Раціональна організація території значною мірою залежить від системи землеробства. В районах, територія яких ерозійно небезпечна, вся її організація і система землеробства повинні бути спрямовані на захист ґрунтів від ерозії. Найбільш повно цій меті відповідає протиерозійна система землеробства з контурно-меліоративною організацією території, яка передбачає заміну полів-прямокутників на контури (смуги), що вписуються в ландшафт, рельєф місцевості, а также застосування культур, які потребують впровадження різних технологій обробітку ґрунту. Так, на ділянках, що мають схили крутістю до 3°, вирощують просапні культури. На схилах крутістю до 1 °, де ерозія, а також винесення добрив і пестицидів практично відсутні, застосовують лише агротехнічні (обробіток ґрунту вздовж горизонталей, упоперек схилу) заходи регулювання стоку. На схилах крутістю 1–3 °, крім зазначених агротехнічних заходів, слід створювати систему лісосмуг (на відстані до 300 м між ними), що, як свідчить практика агролісомеліорації, позитивно впливає на поверхневий стік і пов'язані з ним ерозійні процеси.
На ділянках, розташованих на схилах крутістю від 3,1 до 7, впроваджують так звану польову сівозміну з контурним обробітком землі. Тут вирощують зернові культури і кукурудзу з підсівом багаторічних трав.
Оскільки на цих схилах наявні концентровані водні потоки, що зумовлюють активізацію ерозійних процесів, для запобігання цьому створюють захисні лісосмуги, відстань між якими повинна становити 200 м, а також прияружні і прибалкові смуги, насадження-муло-фільтри на конусах виносу і в улоговинах.
Лісосмуги створюють завширшки 8–12 м, ажурної конструкції, деревно-чагарникового типу, із дерев з глибокою кореневою системою. На ділянках з концентрованими потоками води будують гідротехнічні споруди (Міхо-вич А. Г. та ін., 1986). Ділянки із крутістю схилів понад 7° відводять під залуження, а крутістю 15° – під залісення та сади. Застосовують безплужний обробіток ґрунту.
На яругах і балках проводять комплекс заходів, що включає спорудження водозатриму-ючих валів, залісення крутосхилів і будівництво водотоків. У межах гідрографічної мережі створюють захисні лісонасадження вздовж берегів, водойм, мулофільтри по дну ярів та балок, суцільне залісення ярів. Впровадження цієї системи землеробства майже вдвоє підвищує врожайність зернових і пропашних культур.
Сільськогосподарський ландшафт в наш час – не тільки виробничий простір. Як культурний ландшафт він повинен бути також місцем відпочинку, отже, його треба відповідно впорядкувати. Для цього слід урізноманітнити розміщення і взаємовідносини природних та штучних компонентів. Цю роль виконують, як вказує X. Пойкер (1987), лісові ділянки на полях, живі огорожі, захисні насадження, зарості чагарників, верб, деревно-чагарникові насадження вздовж берегів річок, окремо стоячі і групи дерев, лісові ділянки, цілинні луки, посадки плодових дерев та кущів, ставки, джерела, залужені схили доріг, залісенї яруги, суходільні схили, газони. У відповідних місцях (лісові насадження біля ставків, джерел, берегів річок) створюють малі архітектурні форми. Площа таких ділянок повинна становити до 5 % корисної площі сільськогосподарських угідь.
При недотриманні цих вимог або при втручанні без урахування екологічних закономірностей ландшафти деградують.
Дигресія агроландшафтів– досить поширене явище, і хоча в розрізі природних зон вона проявляється по-різному, наслідок її один – спрощення біотичної структури, а подекуди й цілковите знищення живих покривів, дигресія окремих ландшафтів.
Протягом останніх 20–30 років відбулася загальні ксеризація поліських агроландшафтів. Полісся взагалі унікальне природне утворення з надзвичайно складною системою прямих і зворотних зв'язків, які склалися тут протягом тривалої еволюції ландшафтів. Екологічне значення Полісся для України значно більше порівняно з його площею. Одночасно це і найбільш уразливий регіон, що зумовлено характером його основних природоутворювальних елементів – ґрунтів, рослин, водного режиму та існуючими між ними залежностями. І хоча про меліорацію сказано і написано вже чимало, варто звернути увагу на одну обставину, яка випала з поля зору науковців і практиків.
Найбільший прорахунок, на наш погляд, полягає в тому, що досі при дослідженні Полісся основну увагу приділяли елементам природи– ґрунтам, рослинам, ґрунтовим водам тощо, а їх взаємодії – значно менше. Це певною мірою пояснюється відомчим підходом до вивчення природи, внаслідок чого по Поліссю, як і по інших регіонах, немає жодного закінченого екологічного дослідження. В тому числі не одержано відповіді на теоретично досить складне і практично важливе питання про гідрологічну роль поліських боліт.
На думку В. В. Докучаєва, болото є не лише сховищем води подібно до озера, але й великим конденсатором вологи. У наших дослідах з лізиметрами, де було встановлено штучний рівень води, у бездощові дні нагромаджувалося стільки вологи, що річний баланс опадів слід було б збільшити на 40–50 %. Отже, водяна пара конденсується там, де вже є вода у рідкому стані. Це – відоме з молекулярної фізики явище капілярної конденсації за Томпсоном, у данному разі підсилене, градієнтно-термічною конденсацією за Лебєдєвим. Таким чином, можна зробити висновок, згідно з яким близьководні ґрунти, що переважають на Поліссі, є потужним джерелом додаткового зволоження території.
З погляду екології це явище трактується так. Якщо відбудеться (а це вже спостерігається у багатьох районах Полісся) зниження рівня ґрунтових вод на певну, ще невідому нам критичну величину, поліські ґрунти втратять додаткове джерело вологи, що призведе до посилення ґрунтової посухи, ксеризації ландшафту. Вони начебто перемістяться в іншу кліматичну зону, скажімо в Херсонську область, що вже, власне, й спостерігається на значній частині Полісся.
Аналогічні за екологічним змістом приклади можна було б навести для ілюстрації деградації агро^андшафтів степової зони під впливом зрошення, де південні чорноземи на відміну від північних лучних, виявилися досить чутливими до дії електролітів підвищеної вологості, що й спричиняє деградацію їхньої лісової матриці. На цей процес потім накладаються процесії деградації інших структур – гумусу, біоти тощо. Механізм такого явища досить добре простежується засобами колоїдної хімії, зокрема тієї її частини, яка вивчає фізико-хімічну механіку дисперсних систем.
Не менш істотно видозмінюються, трансформуються лучні агроландшафти, які з екологічного погляду разом з іншими типами рослинності утворюють живі покриви Землі.
З метою одержання щораз більшої кількості врожаїв сіна лучні екосистеми зазнали такої трансформації, що перестають виконувати функції стабілізатора природного середовища. Протягом останніх 30–40 років набула поширення система меліорації пасовищ. Природні лучні екосистеми поступаються місцем перед сіяними луками (у першій фазі), де висівають травосумішки з участю дводольних- видів.
Хоча штучні пасовища досить продуктивні, тривалість їх використання невелика. Крім того, вони потребують реконструкції.
В агроландшафтах України лучні екосистеми займають порівняно невелику площу. Гідрологічна роль їх набагато важливіша, ніж біоценотична. Лучна рослинність переносить досить високий рівень ґрунтових вод, завдяки чому ці екосистеми можуть відігравати роль «сухих водойм». Підвищення рівня ґрунтових вод на 20 см від середнього лише на площі 1 млн га може акумулювати 1 млрд м3 води, що дорівнює місткості великої водойми. Можна говорити й про інші функції лучних екосистем як стабілізаторів природного середовища.
На загальному фоні погіршення екологічної ситуації слід замислитися над тим, якою мірою прийнятні нині способи використання лучних екосистем, розроблені ще 40–50 років тому?
Проблема природних лук і пасовищ становить предмет дискусій серед спеціалістів. Використання в наших умовах агротехнічних методів, застосовуваних у країнах Центральної Європи,– наслідок неопрацьованості інших підходів до цієї проблеми, невіри в те, що на природних луках можна одержувати високі врожаї поживних кормів без радикальних змін природи екосистем. У світлі сучасних екологічних знань вода (надмірне зволоження) не може бути і не є фактором, що обмежує продуктивність рослин. З великою ймовірністю високі врожаї можна одержувати не лише на перезволожених землях, а й при їхньому недостатньому зволоженні. Зокрема, шляхом раціонального змішування і розміщення видів можна, як свідчить досвід Ростовського держуніверситету, одержувати у зоні нестійкого землеробства 150 тис. корм. од. з 1 га.