На жаль, етична основа природоохорони,, не говорячи вже про її релігійну складову, дуже часто ігнорується теорією і практикою сучасного природоохоронного руху. Абсолютна більшість сучасних природоохоронців не почула етичної заповіді Г.О. Кожевникова. Через прагматичні цінності й утилітарні резони — економічні, господарські, наукові, освітні, рекреаційні і т.п. сучасний природоохоронний рух має подобу руху “раціонального використання природних ресурсів”.
Я глибоко упевнений, що люди — єдині на Землі істоти, що мають моральні зобов'язання. У тому числі і перед дикою природою. У нас немає достатньої причини вірити в те, що людське існування є єдиним благом і найвищим благом. Навпроти, певне благо є в існуванні будь-якої форми життя чи ділянки дикої природи.
Представимо, що на Землі з'явилися неземні істоти з розумом настільки переважаючим наш, наскільки наш перевершує розум білки. Представимо, що через їхній розум і технології, у них є всі можливості заволодіти і керувати Землею, підкорити всі її види, у тому числі і людину своїм інтересам. Чи будемо ми вважати наше власне позбавлення волі, поневолення чи винищування цими істотами морально виправданим? Навряд чи ми погодимося тільки з прагматичною оцінкою цінності людини як виду, а стане-
50
мо вимагати захисту своїх прав і волі, захисту себе з моральної точки зору. Чому ж тоді інші істоти, дику природу в цілому ми розглядаємо тільки як ресурс для людини? І навіть охороняємо тільки заради людської вигоди? А не тому, що вони цінні, гарні самі по собі, самі для себе?
Я думаю, що в природоохороні ми повинні виходити насамперед з морально-релігійних мотивацій, захищаючи права і волю видів, дикої природи в цілому, саме священне значення життя, а також застосовуючи етичні і моральні поняття добра, боргу, сорому, жалості, розширюючи мотиви соціального альтруїзму, жалю, співпереживання, любові, благоговіння, справедливості, совісті, щастя.
Тому що природоохорона відноситься більше до категорії почуттів, чим до матеріальної сфери, я твердо упевнений, що використання цілого калейдоскопа резонів: ліберально-демократичних, релігійних, етичних в охороні природи не тільки значно підсилить нашу природоохоронну аргументацію, але і дозволить розширити соціальну базу захисників природи, що тісняться поки на вузькому “п'ятачку” економічних і еколого-наукових аргументів.
На жаль, деякі природоохоронники у своїй роботі вузько спираються тільки на екологію чи економіку. У зв'язку з цим не можна не погодитися з думкою російського філософа і культуролога В.Л. Огудіна: “Совершенно непонятно, каким образом современная экологическая наука, атеистическая в своей основе и потому не имущая возможности воздействия на человека через его духовную сферу, собирается выработать тесно связанные с жизнью законы, с которыми бы согласилась большая часть людей (...). Для решения этого вопроса требуется нечто большее, а именно развитие экологической духовности” (184).
Дійсно, суть поняття “охорона” містить у собі насамперед моральні аспекти; мається на увазі, що охорона є діяльність на користь слабкого, хто без надання йому визначеної допомоги (наприклад, захисту права на життя) не зможе існувати.
І ще. Екологічна етика може суперечити природоохоронному праву. Тому що знищення дикої природи часом є законним, але ніколи етичним. :
Варто мати на увазі, що в екологічній етиці природні об'єкти нашої моральної турботи не є моральними обличчями, здатними відповісти нам добром. Ми захищаємо китів, але кити не можуть
51
відповісти нам тим же. Більш того, без багатьох видів дикої природи люди насправді здатні обійтися. Тільки в нас, людей, моральна турбота про інші види чи ділянки дикої природи може перевищувати наші біологічні інтереси і доходити часом до такого ступеня, що починає конфліктувати із законодавством. Людська особистість може і повинна захищати цінності, властиві не тільки їй, але й іншим носіям цінностей, зокрема, дикій природі.
Отже, дику природу потрібно не губити, а цінувати й охороняти згідно наступних причин:
Дика природа, види й особини живих істот повинні захищатися, у першу чергу, заради самих себе.
Дика природа, види й особини живих істот насамперед повинні захищатися заради самих себе тому, що вони є, живуть і повинні жити своїм життям.
Охорона дикої природи — дія гарна сама по собі і є актом благотворності.
Люди можуть у своїх інтересах брехати, обманювати, красти безкарно. Більш того, їм це часто вигідно, тому що приносить користь. Але в більшості випадків вони від цього утримуються. Вони привчені мораллю і культурою не робити ці вчинки, тому що красти—погано саме по собі.
Так само й у випадку зі знищенням ділянок дикої природи: необхідно усвідомити, що губити дику природу не можна не тому, що це вигідно чи невигідно для людини, а тому, що такий вчинок поганий сам по собі. Як злодійство, як розбій, як зрадництво.
І навпаки, дія в захист дикої природи завжди є гарною по своїй суті.
Дика природа має внутрішню цінність та інтереси і не має потребу у виправданні з боку.
Вважається, що щось має внутрішню цінність, якщо воно існує і коштовне саме по собі, незалежно від його користі для інших, як ціль сама по собі, для себе, для своєї власної користі і є підставою для певних законів. Внутрішня цінність незалежна від усвідомлення інтересу чи оцінювання її свідомою істотою. Поняття внутрішньої цінності розробив у 1785 році у своїй праці “Основи метафізики моральності” великий німецький філософ Іммануїл Кант (93).
Розвиваючи І. Канта, можна заявити, що дика природи існує як ціль сама по собі, а не тільки як засіб досягнення цілей людини, і тому у всіх своїх вчинках, зв'язаних з дикою природою, людина повинна розглядати її як ціль.
52
Можна припустити, що інтереси чи ціль диких істот, видів і екосистем, що мають внутрішню цінність, полягає в збереженні життя, у волі, у продовженні існування, у прагненні на щастя.
Господарські цінності дикої природи мають ціну ринку, духовні цінності — обумовлену афектом, і тільки внутрішня цінність не має ціни, а має достоїнство, що вище всякої ціни.
Внутрішня цінність дикої природи — інтуїтивне уявлення, що широко розділене в даний час на Заході. Внутрішня цінність цілинного степу, древнього лісу - абсолютна, безумовна, непорівнянна цінність, оцінювання якої відбувається не в доларах, а в повазі.
Наявність тільки однієї внутрішньої цінності вже достатня підстава для захисту дикої природи.
Дика природа — меншість, що зневажається, і має природні права на волю й існування.
Маючи внутрішню цінність, дика природа може вважатись морально значимою, що у свою чергу припускає наявність у неї природних (моральних) прав.
Ідея моральних прав належить відомому англійському філософу XVII століття Джонові Локку. Відповідно до його теорії, кожна людина з моменту народження (незалежно від раси чи полу) має уроджені (природні, моральні) права на життя, волю і прагнення на щастя. Ці моральні права, природно, відрізняються від юридичних прав, за допомогою яких спеціальні правові інститути регулюють відносини людини з людьми, суспільством і державою.
Сучасні екофілософи розширили теорію природних прав до об'єктів дикої природи і самої дикої природи. Вважається, що дикі особини, види, екосистеми мають, як і людина, природні права, насамперед право на життя (існування) і волю.
Необхідні передумови володіння природними правами — це наявність внутрішньої цінності, внутрішніх непереходящих інтересів і здатність піддаватися збитку в тих випадках, коли ці інтереси задіваються, відкидаються або піддаються погрозі.
Наприклад, мало хто стане заперечувати інтерес кожної живої істоти жити, чи інтерес ділянки дикої природи не піддаватися обмеженням з боку людини. Ці інтереси життєво важливі (якщо вони задінуться, дика природа, як і її складові, піддається збитку), а значить можуть вважатись необхідними передумовами для володіння дикою природою природними правами. Оскільки те,
53
що має свої інтереси, чи ж внутрішньою цінністю — стає предметом моральної турботи.
На жаль, на пострадянському просторі принципи демократичного лібералізму практично не враховуються в природоохоронній аргументації, філософії й ідеології.
Разом з тим наявність природних прав дикої природи — сильний довід у її захист — згадаємо хоча б права людини і могутній вплив зв'язаних з ними визвольних, аболіционістських і реформаторських рухів.
Захист природних прав дикої природи на волю й існування має мало загального з наукою екологією, і більше відноситься до сфери правозахисного руху, що значно розширює базу природоохорони.
Слід зазначити, що етичні мотиви захисту дикої природи тісно пов'язані з екологічними. Так, право на існування ділянок дикої природи робить можливим тривале еволюційне видоутворення рослин і тварин.
Застосування теорії про необхідність дотримання природних прав дикої природи значно зміцнює позиції природоохоронників, тому що в даному випадку вони починають використовувати впливові ліберально-демократичні традиції західного суспільства в захист меншості, що зневажається — дикої природи.
Зневажання прав дикої природи порушує питання про правильні і неправильні дії людей без обліку їхніх наслідків, тобто права не залежать від користі.
Цей принцип означає однакове право на існування дикої природи і людини. Це своєрідний аналог забезпечення демократичним суспільством рівних прав, рівного існування слабких і сильних індивідів.
Поважаючи права дикої природи, людина не одержує від цього для себе користі, а тільки дотримується демократичних принципів. Іншими словами, мова йде про включення всієї дикої природи до структури сучасного демократичного суспільства, про захист життєво важливих інтересів дикої природи, що постійно ігноруються людиною.