19 жовтня 1911 року група Амундсена вийшла з бази в напрямку Південного полюса. Скотт разом зі своєю групою залишив свою базу 2 листопада 1911 року. 16 грудня 1911 року Амундсен досяг район Південного полюса і, визначавши точку полюса, укріпив на ній норвезький прапор. Роберт Скотт досяг Південний полюс практично через місяць – 18 січня 1912 року. Його зворотній шлях виявися дуже важким і він і ще 3 члени експедиції Р.Скотта загинули. Причиною програшу Р.Скотта дослідники вважають помилки у підготовці. Він розраховував на ненадійний транспорт – коней та мотосани в той час, як Амундсен використав собак та лижі; проміжні склади Р.Скота були розташовані не досить оптимально і не були розраховані на певні затримки. [1].
Поступово з року в рік інтерес до Льодового материка зростала. В 1928 році англійці провели перші польоти над Антарктидою. А в 1936 році американці здійснили переліт через весь континент. Поступово уряди деяких країн почали цілеспрямовано фінансувати антарктичні дослідження. Так діяльність впертих і відважних одинаків з вивчення Полярного материка поступово перетворилася на важливу державну справу, сферу міжнародного співробітництва, укладанням міжнародних договорів, створення міжнародних організацій. [12].
Дуже влучно висловилися М.П.Грушинський і О.Г.Дралкін у своїй книзі “Антарктида”: “Цей суворий і холодний материк став материком самої теплої дружби, миру та співробітництва”. В рамках Міжнародного Геофізичного Року (1957 – 1958рр.) на території Антарктиди було відкрито 21 наукову станцію. Кількість станцій весь час змінюється, оскільки одні з них консервуються, інші відкриваються. Зараз на території Антарктиди 27 держав мають свої станції, загалом їх нараховується 82. З цих держав - 18 мають цілорічні станції, яких всього на території Антарктиди 44 (Додаток). [14].
Зараз світова спільнота готується до проведення у 2007 – 2008 роках наступного Міжнародного Геофізичного року. Можливо, він відкриє нову сторінку в антарктичних дослідженнях.
3. Україна в Антарктиці
3.1. Історія утвердження українців в Антарктиді
Утвердження українців на “Шостому континенті” почалося ще на початку ХХ століття задовго до проголошення української незалежності. В книзі Г. Ладлема зазначається, що до складу Другої експедиції Р. Скотта входили два учасника з руськими іменами – Дмитро та Антон. Дмитро Семенович Гирів – мешканець Далекого Сходу. А от Антон Лукич Омельченко – виходець з села Батьки на Полтавщині. Він працював наїзником на кінному заводі українського поміщика. Доля жокея закинула його у Владивосток, де його і рекомендували Р. Скотту як можливого конюха експедиції. В Харбіні було закуплено понад два десятки маньчжурських коней, і Омельченко доставив їх в Нову Зеландію. [6].
В Антарктиді А.Омельченко, як і Д.Гирів, входив до допоміжних груп, що супроводжували Р.Скотта на його шляху до Південного полюса. Антон Лукич дійшов зі Скоттом до середини шельфового льодовика Росса. В своєму щоденнику Скотт з похвалою відгукується про працьовитість Антона та Дмитра, їх постійну готовність допомогти в будь-якій справі. [6].
Антон Омельченко з Антарктиди повернувся на батьківщину. Брав участь солдатом у першій світовій війні, червоноармійцем – у громадянській. Загинув випадково – на порозі своєї хати його вразила блискавка. Як це не дивно, але це сталося в тому ж 1932 році, в якому на золотих копальнях помер Дмитро Гирів. [6].
З активізацією досліджень в Антарктиці, організацією стаціонарних баз, розвитком міжнародного співробітництва в Антарктиці українські вчені почали долучатися до роботи у складі радянських експедицій. Важко визначити частку українців серед радянських антарктичних дослідників, але без сумніву вона є значною.
Після розпаду СРСР постало питання правонаступництва. Ця проблема торкалася дуже багатьох питань, в тому числі і антарктичних станцій. У 1992 р. Росія оголосила себе правонаступницею всіх антарктичних станцій Радянського Союзу і відмовила Україні в передачі хоча б однієї із них. Упродовж лютого-серпня 1992 р. було направлено ряд ініціативних листів вчених і спеціалістів, звернень установ і організацій до державних органів щодо необхідності відновлення і продовження Україною діяльності в Антарктиці. 3 липня 1992 р. Президент України Л. Кравчук видав указ про участь України в дослідженнях Антарктики. У серпні 1992 р. Парламент України схвалив документи про приєднання України до Антарктичного договору, а 26 жовтня 1993 р. утворено Центр антарктичних досліджень (згодом – Український антарктичний центр), який очолив доктор геолого-мінералогічних наук П.Ф. Гожик. 28 жовтня 1992 року Україна одержала статус неконсультативної сторони Договору. [13], [14].
У листопаді 1993 р. Велика Британія поширила серед посольств пропозицію про передачу станції Фарадей, на острові Галіндез Аргентинського архіпелагу, одній із “неантарктичних” держав.
Ця наукова база на Аргентинських островах поблизу Антарктичного півострова була заснована під час Британської експедиції на Землю Грейама в 1934-1937 рр., останній перехід якої був закінчений в день Святого Валентина 14 лютого 1935 року. Цей день можна вважати днем народження бази на Аргентинських островах, згодом бази F, потім бази Фарадей. [14].
Як постійно діюча метеообсерваторія, база почала працювати на острові Вінтер з 1947 р. Упродовж зимівлі 1953-1954 рр. станція була перенесена на мис Марина острова Галіндез і стала геофізичною обсерваторією. Вона була обладнана приладами, що дозволяли проводити геомагнітні, сейсмологічні спостереження, дослідження верхньої атмосфери, вимірювання озону та припливів, продовжувались і метеорологічні спостереження. [14].
Після 1953 року тут було зведено ще декілька будівель, а більшість з них з'явилася протягом 1979-1980 років. Весь комплекс будівель встановлено на кам’яній основі острова Галіндез. [14].
На станції під час зміни експедицій може працювати до 24 осіб, а штат зимівників складає 12 осіб. На території станції розташовано два модулі з немагнітного матеріалу, де встановлені магнітометри, аерологічний павільйон (використовується також як гараж для чотирьох снігоходів), будиночок лабораторії, стара генераторна, з двома холодильниками, де розміщено столярну майстерню, будівля аварійної бази, яка пристосована під склад антен та запасів продуктів. В 1984 році було споруджено також невеликий будиночок аварійної бази на півострові за 9 км від станції – так звана, хатина Р.Расмуссена. Джерелом електроенергії на станції є три дизельгенератори Broadcrown/Volvo-Penta, потужністю 100 кВт кожний. [13].
У березні-квітні 1994 р. представники України Ю. Оскрет і А. Чебуркін відвідали м.Кембридж, для ознайомлення з роботою Британської антарктичної служби (БАС). А.Чебуркін першим вирушає на станцію Фарадей. 22 травня 1994 року Україна стає членом Конвенції з охорони антарктичних живих морських ресурсів (CCAMLR). У серпні 1994 р. БАС утверджується в намірі передати станцію Фарадей Україні, пропонуючи відрядити 4 фахівців для докладного вивчення систем забезпечення станції, наукової роботи і апаратури, дизельного господарства і систем зв’язку. У серпні-вересні 1994р. проходить 23-а сесія SCAR , на якій Україна вступає до цієї міжнародної організації (15 вересня 1994 р.). [13].
21 листопада 1994 р. - фонд "Відродження" виділяє 12000 доларів на проект "Україна повертається в Антарктиду". 5 грудня 1994 р. відбувається виліт Ю. Оскрета (забезпечення станції), Г. Міліневського (наукові програми), О. Люшнівського (зв’язок) і В. Гергієва (дизельне господарство) на станцію Фарадей. З 17 грудня 1994 р. по 15 лютого 1995р. проводиться робота на станції. Після тривалих переговорів 20 липня 1995 р. в Лондоні Посол України С. Комісаренко підписує міжурядову угоду, а директор ЦАД П.Гожик - Меморандум між ЦАД і БАС про передачу антарктичної станції Фарадей Україні не пізніше 31 березня 1996 р. [13].
В серпні-вересні 1995 р. була проведена підготовка команди зимівників 1-ї Української антарктичної експедиції. 28 листопада 1995 р. і 6 лютого 1996 р. на Фарадей прибули дві групи зимівників і повна команда з 12 осіб почала роботу.
Офіційна передача станції відбулася 6 лютого 1996 р. і Україна стала антарктичною державою. Завершився дворічний період переговорів і узгоджень, зустрічей і поїздок - на станції Фарадей спущено британський прапор і піднято український.
Станцію було вирішено назвати на честь видатного українського вченого - академіка Володимира Івановича Вернадського (1863-1945), який у 1918 р. став засновником та першим президентом Академії наук України. Того ж року заснував наукову бібліотеку – тепер найбільше в країні зібрання літератури з усіх галузей знань – Національна наукова бібліотека ім. Вернадського. Відомий геолог, дослідник хімічного складу земної кори, він створив теорію ізоморфізму, став основоположником вчення про біосферу і ноосферу.
Перша експедиція пройшла успішно. За високий професіоналізм, виявлений в екстремальних умовах Антарктики при виконанні завдань Першої української антарктичної експедиції Указом Президента України у квітні 1998 р. орденом “За заслуги” ІІІ ступеня нагороджено Г.П. Міліневського (начальника станції), орденом “За мужність” ІІІ ступеня В.Г. Бахмутова (геофізика) і Л.С. Говоруху (гляціолога). На станції залишилась пам’ятка – зі списком учасників Першої антарктичної експедиції. [13].
Таким чином Україна офіційно утвердилася в Антарктиді, у співпраці з міжнародною спільнотою, та отримала можливість проведення власних незалежних досліджень в Антарктиді.
3.2. Географічне положення та характеристика природних умов
станції “Академік Вернадський”
Українська антарктична станція Академік Вернадський розташована на заході острова Галіндез (65°15¢ пд.ш. та 64°16¢ зх.д.) на мисі Марина. Архіпелаг Аргентинські острови, до якого входить і острів Галіндез, лежить в 7 км на захід від Антарктичного півострова. Таке розміщення, північніше стосовно більшості станцій, зумовлює пом’якшені природні умови на Вернадському. Зокрема слід зазначити, острів Галіндез знаходиться в межах субантарктичного кліматичного поясу, що вузькою смугою відмежовує антарктичний кліматичний пояс від помірного.