живуть майже 200 видів птахів. Більшість із них - мешканці лісів. Це - численні види горобиних: дятли, голуби. Заболочені місця населяють лиски, кулики, чаплі, лелеки. Зустрічається гірська плиска, сойка, гірський щеврик, карпатський глухар.
Річки та ставки області населяють 50 видів риб. Найбільш численні - з родини коропових і окуневих.

Чернівецька область - це благодатний район багатопрофільного літнього і зимового гірсько-спортивного туризму, масового пізнавально-оздоровчого відпочинку, а також бальнеологічного лікування. Тут поєднуються живописні гірські ландшафти та мальовничі ліси передгір'я, численні річки й джерела лікувальних мінеральних вод, заворожує краса лісів і гірських лук, багатих на мисливську фауну, гриби і ягоди. Не можуть не причарувати зразки традиційного народного будівництва й ужиткового мистецтва - живі носії своєрідності буковинського фольклору.

Промисловість
У структурі промислового виробництва регіону найбільшу питому вагу мають харчова промисловість, машинобудування та металообробка, електроенергетика, деревообробна промисловість. Область дає сьогодні майже 100% загальноукраїнського виробництва нафтоапаратури. У структурі виробництва товарів народного споживання частка продовольчих товарів складає 60%. Загалом у регіоні на самостійному балансі перебувають 205 промислових підприємств, окрім того, функціонує 385 малих промислових підприємств.

Сільське господарство

У 1999 році валовий збір зерна у регіоні склав близько 303,0 тис. т, цукрових буряків - 303,1 тис. т, насіння соняшника - 3,2 тис. т, картоплі - 346,3 тис. т. Було також вироблено 56,1 тис. т м'яса, 329,2 тис. т молока і 172,5 млн. штук яєць. На початок 1999 року в області працювали 584 фермерських господарства.

Період Київської Русі завершив процес формування єдиної етнічної спільності східних слов'ян, що здобула назву давньоруської. Зовнішнім оформленням її етнокультурного та політичного єднання стало виникнення держави — Київської Русі, її населення було поліетнічним і етнографічне складним за структурою: адже воно включало не тільки різноетнічні вкраплення в цілому та іншоетнічні субстрати у складі слов'янського населення (зокрема балтські, іранські, романські, угро-фінські тощо), а й територіально-племінні компоненти.

Починаючи з XI ст. головним компонентом етнічності населення Руси-України стають етнотериторіальні утворення — історично-етнографічні регіони та їхні складові: етнічні та етнографічні землі. Кожне з територіальних утворень складалося за своєрідних умов та у різні періоди, від XI до XVIII ст. Про перші з таких утворень згадували ще давньоруські літописи, відокремлюючи із загальної спільності Рустію, Галицьку землю, Надбужжя, Холмщину (Забужжя), Підляшшя (Підлісся), Перемишлянщину, Надросся, Переяславщину, Київщину, Надпоріжжя, Підкарпатську Русь. Згодом, з XII—XIII ст., історичні документи фіксують й інші землі та міжземельні утворення: Червону Русь, Покуття, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полісся, а у пізніші часи, з XIV—XVI ст. — Запоріжжя, Бессарабію, Північне Причорномор'я, Берестейщину, а відтак, у XVII—XVIII ст. — Донщину, Гетьманщину, Задунайську Січ, Слобожанщину, Новоросію, Таврію, Кубанщину.

Процес формування регіональної етнічності поділяється на три основних етапи. Перший охоплює VI—X ст. і пов'язаний із етноплемінними утвореннями, що виявилося, зокрема, у їх самоназвах. Останні свідчать про усвідомлення людьми їхньої причетності до окремих племен, племінних союзів або субетнічних утворень у складі окремих племен. Адже населення ранньосередньовічного періоду називало себе полянами, деревлянами, сіверянами, дулібами, волинянами, бужанами, уличами, тиверцями, білими хорватами, русами. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду стає етнонім «русь (русичи, руські люди)».

Другий етап відбувається у XI—XIV ст. з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Вона являла собою територіально-політичне утворення, що на першому етапі залишалося залежним від центральної київської влади, а в міру здобуття «княжого столу» набувала більшої самостійності й навіть незалежності. Однією з перших і головних таких земель стала Київщина, що зароджувалася на етнічному грунті Русі, а відтак і Галичина, Чернігівщина, Сіверщина, частково Переяславщина, Підкарпатська Русь, Холмщина, Перемишлянщина, Берестейщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Надбужжя.

Здобуття окремими територіальними утвореннями статусу землі фіксувалося офіційними документами — грамотами, що означало їх відносну самостійність. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, спричинившись до поступової трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Про етнокультурну своєрідність етнічної землі писав відомий етнограф XIX ст. Микола Симашкевич: «Мешканці, що її населяли, вважалися нібито окремою нацією і тому мали свої особливі закони та звичаї, свої, так би мовити, національні права й переваги, своїх особливих правителей, котрі титулувалися князями, господарями та дідичами землі».