У переважаючій сьогодні травопільній системі землеробства розорювання земель повсюдно йде однаково – плугом, на глибину 15–20, 30–35 см з подальшим боронуванням, ущільненням. Переорювання і перемішування з добривами й отрутохімікатами – геологічний процес, який на даний час не має тут собі рівних. Завдяки його постійній дії частково або повністю припинився процес натурального формування ґрунтового покриву, його поступова зміна антропогенними ґрунтами та грунтосумішами. Старозорані землі на значних площах набули нових ознак, які помітно відрізняють їх від натуральних аналогів.
Сучасне розорювання активізувало розвиток хоча і характерних, але не таких катастрофічних у минулому для України несприятливих ерозійно–акумулятивних процесів. Антропогенною ерозією зайнято від 35 до 65% зораних земель. Значна частина ґрунту виводиться з полів з корінням сільськогосподарських культур. Ним інколи засипають яри, балки, підсипають дороги. Ці та інші разом узяті несприятливі чинники і низька агротехніка, призводять до знищення площ польових ландшафтів щорічно на десятки тисяч га. Середні витрати гумусу на рік складають 0,5–0,6 т/га, а з усієї орної землі 17–20 млн. т. З 1838 р. і по наші дні витрати гумусу в ґрунтах Полісся становлять 19, лісостепу – 72, степу – 20%. Ці втрати викликали агрофізичну деградацію ґрунтів – підвищення їх щільності, погіршення структури, зниження водопроникності.
Лучно–пасовищні ландшафти – невід’ємна, а в окремих регіонах і характерна складова сільськогосподарських ландшафтів України. Їх площі постійно скорочувались до середини 90–х рр. ХХ ст. Скорочення площ лучно–пасовищних ландшафтів було зумовлено їх розорюванням забудовою, переведенням в категорію „непридатних” земель через національне використання. З початку 90–х рр. ХХ ст. площі лучно–пасовищних ландшафтів зростають. Антропогенна суть сучасних лук показала в працях геоботаніків. Про суходільні луки В.В. Альохін писав: „Це луки явно вторинного походження і при відсутності впливу з боку людини заростають знову лісом”. Теж саме стосується і більшості заплавних лук. Існування лучно–пасовищних ландшафтів довгий час підтримується систематичним сінокосінням і випасом худоби. Можна сказати, що сінокосіння і випас – регулююча основа лук, хоча ступінь саморегуляції у них вища, ніж у польового і садового типів ландшафтів і близька до природно степового типу. Впродовж останнього сторіччя все більшу роль у функціонуванні лучно–пасовищних ландшафтів відіграють меліоративні та зрошувальні системи. За особливостями організації лучно–пасовищні ландшафти розділяють на власне лучно–пасовищні та лучно–пасовищні інженерні системи. Їх співвідношення неоднакове в окремих регіонах, типах місцевостей.
Садові ландшафти.
У порівнянні з польовими і лучно–пасовищними підкласами їх ареал розповсюдження значно вужчий. Садові характеризуються значно складнішим рельєфом. Як і раніше, тепер сади створюють на крутих схилах. У їх структурі збільшується роль ( до 12%) техногенних елементів – терасових схилів, засипаних і вирівняних ярів. Це помітно виділяє їх в структурі сільськогосподарських ландшафтів. Разом з тим, ландшафтні дослідження господарства показали, що суспільне терасування крутих схилів, походження і характеру природних процесів призвело до розвитку зсувів і опливин в межах терас. Садові ландшафти окремими ознаками подібні до лісокультурних насаджень, проте відрізняю менш вираженою саморегуляцією і глибокою антропогенною перебудовою ґрунтів. Більше того, 47% садів створено на місці колишніх польових ландшафтів. У садах постійно розорюють міжряддя, вносять добрива, інколи штучний полив.
Мікрокліматичні умови в садах помітно відрізняються від прилеглих ландшафтів. Тут завжди панує затишок, повітря на 5–9% вологіше, швидкість вітру, в залежності від розташування саду, завжди менше (0,5–1,5 м/с), температури як взимку так і влітку на 1–20 нижчі довкілля. Як і раніше, в садах переважають різні сорти яблунь і груш, серед допоміжних – вишні, черешні, сливи, з кущів – смородина, малина, чорна горобина. Особливе місце в структурі садових ландшафтів посідають виноградники і пальметні сади. Вони приурочені до південної та західної частини України (Івано-Франківська, Чернівецька, Одеська, Херсонська, Миколаївська області та АРК).
Відповідно до набору різновидів плодових дерев, садових насаджень і агротехніки формується багатий та різноманітний вузькоспеціалізований світ шкідників плодових і ягідних культур. Серед шкідників комах нараховується 338 видів і м’якотілі. Найбільшої шкоди в садах завдає яблунева плодожерка, яка іноді пошкоджує до 55% плодів. При переході від однієї зони до інших характер садових ландшафтів змінюється. Це помітно не лише в видовому складі садових насаджень, мікрокліматі та ґрунтах, але і особливостях агротехніки, зростання ролі технічних елементів та ландшафтно–інженерних поливних систем, складі спеціалізованих бур’янів та шкідників тваринного світу.
На противагу іншим антропогенним ландшафтам, лісові протягом довготривалого і різнобічного господарського освоєння не формували а знищували. На їх місці сільськогосподарські, промислові та інші антропогенні комплекси. Ті лісогосподарські ландшафти, що лишилися на території України є складним поєднанням штучних насаджень – лісокультур та докорінно змінених залишків натуральної лісової рослинності. У процесі польових досліджень, аналізу архівних і фондових матеріалів не знайдено жодного лісового масиву, який за останні півтора–два століття не вирубували хочаб2–3 рази.
У структурі лісових антропогенних ландшафтів доцільно виділяти: умовно натуральні, похідні та лісокультурні лісові ландшафти. Умовно-натуральні переважають у Карпатах, Криму, Поліссі (Івано-Франківська, Львівська, Житомирська, Чернігівська, Волинська, Київська області та АРК). Похідні лісогосподарські ландшафти переважають у зоні лісостепу (Полтавська, Сумська, Вінницька, Черкаська, Хмельницька області).
Лісокультурні лісові ландшафти – ліси того ж самого типу, що і до вирубки, відновлення яких відбулося стихійно, частіше вегетативним шляхом, паростками з пнів. На даний час це найбільш продуктивні ліси, але вони займають лише 28–32% площ лісових масивів. Неодноразові вирубки знижують довговічність і продуктивність на 5–7 а то й 10–12% кожного нового покоління паростків лісів. Змінюються структура ярусів та видовий склад деревостанів та підліску. Вторинні або похідні, лісові ландшафти формуються на місці корінних після вирубки шляхом захоплення їх площ малоцінними деревними культурами, що активно ростуть на освітлених місцях. Як і умовно натуральні, похідні ліси широко розповсюджені , займають до 20–22% лісових площ України. Їх не важко відрізнити від корінних або умовно натуральних. У похідних лісах можна побачити сліди (залишки) корінних лісів: пні, паростки, чагарники, трави, які їм не властиві. Лісокультурні ландшафти – ліси, штучно насаджені людиною. У густозаселених районах вони займають більші площі, ліси похідні та умовно натуральні, поширені на території всієї України, але особливо виділяються Донецька, Харківська та Луганська області.
Тут в посадках можна зустріти практично всі види деревних порід, що формують натуральні ліси. Крім цього в деревостанах лісокультур них ландшафтів звичайними стали екзоти: дуб червоний та пірамідальний, бархат амурський, софора японська, різні види горіхів.
Природно, що найменше труднощів виникає при створенні лісокультур у смузі мішаних лісів, з їх оптимальними умовами для росту лісу. У лісостепу і степу приживлюваність і подальший розвиток залежить від вибору місця, складу порід і способу посадки, та особливо лісотехніки (догляду).
Лісокультурні ландшафти України належать до типу багаторічних частково рекультивованих антропогенних комплексів. При вдалому виборі порід дерев, місця посадки і необхідній лісотехніці – вони можуть існувати десятиріччями і навіть не одне сторіччя. З частим лісонасадження в чагарниковому, трав’яному і наземному покриві, а також ґрунтах здобувають всі риси структури, які притаманні натуральному типу лісу в аналогічних умовах. Після знищення штучних посадок лісу, так само як і натуральних залишаються помітні сліди – пні, паростки, кущі та трави, які не властиві корінному лісу.
Таким чином, територія України – це складне природно–господарське (антропогенне) утворення, що сформувалось завдяки просторовому об’єднанню і тривалому функціонуванню здебільшого сільськогосподарських і лісогосподарських антропогенних ландшафтів [14, с.124-133].
2.3. Азональні антропогенні ландшафти України
До азональних антропогенних ландшафтів Г.І. Денисик та Ф.М. Мільков відносять селитебні, промислові, водогосподарські та дорожні ландшафти. Ми, в даній науковій роботі пропонуємо продовжити даний ряд тафальними та сакральними ландшафтами.
Отож перейдемо до характеристики азональних антропогенних ландшафтів.
Селитебні ландшафти.
Ландшафти заселених територій, або селитебні, займають особливе місце в системі, антропогенних ландшафтів. З їх появою почався активний процес антропогенізації натуральних та формування антропогенних ландшафтів. Створена система поселень формує своєрідний каркас антропогенних ландшафтів України, а люди і техніка, що тут знаходяться – основне джерело їх подальшого формування. У спеціальній географічній літературі термін „селитьба” використовується мало, частіше його заміняють словом „поселення”. Є.Б.Алаєв поселення визначає як територіально цілісний, комплексний ареал концентрації заселення з усіма необхідними умовами для життя, праці та відпочинку людей. З ландшафтознавчого погляду вперше селитьбу розглянув Ф.М.Мільков – „селитебні ландшафти” – це антропогенні ландшафти населених пунктів: міс і сіл, з їх будовами, вулицями, дорогами, садами і парками. Враховуючи глибину перетворення природних ландшафтів, більшість авторів розділяють селитебні ландшафти на два типи; міські та сільські антропогенні ландшафти. Складність полягає в тому, що в наш час не існує точних та універсальних ознак для розмежування міста та села. Більше того, всі землі населених пунктів розподіляють на три групи: землі міст, землі селищ міського типу, та землі сіл.