Екологічні права – це можливості людини і громадянина мати безпечне екологічне середовище. Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди передбачене ст.50 Конституції України. Остання розуміє під таким довкіллям стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується запобігання погіршенню екологічної обстановки і виникненню небезпеки для життєдіяльності населення. Крім того, Конституція закріпила найважливіші екологічні права: право на відшкодування шкоди, заподіяної погіршенням стану довкілля; право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; право на вільне її поширення та категоричну заборону її засекречення.
Культурні права – це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства. Вони у Конституції України представлені правом на освіту (ст.53); гарантуванням свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захистом інтелектуальної власності, авторських, моральних і матеріальних інтересів громадян, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст.54).
На відміну від фізичних і політичних прав і свобод економічні, соціальні та культурні права і свободи є позитивними – їх забезпечення вимагає від держави певних дій.
Сімейні права – це можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. Конституція України (ст.51) передбачає свободу шлюбу та рівність прав і обов’язків у шлюбі та сім’ї. При цьому свобода шлюбу ґрунтується на вільній згоді чоловіка і жінки щодо укладання шлюбу, а рівність прав і обов’язків у шлюбі та сім’ї означає, що, по-перше, чоловік і жінка мають однакові за кількістю і змістом права та обов’язки, і, по-друге, батьки повинні утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, а повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство перебувають під захистом держави.
Особисті права – це можливості людини і громадянина щодо захисту своїх прав, свобод і законних інтересів. До них відносять: право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної ради України з прав людини, в міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях (ст.55); правло на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими особами (ст.56); право знати свої права та обов’язки (ст.57); право на правову допомогу (ст.59); право не виконувати явно злочинні накази (ст.60); право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину (ст.61); право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі дії нормативно-правового акта (ст.58); право не нести відповідальності за відмову свідчити або давати пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом (ч.1 ст.63); право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду (ч.3 ст.63).
2.3 Гарантії прав та свобод людини і громадянина в Україні
Гарантії прав та свобод людини і громадянина – це умови та засоби, що забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кожної людини і громадянина. Слово “гарантія” (походить від франц. garantie) – означає умову, яка забезпечує що-небудь, тобто гарантії прав і свобод людини – це умови, які забезпечують дійсність, реальність цих прав і свобод.
Залежно від змісту того чи іншого права, вказані умови можуть бути різними. Наприклад, для гарантування конституційних прав жінок нарівні з чоловіками держава створює відповідні умови: надає рівні можливості у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; передбачає спеціальні заходи щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановлює пенсійні пільги; створює умови, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; здійснює правовий захист, матеріальну і маральну підтримку материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям (ст.24 Конституції України).
Найвищою гарантією прав та свобод людини і громадянина є конституційний лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України, приписах природного права та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.
Згідно з принципом гарантованості прав і свобод людини і громадянина закріплення найважливіших з них у Конституції України здійснюється одночасно з фіксацією відповідних гарантій як безпосередньо в статтях Конституції, так і в чинному законодавстві.
Якщо визначення в Конституції та законах змісту самих прав і свобод людини і громадянина є надзвичайно важливим аспектом їх законодавчого регулювання, то ще більш значимим є саме законодавче регулювання процесу реалізації закріплених законом прав і свобод, встановлення в законі гарантій цих прав і свобод.
Якщо звернутися до загальних засад Конституції, то в ст.3 чітко записано, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, вона відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. З цього можна зробити висновок, що гарантії прав і свобод людини і громадянина не входять у зміст поняття “права і свободи людини”, а мають окреме самостійне значення. Це підтверджується також аналізом п.1 ст.92 Конституції України, згідно з яким виключно законом визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадян.
Стаття 19 Конституції України ставить існування всіх гарантій прав і свобод людини в залежність від того, чи встановлені вони законодавцем. У цьому є реальна можливість неповноти і суперечностей при встановленні законом гарантій того чим іншого права чи свобод людини, в тому числі юридичних гарантій з боку держави. Юридичні гарантії прав і свобод людини є обов’язком держави, а інші види гарантій прав і свобод – це обов’язок тих суб’єктів, які визначені законом. Так, за ст.53 Конституції України громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Отже, тут суб’єктами гарантії вказаного права є державні і комунальні навчальні заклади та національні культурні товариства, які мають забезпечити необхідні умови навчання громадян рідною мовою або вивчення рідної мови (мати викладачів, ввести у розклад занять відповідні уроки, забезпечити учнів потрібною літературою і т.д.). У разі незабезпечення цих гарантій громадянин може звернутися до суду з вимогою забезпечити реалізацію його права на навчання рідною мовою, до відповідного навчального закладу, та до відповідних державних органів, які не забезпечили юридичних гарантій цього права (не здійснювали державний контроль за створенням умов для вивчення рідної мови, не надали потрібного фінансування і т.д.).
Конституція України надає право людині (особі) самій активно захищати свої права; вона посилює можливості судового захисту кожною особою своїх прав і свобод (ст.55).
В своєму рішенні від 23 травня 2001р. Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції в України (ст.147), вказав, що держава різними правовими засобами забезпечує захист прав і свобод людини і громадянина в особі органів законодавчої, виконавчої і судової влади та інших державних органів. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Це конституційне право не може бути скасовано [5,С.390-391].
Важливою гарантією захисту конституційних прав і свобод особи є запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладається здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод (ст.101 К.У.).
Відповідно до ч.3 ст.55 Конституції України кожна особа має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Сучасний міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини охоплює міжнародні організації та установи, що безпосередньо розглядають питання, пов’язані з порушенням прав і свобод людини, а саме: Центр з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН; Комісія з прав людини ООН; спеціальні органи ООН – Комітет з прав людини, Комітет з економічних, соціальних та культурних прав, Комітет з прав дитини, Комітет проти застосування катувань, Комітет із ліквідації расової дискримінації; Верховний комісар ООН із заохочення і захисту прав людини; Європейський суд із прав людини. У громадян України можливість звертатися до Європейського суду з’явилася після вступу України до Ради Європи і прийняття 17 липня 1997р. Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950р.” та протоколів до Конвенції. З метою імплементації практики Європейського суду з прав людини в Україні 23 лютого 2006р. був прийнятий Закон України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”. Цей Закон регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконувати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини. Згідно з цим Законом суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права. Міністерства та відомства повинні забезпечувати систематичний контроль за додержанням у рамках відомчого підпорядкування адміністративної практики, що відповідає Конвенції та практиці Європейського суду.