Безперечна перевага цієї точки зору в тому, що, згідно з нею, неприпустиме позазаконне панування, позазаконне функціонування верховної влади. Стан, при якому відповідальність перед законом мають лише піддані цієї влади, руйнує політичний організм і низводить суспільство до природного стану.
В зв'язку з цим Локк вважає в першу чергу за необхідне:
1) приборкати "левіафана", тобто повернути верховну владу до лона закону;
2) джерелом влади в державі зробити народ.
На відміну від Гоббса, Локк зовсім не дивиться на людину як на абстракцію, яка набирає реальної сили лише тоді, коли вона укладає угоду "кожного з кожним", а потім знову розчиняється у натовпі. Він вважає, що "кожна людина з природи своєї вільна, і ніщо не в змозі примусити її підкорятися владі, за винятком угоди. Лише суспільна угода перетворює людину в справжнього громадянина цього суспільства".
Саме Локку належить опрацювання принципів, які стали іманентними постулатами європейської цивілізації. По-перше, влада не повинна врядувати за допомогою деспотичних наказів. По-друге, вона повинна захищати громадян і в кожному разі не може припускатись експропріації їхньої власності. По-третє, влада не може вдаватись до свавілля, вона повинна постійно пам'ятати, що інтереси громадян можуть відрізнятися від інтересів влади.
Але, мабуть, найбільшим досягненням локківської соціально-філософської думки слід вважати ідею розподілу влад у суспільстві: на законодавчу, виконавчу і судову. Від Локка починає свій розвиток ідея громадянського суспільства як суспільства приватних власників, що захищені від втручання держави особистою волею в формі суспільного договору. Власне кажучи, така інтерпретація громадянського суспільства надалі стала основним теоретичним підґрунтям сучасного лібералізму.
Соціальна філософія Локка поставила крапку на соціально-філософській парадигмі античності і Середньовіччя. Локк, як і Гоббс, відкривають нову добу. Вони належать минулому і майбутньому одночасно. А на авансцену історії виходять нові суспільні сили, класи, які, з одного боку, починають активно впливати на хід соціальних перетворень, з іншого, - ще не готові до сприйняття демократичних цінностей громадянського суспільства та парламентської демократії. Світосприйняття цих людей, які щойно потрапили до історичного процесу, точно охарактеризував Карл Поппер: "Мене не цікавить традиція. Я хочу керуватися власними судженнями про речі. Сам, незалежно від будь якої традиції, визначу переваги і недоліки речей. Я хочу мислити власним розумом, а не за допомогою розуму людей, котрі жили колись дуже давно".
1) держава виникла в результаті суспільного договору;
2) держава є продукт і прояв непримиримості класових протиріч;
3) держава виникла в результаті психологічних потреб людей жити в рамках організованого суспільства, колективної взаємодії.
Відповідь: 2)
Дана теорія виходить з того, що держава виникла перш за все в силу економічних причин: суспільного поділу праці, появи надлишкового продукту і приватної власності, а потім розколу суспільства на класи з протилежними економічними інтересами. Як об'єктивний результат цих процесів виникає держава, що спеціальними засобами придушення і управління стримує протиборство цих класів, забезпечуючи переважно інтереси економічно пануючого класу.
Суть теорії полягає в тому, що держава з'явилася на зміну родоплемінній організації, а право - звичаям. У матеріалістичній теорії держава не нав'язується суспільству ззовні, а виникає на основі природного розвитку самого суспільства, пов'язаного з розкладанням родового ладу, появою приватної власності і соціальним розшаруванням суспільства за майновою ознакою (з появою багатих і бідних) інтереси різних соціальних груп стали суперечити один одному. У нових економічних умовах, що складаються, родоплемінна організація виявилася нездатною керувати суспільством. Виникла потреба у владному органі, здатному забезпечувати перевагу інтересів одних членів суспільства в противагу інтересам інших. Тому суспільство, що складається з економічно нерівних соціальних шарів, породжує особливу організацію, що підтримуючи інтереси імущих, стримує протиборство залежної частини суспільства. Такою особливою організацією стала держава.
За твердженням представників матеріалістичної теорії вона є історично плинним, тимчасовим явищем і відімре зі зникненням класових розходжень.
Матеріалістична теорія виділяє три основні форми виникнення держави: афінську, римську і німецьку.
Афінська форма - класична. Держава виникає безпосередньо і переважно з класових протиріч виникаючих всередині суспільства.
Римська форма відрізняється тим, що родове суспільство перетворюється в замкнуту аристократію, ізольовану від численної і безправної плебейської маси. Перемога останніх підриває родовий лад, на руїнах якого виникає держава.
Німецька форма - держава виникає як результат завоювання великих територій для держави над який родовий лад не дає ні яких засобів впливу.
Основні положення матеріалістичної теорії представлені в роботах К. Маркса і Ф. Енгельса.
Представники інших концепцій і теорій походження держави вважають положення матеріалістичної теорії однобічними, невірними, тому що вони не враховують психологічних, біологічний, моральних, етнічний і інші факторів, що обумовили формування суспільства і виникнення держави. Так, вважає Шершеневич, величезна заслуга економічного матеріалізму полягає в доказі видатного значення економічного фактору, завдяки якому "у кінцевому рахунку" можна зв’язати "навіть високі і шляхетні почуття людини з матеріальною стороною його існування". "У всякому разі, - продовжує Шершеневич, - економічний матеріалізм представляє одну із самих великих гіпотез у вченні про суспільство, здатну найкраще пояснити масу суспільних явищ".
До країн Стародавнього Сходу ми відносимо Стародавній Єгипет, державні утворення Межиріччя (Шумер, Вавилонське царство), Стародавню Індію, Китай та інші.
З появою держави і встановлених нею норм і правил поведінки люди почали розмірковувати про ці соціальні феномени, їхні сутність і роль у суспільному житті.
Попервах ці роздуми, погляди на державу, а також її вимоги щодо правил поведінки людей, ясна річ, не були самостійними знаннями, а являли собою елементи синкретичного міфологічного світогляду.
Згідно з міфологічними уявленнями наших предків, порядок, установлений на землі, розглядався ними як складова всесвітнього порядку, започаткованого Творцем.
З огляду на це формувались і уявлення людей про їхнє місце у світі, взаємини з іншими людьми, права та обов'язки, державний устрій. Такий підхід до розуміння сутності держави, порядку, справедливості був характерним для більшості народів, про що свідчать перші літературні пам'ятки країн Стародавнього Сходу, Греції, Риму, а також Київської Русі.
Але схожість підходів різних народів у визначенні першоджерела земних порядків мала місце тільки на початковій стадії виникнення цих поглядів.
Із часом, розвиваючись, погляди на державу, порядок, справедливість почали різнитися, набувати різних напрямку й забарвлення. Це сталося на етапі з'ясування людьми питання про взаємозв'язок порядку небесного і відносин на землі. Зокрема, у Стародавньому Китаї вважалося, що такий зв'язок здійснюється імператором. Від імені Бога він утворенням держави встановлює порядок на землі та реалізує надані йому Богом владні повноваження. Решта осіб, які обіймають різні посади в системі державного управління, мають проводити в життя волю імператора, а значить, і Бога.
Рівночасно в Стародавніх Індії та Єгипті, а також у Вавилоні побутував міф, згідно з яким боги були не лише джерелом влади, а й брали безпосередню участь у встановленні земного порядку, вирішенні долі людей. Цю концепцію подибуємо в літературних пам'ятках Стародавнього Єгипту, серед яких - "Повчання Птахотепа" (XXVII ст. до н. е), "Книга мертвих" (XXV-XXIV ст. до н. е), "Повчання гераклеопольського царя своєму синові" (XXII ст. до н. е).
У цих творах превалювала теза про божественну сутність влади і законів, їхню відповідність божим настановам, містилися рекомендації щодо виконання законів, справедливої поведінки. Згідно з поглядами давньоєврейського народу, Бог уважався верховним правителем, законодавцем і верховним суддею. Він безпосередньо впливав на суспільні процеси, пропонуючи рішення з конкретних питань.
Такий підхід до проблеми з'ясування питання про сутність влади, порядку і справедливості був дуже поширеним упродовж тривалого часу; перегодом ці положення були прийняті християнством і знайшли відображення у Новому Заповіті.
Слід звернути увагу на політичні та правові ідеї Стародавньої Індії, закріплені вже в найдавніших літературних пам'ятках, релігійних книгах аріїв (Веди - "священне знання" кінця І тис. до н. е); у священних книгах брахманізму, до яких належать "Рігведа" - перший і найстаріший збірник, "Самаведа", "Яджурведа" та "Атхарваведа"; у пізніших релігійно-філософських творах (Упанішади); у поетичних епопеях "Махабхарата" і "Рамаяна", а надто - в юридичних збірниках, що являють собою, у значній їхній частині, не стільки пам'ятки законодавства і запис звичаєвого права, скільки релігійно-філософські та політичні трактати. З огляду на це особливо цікавим є збірник, відомий під назвою "Закони Ману" (ПІ ст.д.о н. е„). У цьому документі, який, вочевидь, мав відповідати кастовому устроєві давньоіндійського суспільства, вміщено цікаві ідеї щодо права, закону та їхньої ролі не лише в суспільстві, а й у людському бутті. "Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того, хто його вчинив". Тут також підкреслюється роль і сутність покарання: "Покарання є правитель, це - керівник, воно служить запорукою дотримання закону... Тільки покарання править усіма істотами... мудрі вважають покарання тотожним до закону".