У процесі вивчення чинників гігієна встановлює природу і суть їх дії на організм людини, визначає межі їх позитивного і негативного впливу, тобто гігієнічні норми, розробляє пропозиції з усунення або ослаблення дії шкідливих і використовування корисних чинників. У зв'язку з цим у гігієні величезна увага надається проблемі їх нормування.
Гігієнічне нормування є складною і значною соціально-біологічною проблемою, що забезпечує здоров'я, працездатність і майбутнє існування людей. Нормування встановлює порядок у відносинах людини (популяції) з навколишнім природним і соціальним середовищем шляхом переходу від безмежної варіабельності цих відносин до їх доцільного обмеження. У своїй практичній реалізації воно показує, які можливості дозволені і які заборонені.
Нормуванням різних чинників людство займається з моменту своєї усвідомленої діяльності. Завдяки дослідженням, спрямованим на нормування, створилася можливість прогнозування наслідків відносин людини з навколишньою дійсністю, вибір оптимальних варіантів цих відносин, закріплення їх в досвіді і передача подальшим поколінням. Гігієнічне нормування, на відміну від нормування взагалі, має на меті створення умов, що забезпечують збереження, зміцнення і примноження здоров'я людей, без якого немислиме їх благополуччя, тобто воно безпосередньо виходить на кінцеву, цільову соціально-біологічну цінність - здоров'я людини, популяції, нації.
Гігієнічне нормування виникло тоді, коли люди усвідомили зв'язки між станом навколишнього природного і соціального середовища з одного боку і своїм здоров'ям - з іншого. Гігієнічні нормативи спочатку не мали кількісного виразу, а існували у вигляді порад, правив, вимог, заборон і т.п. Починаючи з 60-80 рр. минулого сторіччя, гігієнічне нормування вступило у кваліметричну стадію, його нормативи набули кількісних характеристик. Це стало можливим завдяки впровадженню у гігієнічні дослідження експерименту (М. Леві у Франції, Е. Паркс в Англії, М. Петенкофер у Німеччині і А.П. Доброславін у Росії). Гігієна стала наукою експериментальною. Цілком природно, що надалі основна увага звертається на вивчення і нормування так званих абіотичних чинників середовища, що безпосередньо загрожують здоров'ю людей. Проте, як це видно із структурної моделі навколишнього середовища (рис.3), на людей чинять вплив не тільки ці елементи і чинники, але і біотичні (повітря, вода, їжа, тепло, холод, радіація, чинники трудового процесу, побуту, інформаційний чинник і т.д.). Вони також потребують нормування у зв'язку з тим, що їх корисність має межі, нижче або вище за які їх бракуватиме або вони виявляться надмірними, від чого і в тому і в іншому випадку постраждає організм людини. Слід відзначити, що нормування біотичних чинників почалося раніше, ніж чинників абіотичних. Проте, коли говорять або пишуть про гігієнічне нормування, то мають на увазі саме останні, а серед них в основному чинники хімічні. Відносно цих чинників досягнуті великі успіхи, особливо в нашій країні, де на сьогодні розроблено більше 500 нормативів шкідливих речовин, що містяться у атмосферному повітрі, більше 1000 - у воді, більше 60 - у грунті, більше 1500 - в повітрі робочої зони. Були запропоновані і певні теоретичні і методологічні передумови, на підставі яких проводилися перелічені розробки. До них слід віднести перш за все концепцію пороговості дії шкідливих чинників на організм; концепцію прийнятного ризику; обгрунтування коефіцієнтів запасу; міжвидову і внутрішньовидову варіабельність чутливості до дії шкідливого чинника; закономірності екстраполяції експериментальних даних, одержаних на тваринах, на людину і популяцію в цілому; синергізм, антагонізм і адитивність дії чинників при їх поєднаній дії і ряд інших. У цій сфері багато і дуже плідно працювали такі дослідники, як Н.З. Правдін, В.О. Рязанов, О.М. Марзєєв, З.П. Соловьов, Р.І. Сидоренко, Е.Г. Гончарук, С.Н. Черкінський, І.В. Саноцкий, Г.І. Румянцев та ін. Розроблені ними та іншими авторами теоретичні положення зіграли значну роль у визначенні прикладних питань гігієнічного нормування, проте вони, як правило, торкалися його методичної сторони, нерідко в межах одного елемента середовища (вода, повітря, грунт), і меншою мірою описували принципові, істотні зв'язки цього складного соціально-біологічного феномена стосовно всіх елементів і чинників навколишнього середовища.
Однією із спроб подати проблему нормування в більш загальному вигляді є так звана трипараметрична теорія гігієнічного нормування В.І. Медведєва, І.Д. Кудріна, П.Н. Курпіти. Відповідно до цієї теорії при гігієнічному нормуванні повинні враховуватися стан здоров'я людей, їх працездатність і якісні властивості об'єкта. Тому нормування повинне бути диференційованим, багаторівневим і динамічним. При цьому під диференційованістю розуміється необхідність нормування залежно від функціонального стану працюючих: чим воно гірше, тим нижче повинні бути нормативи. Звідси випливає їх багаторівневість. Вимога динамічності випливає з необхідності розглядати діючий чинник як функцію часу його дії, а не як стабільну величину. Проте і цю теорію не можна визнати за достатню для характеристики даного феномена і таку, що відповідає основним вимогам, що ставляться до такого роду ступеня пізнання суттєвості.
За сучасними уявленнями теорія як вищий ступінь названого пізнання повинна забезпечувати цілісне уявлення про специфіку досліджуваної суттєвості, показувати в найзагальнішому вигляді закономірності укладених в ній зв'язків, подавати їх у формі несуперечливої, логічної ієрархічної системи, володіти максимальною інформаційною ємністю (що досягається дотриманням принципу мінімальної достатності), нести прогностичну функцію і бути відкритою для розвитку і входження в систему теорій, що складають дану науку.
У даний час, використовуючи багату практику гігієнічного нормування, можна сформулювати теоретичні посилання і принципи універсального характеру, що відповідають вимогам теорії. Як це нерідко буває, окремі положення такої теорії давно існують у науковому світі, і задача полягає в їх осмисленні, систематизації, встановленні між ними закономірних зв'язків і залежності. До таких початкових положень або посилань належать перш за все поняття про норму і нормативи. Ці поняття можна подати у такому вигляді. Існує максимально досяжна в даних історичних умовах норма організму і популяції як певний стан структури, функції і адаптаційних резервів, що забезпечують йому оптимальну рівновагу з навколишнім середовищем.
Існує норма середовища як якийсь стан її елементів і чинників, що забезпечують стан "норми" організму. "Норма" організму поки що не має єдиного показника свого стану. Вона описується і пізнається за допомогою численних норм структури, функції і адаптаційних резервів. Норма середовища також не має такого показника і характеризується численними нормативами середовища. Останні є кількісними виразами фізичних, хімічних, біологічних, соціальних і інших чинників, кожний з яких і всі разом повинні забезпечити норму середовища, тобто нормативи організму і середовища виражають ступінь пізнання норми. У зв'язку з тим, що норма і нормативи існують і створюються на основі норми організму і повинні забезпечувати і гарантувати їх певний стан і величину, можна сформулювати перший і основний принцип гігієнічного нормування - принцип гарантованості.
Гігієнічне нормування і гігієнічні нормативи повинні гарантувати заданий рівень норми організму (популяції) в даний час, в майбутньому і в поколіннях. Принцип зрозумілий і не новий, він відвіку постулюється в дефініціях гранично допустимих рівнів і концентрацій абіотичних чинників навколишнього середовища. Проте при ретельному розгляді і особливо реалізації в практиці нормування він таїть у собі чимало питань, а саме: чи можна поширити його дію на біотичні елементи і чинники середовища? Який рівень "норми" організму він повинен гарантувати: мінімальний, оптимальний або максимальний? Чи ідентичні поняття "норма" організму і "норма" здоров'я людини? Якщо ні, то в чому відмінність? Яким повинен бути норматив, якщо дія чинника не має порогу? Чи означає це, що його величина повинна наближатися до нуля для абіотичного чинника і до максимально високого рівня для біотичного? Проте ці питання хоча і мають важливе значення, але стосуються швидше методики, а точніше технології забезпечення принципу гарантованості, не торкаючись його основи. У зв'язку з цим вони можуть бути предметом окремого обговорення, частина якого буде наведена нижче. Тут з метою деякого спрощення проблеми можна зробити припущення щодо ідентичності понять норми організму і норми здоров'я людини, хоча, строго кажучи, це не одне і те саме, оскільки організм людини - поняття біологічне, а людина - явище біосоціальне.
Другий принцип - диференційованості. Гігієнічне нормування і гігієнічні нормативи повинні мати і мають певне соціальне призначення. Залежно від соціальної ситуації, соціального замовлення для одного і того самого чинника можуть встановлюватися декілька кількісних значень або рівнів, а саме: оптимальний, допустимий, гранично допустимий, гранично переносимий і рівень виживання.
рівень - оптимальний, який гарантує при дії негативних чинників збереження здоров'я і працездатності при необмеженому часі дії, а при дії позитивних - подальше зміцнення і розвиток здоров'я і працездатності.
рівень - допустимий, що характеризує збереження здоров'я і працездатності за умови одноразової, багаторазової або безперервної дії негативних чинників протягом певного періоду часу, наприклад, робочого дня.
рівень - максимальний, або гранично допустимий, при якому допускається деяке зниження працездатності і тимчасове погіршення стану здоров'я.
рівень - максимальний, або гранично переносимий. Це рівень, що допускає зниження працездатності, вихід із ладу і погіршення здоров'я.