2) 1986–91 (активна фаза). Після Чорнобильської катастрофи 1986 відбувся злет Екологічного руху в Україні. Цьому сприяло поширення правдивої інформації про критичний стан довкілля в країні, яке стало можливим в умовах перебудови в СРСР. 1987–90 створюються різноманітні масові екологічні організації, у переважній більшості – неурядові (об’єднання, клуби, кооперативи, к-ти, фонди та ін.). Значно посилюється політизація Екологічного руху, проводяться мітинги і демонстрації, на яких екологічні гасла доповнюються політ., поширюється практика блокування робіт на екологічно шкідливих об’єктах. Першою національною неурядовою екологічною організацією став «Зелений світ», зареєстрований 1987 завдяки активній підтримці О.Гончара, Ю.Щербака, С.Плачинди та ін. (зокрема, під впливом акцій «Зеленого світу» припинено будівництво Чигиринської та Крим. АЕС);
3) на поч. 1990-х рр. Екологічний рух набуває нових форм. Після здобуття Україною державної незалежності у перших законодавчих актах Верховної Ради України (напр., у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» 1991) було проголошено нову стратегію природокористування та здійснення контролю над забезпеченням екологічного суверенітету. В цей час Україна гостро відчувала екологічні проблеми: наслідки аварії на ЧАЕС; погіршення якості питної води; критичне забруднення Донецько-Придніпровського промислового регіону. Зусиллями активістів Екологічний рух в Україні набув спрямованості на вдосконалення правового регулювання питань охорони природи та запровадження мораторію на спорудження нових АЕС на тер. д-ви.
Визначилися гол. напрями діяльності екологічних організацій – науково-практична екологія (власне екологія, екологічний моніторинг, екологічне виробництво та ін.); природоохоронна активність (боротьба з браконьєрством і конкретними забруднювачами навколишнього середовища, проведення заходів, спрямованих на очищення тер.); прямі акції протесту (пікетування, блокування); політ. та ідеологічна діяльність (робота в органах влади різних рівнів, розробка альтернативних концепцій, пропаганда й інформування нас.).
Однією з найвпливовіших екологічних організацій в Україні є «Грінпіс-Україна», заснована як національне відділення «Грінпіс інтернейшнл» («Greenpeace»), що проводить кампанії на захист природних ресурсів, за енергозбереження та альтернативну енергетику, проти ввезення на тер. України шкідливих речовин. 1991 зареєстрована Міністерством юстиції України Партія зелених України. Групою відомих учених 1991 був заснований Національний екологічний центр. Впливовими стали неурядові організації: Укр. екологічна спілка «Врятуватись від Чорнобилів», «Комітет порятунку Дніпра та малих рік», Національний екологічний центр «Довкілля», асоціація «Еколоміст», кримська асоціація «Екологія і світ», «Мама-86» (екологічна організація матерів, яка має лабораторію для дослідження здоров’я дітей), «Дитина і довкілля», «Екоправо», укр. екологічна ліга «Зелене досьє», молодіжна організація «Зелена Україна» тощо. Активно діють: Українське товариство охорони природи, Всеукраїнський благодійний фонд «Паросток», Товариство птахів, Всеукраїнська екологічна ліга, Національна асоціація природоохоронних тер. (об’єднує 8 заповідників).
Правовий статус громадських екологічних об’єднань визначається Законом України «Про об’єднання громадян» (1992), а також відповідними положеннями інших законодавчих актів (зокрема Закону про охорону атмосферного повітря, Лісового, Водного кодексів).
Загалом із 1714 громад. організацій України близько 80 спрямовують свої зусилля на захист природи. Новий імпульс для громад. активності дає участь України в міжнародному співробітництві в питаннях екології. З метою співпраці урядових і неурядових природоохоронних організацій при Міністерстві екології та природних ресурсів України діє Громадська рада.[5]
На сучасному етапі в Україні існують так звані екоклуби, а саме:
- Екоклуб "Зелена Хвиля" від НаУКМА, Київ
- конгрес екоклубів України
- Екоклуб м. Рівне
- Карпатський ЕкоКлуб «Рутенія»
- Екологічний клуб "КАРПАТИ".
Можна відзначити деякі екологічні організації: "Голос Природи", Екологічний молодіжний центр „Юніеко”, Інформаційно-видавничий центр „Зелене досьє”, Ліга діячів заповідної справи, Міжнародна організація „Жіноча громада”, Товариство охорони та вивчення птахів України, Українська екологічна організація „Зелений світ”-2, Українське товариство охорони природи, Асоціація підтримки біологічного та ландшафтного різноманіття Криму „Гурзуф -97”, Громадське об'єднання „Людина на Землі”, Придніпровський науково-технічний та інформаційний центр чистих виробництв, Міжнародний екологічний фонд „Азовське море” та інші. [6]
Станом на 2006 рік в Україні існувало 440 зареєстрованих Мін'юстом організацій природоохоронного спрямування, 28 з них мали Всеукраїнський статус.[7]
Отже, Екологічний рух в Україні пройшов 3 основні етапи розвитку: пасивна фаза, активна фаза та етап після здобуття державної незалежності. Існую близько 440 зареєстрованих організацій природоохоронного спрямування.
2.2 Міжнародна екологічна безпека: сучасні виміри та принципи реалізації
Глобалізація світового економічного простору та інтернаціоналізація екологічних проблем спричиняють трансформацію стратегічних орієнтирів розвитку людства в напрямку досягнення збалансованості рівнів розподілу еколого-економічних благ та раціональності використання природних ресурсів між країнами.
Всепланетарне зростання екологічних загроз змушує оцінювати їх як визначальні й спрямовуючі фактори в сфері розвитку міжнародних відносин та відповідних змін у геополітичній ситуації. Це пов’язано зі складністю і суперечливістю процесів взаємодії систем техногенної цивілізації та природи. Власне ці взаємодії відбуваються за своїми законами, які разом узяті спроможні транслювати синергетичні ефекти в майбутнє. Через це загрози в природній і техногенній сферах у найближчій перспективі можуть стати домінуючими. Ці загрози, в свою чергу, здатні створювати та активізувати ряд інших загроз, що проявляються винятково високим градієнтом посилення факторів ураження населення, навколишнього середовища в момент їх виникнення, акумуляції та розвитку.
Зростання масштабів антропогенного впливу на біосферу та неспроможність за ряду випадків призупинити посилення екологічних ризиків функціонування економічних і політичних систем індустріальних країн, на думку багатьох учених (О. Білоруса, О. Васюти, А. Гальчинського, З. Герасимчука, Б. Губського, М. Долішнього, А. Філіпенка, Є. Хлобистова, О. Чумаченка, В. Шевчука та ін.), засвідчує складний внутрішній і зовнішній контекст формування міжнародної екологічної безпеки. Водночас спостерігається утворення надконтинентальних центрів сили впливу на ці процеси через активізацію нових форм конкуренції акторів міжнародних відносин – держав-лідерів економічного розвитку, транснаціональних корпорацій, транснаціональних банків, світових виробничих центрів, техномегаполісів, міжнародних неурядових організацій та ін. За своєю конфігурацією та структурою ці актори є надзвичайно рухливі та економічно потужні в потенціалі перерозподілу ресурсів світу. Все це обумовлює екологічний пріоритет в економічному та науково-технічному прогресі людства, зумовлюючи створення єдиної консолідованої системи міждержавних заходів природоохоронного характеру – міжнародної екологічної безпеки.
Міжнародна екологічна безпека являє собою системний і багаторівневий процес інтеграції, регіоналізації, лібералізації та демократизації міжнародних відносин, складові механізму якого формують комплекс екологічних умов існування людства і впливають на функціонування природоохоронних інституцій, екологічних організацій, спричиняючи створення спеціальних режимів взаємовідносин країн з метою упередження екологічних небезпек. Ці складові є основою формування стійкості світової економічної системи.
Сучасна система міжнародної екологічної безпеки характеризується гнучкістю, динамічністю, трансформаційністю, що передбачає:
- залучення країн світу до природоохоронної та екологічної діяльності;
- активізацію процесу укладання міжнародних угод природозахисного та екологічного спрямування;
- утворення нового вектору функціонування, впливу та розширення діяльності дієвих акторів міжнародних відносин (ТНК, ТНБ, неурядових громадських організації);
- створення національних і міжнародних структур, які координують природоохоронну діяльність, екологічну політику як у регіонах, так і в масштабах усієї планети;
- екологізацію традиційних форм міжнародних відносин та їх інститутів законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.
Формування міжнародної екологічної безпеки має здійснюватись не за рахунок дискримінації, знедолення людей в певних регіонах і країнах світу, а реалізовуватися у відповідності до загальновизнаних світовою спільнотою паритетних засад із урахуванням:
- надпріоритетності міжнародної екологічної безпеки;
- високого статусу міжнародної екологічної безпеки та її політичної підтримки;
- пріоритету загальнолюдських цінностей і права народів, країн світу на безпечне довкілля;
- інтернаціоналізації міжнародної екологічної безпеки, що передбачає співробітництво всіх держав;
- інтеграції міжнародної екологічної безпеки в життєві цінності й пріоритети розвитку людства;
- колективного характеру міжнародної екологічної безпеки – «принцип природа не знає кордонів»;
- рівності суб’єктів міжнародної екологічної безпеки;