«Повний звід статутів Казимира III» і «Доповнення до зводу статутів Казимира III» нараховують 165 статей і складаються із двох статутів: Віслицького (Малопольского) і Петрковського (Великопольского). Вислицький статут, прийнятий в 1347 р. у Віслиці «у четверту неділю поста, названа ,,Laetare"» на віче малопольских баронів, спочатку призначався для Малої Польщі. Скоріше, у тому ж році, на з'їзді великопольских феодалів був прийнятий самостійний Петрковський статут для Великої Польщі.
Між цими двома статутами були істотні розходження. Найбільш повним і всеосяжним був Віслицький статут, що не тільки фіксував діюче право, але й змінював його, уводячи нові закони. Петрковський же статут був значно біднішим за своїм змістом й закріплював в основному більш вузькі існуючі правові норми. Ці розходження, як справедливо відзначає польський історик права Р. Губе, пояснюються тим, що Петрковський статут був місцевим і застосовувався тільки у Великій Польщі, а Вислицький мав загальнодержавне значення й вважався загальним правом для всього королівства. Прийняття одночасно двох зазначених статутів стало практичним вираженням неповноти й неміцності централізації Польської феодальної держави того періоду.
Згодом, наприкінці XIV - початку XV ст. (точна дата не встановлена) Вислицький і Петрковський статути були об'єднані в єдиний звід. Основу зводу склав Вислицький статут, що ввійшов у нього повністю; Петрковський же статут увійшов у звід як доповнення до нього в частині, що не суперечить Вислицькому статуту.
Об'єднання статутів не було механічним, тому що до цього часу самі статути зазнали деяких зміни. З Вислицьким статутом були об'єднані різні устави, видані протягом XIV ст. Казимиром III і його спадкоємцями (ці устави в літературі мають назву екстравагантів). Крім того, у статут були додатково включені статті характеру пред’юдикатів, тобто сформульовані як казуси. Петрковський статут піддався також розширенню й доповненню.
Згадені статути мали багато редакцій, при яких вони викладалися роздільно або разом. У міру виникнення нових редакцій відбувалася зміна окремих правових норм, що втримувалися в статутах. Одна з таких найпоширеніших редакцій, що включала в себе всі статті Вислицького статуту й вибірку статей з Петрковського статуту із зазначеними доповненнями, і одержала популярність як «Повний звід статутів Казимира Великого».
Звід спочатку був написаний латинською мовою, і тому при його перекладі на польську мову найчастіше допускалися перекручування. Тільки переклад Святослава з Вочешина, зроблений у середині XV в., був правильним і дослівним.
Знайомство зі змістом пам'ятника показує, що в Польщі XIV ст. уже існувало досить розвинене феодальне право, що охоплювало найважливіші проблеми суспільного й приватного життя, питання цивільного й карного права, а також судочинства. Зміст зводу закріплює існуючі в той період відносини панівного класу феодалів й експлуатованого селянства, відносини, що склалися у середині класу феодалів, а також відносини, що мали місце у феодальній родині. Окремі статті пам'ятника характеризують державний лад і державний апарат феодальної Польщі XIV ст. Багатий зміст пам'ятника став причиною його тривалого життя й послужив основою для всього наступного законодавства феодальної Польщі. Хоча «Повний звід статутів Казимира Великого» був предметом вивчення багатьох польських істориків права, починаючи з XVIII ст. і по теперішній час (Мнішек, Чацький, Лелевель, Бандтке, Губе, Гельцель, Пекосинський; із сучасних істориків - Ю. Бардах, В. Ветуляні й ін.), однак повністю робота з його вивчення ще не закінчена.
Стаття I. «Тому що всі постанови й Статути передбачають справи й учинки майбутнього, а не минулого, то ми бажаємо, щоб всі наші постанови, нині на Великому Соборі у Вислиці прийняті, ставилися не до давніх, а тільки до нинішніх і майбутніх судових справ...»
У цій статті визначається зміст усього пам'ятника як зводу законів, що не тільки фіксував сформовані правовідносини, але й права, що встановлював нові норми, обов'язкові для всієї країни.
Стаття VI. «Тому що син і батько перед особою закону вважаються однією особою, то постановляємо, щоб поки живі батьки, : сини мали право користуватися тільки батьківською печаткою, а іншої печатки носити або мати в жодному разі не сміли».
Обмежуючи дієздатність дітей при житті батька, закон переслідує тим самим ціль охорони феодальної власності. Це підтверджувалося також і тим, що в статті XXVI зводу прямо говориться, що якщо син програє кому-небудь гроші, то батько за його борги не відповідає.
Стаття VII. «Тому що тягар, що насамперед стосується інтересів усіх, розділений між багатьма, легше переноситься, то тому постановляємо, щоб усі без винятку старости як духовних, так і світських персон у міру їхніх можливостей озброюючись, у кожен похід з нами йшли і йти зобов'язані».
Ця стаття заслуговує інтерес тим, що свідчить про зміцнення королівської влади, тому що вперше закон встановлював обов'язок духовних феодалів брати участь у військових походах короля.
Стаття X. «Тому що нікому самий посилений захист не може бути заборонений, тому постановляємо, що в судах нашого королівства кожна людина, до якого би стану не належала і яке б положення не займала, може й повинна мати свого адвоката, прокуратора або ж довірену особу захисника».
Природно, що мати свого захисника могли тільки представники імущого класу феодалів, і тому встановлене тут право було спрямовано на посилення захисту їхніх інтересів. Одночасно цікаво помітити, що ця стаття свідчить про наявність елементів змагального процесу.
Стаття XI. «Тому що в багатьох суддів, як навчив нас досвід, у справах, хоча й однакових, інакше й по-різному часто буває винесений вирок, то тому, бажаючи встановити кількість суддів і перешкоджати зазначеній невідповідності, постановляємо, щоб наші судді, один у Краківській, а іншій у Сандомирській землі були, і, таким чином, коли нам доведеться яку-небудь із цих Земель відвідати або ж у її границі в'їхати, бажаємо, щоб Суддя і Підсудок тієї Землі, між Границями якої ми будемо жити, судові справи при нашому дворі повинен буде вирішувати й розглядати. Визначаючи повноваження цих Суддів, постановляємо, що відтепер у всіх справах, включаючи й вотчинних, більших строків, чим три тижні, вони дати не повинні й не можуть. Але коли надійде вотчинна скарга, Суддя або Підсудок повинні її нам повідомити і її розгляд у нашій й лицарів наших присутності бажаємо й наказуємо робити. Якби ми щодо цього якою-небудь перешкодою були пригноблені, тоді шість, а в крайньому випадку чотири лицарі, нами названих, приєднавши, Суддя або Підсудок разом із зазначеними лицарями для розгляду й судового вироку по таких проханнях, скаргам або вотчинним справам повноваження мати будуть».
Наведена стаття, фіксуючи установу королівського суду, свідчить про посилення влади короля в країні й одночасно регламентує процес по найбільш важливих справах, зокрема по справах вотчини.
В інших статтях пам'ятника встановлюється склад і порядок відправлення правосуддя іншими судами, як, наприклад, суду воєводи, каштеляна й т.д. Не маючи можливості докладно зупинитися на характеристиці численних статей, що відносяться до питань судоустрою й процесу (цим питанням присвячено більше половини статей зводу), слід зазначити, що у зводі винятково докладно регламентовані питання порядку звернення до суду з позовом, підготовки судового засідання, ходу судового процесу, порядку винесення вироку і забезпечення його виконання, а також оскарження рішень судів.
Характеризуючи окремі стадії процесу, статті зводу дають подання про характер застосовуваних доказів, їхньої значимості, про порядок їхньої оцінки, а також з інших питань процесуального права.
Стаття XIX. «Трапляється також, що коли деякі за які-небудь злочини й великі провини до нашого суду притягнуті бувають, то називають панів й яких-небудь людей з вищих тими, хто повинні відповідати за злочин, заявляючи, що за наказом і з волі своїх панів і людей їх вищих такий злочин або велика провина зробили... постановляємо, щоб викликані в суд за які-небудь грішні діяння повинні були відповідати самі, незважаючи на яку-небудь вказівку...»
Тут особливо яскраво проявляється класова сутність феодального права, що проходить червоною ниткою через весь звід. Незважаючи на те, що феодальнозалежне селянство в силу свого положення змушено було беззаперечно виконувати волю своїх хазяїв - панів, вони повинні були за законом нести й всю вагу відповідальності за зроблені ними за примусом хазяїв дії. У той же час винуватці злочинів - феодали від якої-небудь відповідальності за них у цих випадках звільнялися.
Стаття XXV. «.. Про штраф, що називається сімдесят й який звичайно йде на користь нашої митниці, постановляємо,, що тільки в чотирьох випадках, нижчеперелічених, але не більше йшов на користь нашої митниці».
Перший випадок є підпал, коли обвинувачуваний у підпалі не може виправдати себе перед Законом. Інший - насильство або грабіж на великій дорозі, коли обвинувачуваний не зможе довести свою невинність. Третій випадок - оголення в Суді меча або ножа, тобто, коли хто-небудь, мало поважаючи наш Суд, меч або ніж посміє оголити. Четвертий - упертість» або надання опору, тобто, хто-небудь будучи засудженим, дати задоволення або достатню поруку не захотів би й із Суду, внаслідок власної неслухняності, вийшов, згаданого поруки не давши. Бажаємо, щоб штраф, згаданий у вищевикладені: чотирьох випадках, ішов на користь нашої митниці».
Штраф «сімдесят» є одним з найбільш великих видів покарань, передбачених зводом. Варто зазначити, що, хоча в статті перераховані лише чотири випадки, коли штраф «сімдесят» стягується на користь королівської скарбниці, фактично, як це видно із джерел, у тому числі й з інших статей зводу, він стягувався на користь скарбниці в значно більшому числі випадків. Однак найцікавішим у цій статті є те, що вона свідчить про існування елементів карного права. Перераховані злочини переслідуються вже від імені держави й карають штрафом на користь держави (королівської скарбниці). При цьому найнебезпечнішими злочинами вважаються злочини, спрямовані проти феодальної власності й пов'язані з наданням опори представникам влади.