Здавалося б, що проблему в своєму концептуальному аспекті, в усякому разі для сьогодення і осяжного майбутнього, можна б було вважати вирішеною. Проте полеміка із цього приводу знов реанімується, мабуть, у зв'язку з різким загостренням екологічної обстановки, експлікацією її на політичні проблеми і залученням в її вирішення не тільки урядових органів і компетентних організацій, але і засобів масової інформації, неформальних структур і усього народу. У цих умовах заклики припинити всякий експорт у навколишнє середовище техногенних чинників, нехай це хімічні та радіоактивні речовини, теплова енергія, СВЧ-випромінювання, звукова енергія різних частот і т.п., знаходять особливо гарячий відгук, формують мітинговий психологічний клімат, вимушують уряди приймати дорогі, часом науково необгрунтовані рішення і цілі програми, що обтяжують економічний стан окремих країн.
Звичайно дуже принадно встати у позу захисника народного здоров'я, закликати до повної безвідходності усіх видів виробництва, транспортних засобів, побутової сфери і т.п., звинуватити цілу науку у тому, що вона не тим займається, що потрібно народу, а вчені дарма їдять хліб, розробляючи ГДК і ГДР, які гальмують розвиток безвідходних технологій. Проте поважні критики ігнорують один простий, але фундаментальний соціальний і біологічний закон "за все треба платити". В усякому разі сьогодні треба платити за блага науково-технічного прогресу. Причому людство, зрештою, якщо простежити весь ланцюжок, яким передається ця плата від початку і до кінця, розраховується єдиною валютою - здоров'ям. Все питання не в самому факті оплати, у нього немає альтернативи, а у ціні. Гігієнічне нормування покликане вирішувати проблему мінімальної ціни, тобто мінімальної шкоди при максимальній користі. Крім того, є такі чинники, які в принципі не можуть бути безвідходними, наприклад електромагнітні випромінювання. Щоб одержати від них користь, припустимо, при радіолокації, радіомовленні, люди повинні їх не тільки створювати, але і експортувати у зовнішнє середовище. Це також стосується теплової енергії, у яку переходять усі інші види енергії і яка врешті-решт неминуче потрапляє у зовнішнє середовище.
Були спроби замінити гранично допустимі концентрації (ГДК) і рівні (ГДР.) гранично допустимими викидами (ГДВ). Проте ті, що пропонували таку заміну, не врахували тієї обставини, що в основі розрахунків будь-якого ГДВ лежать ГДК і з їх допомогою контролюється правильність розрахунків ГДВ.
Таким чином, можна сказати, що перелічені вище принципи - гарантованість, диференційованість, соціально-біологічна збалансованість, комплексність і динамічність - достатньою мірою і разом з тим економно охоплюють усі аспекти і причинні зв'язки сучасних теоретичних посилань гігієнічного нормування. Вони у простій формі описують сутнісну специфіку об'єкта, причому у вигляді загальних зв'язків відповідно до вимог мінімальної достатності. Це забезпечує їм належну інформаційну місткість при дотриманні вимоги системності, ієрархічності побудови (системоформувальний принцип - гарантованість), наявності прогностичних функцій і відкритості для вдосконалення і включення у теорію, що зараз розробляється і є основою гігієни як самостійної і універсальної теорії гігієнічного нормування. Назване нормування є основою раціонального взаємовідношення людей з навколишнім соціальним та природним середовищем, що дозволяє будувати ці відносини на взаємовигідних умовах, що забезпечують розумну збалансованість між станом названого середовища і необхідністю збереження, зміцнення та примноження здоров'я на індивідуальному і популяційному рівнях. Проте побудова цих відносин можлива лише на основі повноцінної, науково обгрунтованої інформованості про стан середовища і людини (популяції). Ця інформованість реалізується у системі так званої гігієнічної діагностики.
Поняття "діагностика" (розпізнавання) звичайно пов'язують із клінічною, тобто із лікувальною медициною, а в ній - із розпізнаванням хвороб. Це поняття може бути поширене не тільки на хворобу, але і на інші явища природи і суспільства, у тому числі і на чинники зовнішнього середовища. Це відзначали у своїх працях засновники вітчизняної гігієни А.П. Доброславін і Ф.Ф. Ерісман, які закликали лікарів діагностувати санітарні недуги суспільства, усувати їх, формувати гігієнічне мислення, під яким вони розуміли уміння діагностувати і усувати ці санітарні недуги. Вони вважали, що методика розпізнавання, вивчення та оцінки умов, які визначають існування людини, по суті справи, ідентична методиці, яка використовується при діагностиці тієї або іншої хвороби.
З того часу, як у науку і практику був впроваджений метод гігієнічного обстеження і дослідження стану елементів і чинників зовнішнього середовища, гігієна стала займатися діагностикою цього стану. Проте в даний час, як про це йшлося вище недостатньо обмежувати гігієнічну діагностику тільки названими недугами, треба знати, уміти оцінювати та кількісно визначати ще й стан здоров'я суспільства, а також знаходити причинно-наслідкові зв'язки між санітарними недугами і здоров'ям. Є підстави вважати, що сучасна гігієнічна діагностика є системою мислення та дій, що мають на меті дослідження стану природного та соціального середовища, здоров'я людини (популяції) і встановлення залежності між станом середовища і здоров'ям. З цього виходить, що гігієнічна діагностика має три об'єкти дослідження: середовище, здоров'я та зв'язок між ними. .
Слід зазначити, що дотепер добре опрацьований лише перший об'єкт дослідження гігієни - навколишнє або зовнішнє середовище, гірше - другий і дуже мало - третій.
Для подальшого вивчення цих об'єктів необхідно прийняти такі методологічні засади.
У сфері досліджень і оцінки зовнішнього середовища необхідна теорія гігієнічного нормування, її структура і принципи. Окремі положення її наведені вище. Як і багато теорій прикладних наук, вона повинна бути системою взаємопов'язаних принципів, що описують у формі загальних зв'язків сутнісну специфіку об'єкта дослідження. Вона повинна мати достатньо інформаційну місткість, відвертість для вдосконалення і прогностичність, тобто мати усі властивості, притаманні такому рівню пізнання, якою є теорія.
У сфері вивчення і оцінки стану здоров'я, особливо на рівні популяції, в гігієнічній діагностиці опрацьовується концепція соціально-значущих критеріїв, що дозволяють кількісно визначати його величину або у роках продуктивного життя.
На організменому рівні і за необхідності оперативної оцінки здоров'я індивідуума можна опрацьовувати концепцію його потужності, яку слід оцінювати за критеріями, що характеризують стан структури, функції і адаптаційних резервів. Опрацьовування і ухвалення цих концепцій дозволить розпочати вирішувати проблему гігієнічного нормування станів людини - не організму, чим займаються фундаментальні науки, такі, як фізіологія, біохімія, біофізика та ін., а саме людини як сукупності усіх біологічних, соціальних та суспільних відносин.
Встановлення норм організму здорової людини є також і основою преморбідної або донозологічної гігієнічної діагностики, тобто діагностики приграничних станів. Не можна нічого діагностувати або оцінювати, не знаючи норми оцінюваного об'єкта (Захарченко, 1991).
Слід зазначити, що в методологічному і методичному відношеннях гігієнічна преморбідна діагностика істотно відрізняється від діагностики клінічної. Об'єктом гігієнічної діагностики, як вже згадувалося вище, є здорова людина (популяція), середовище і їх взаємозв'язок. Об'єктом клінічної діагностики - хвора людина і вельми фрагментарно, лише в ознайомлювальному плані, умови її життя і праці.
Предметом клінічної (нозологічної) діагностики є хвороба, її тяжкість. Предметом гігієнічної діагностики є здоров'я, його величина. Гігієнічна діагностика проводиться у той час, коли людина перебуває у стані так званого "практичного" здоров'я або передхвороби, тобто до звернення її до лікаря. Вона активна, оскільки шлях її принципово іншій. Клінічна діагностика проводиться у період хвороби, коли людина вимушена звертатися до лікаря, тобто вона по суті своїй пасивна.