Мало того, додає він, ми впевнені, що це немислимо: єдине, що піддається попередньому вирахуванню, - це ймовірність різних подій. Доводиться визнати, що ми змінили нашим колишнім ідеалам розуміння природи. Може бути, це крок назад, але ніхто не навчив нас, як уникнути його!
Ідеалом класичної механіки було прагнення до точного й достовірного пророкування досліджуваних явищ і подій. Дійсно, якщо повністю задане положення й швидкість руху механічної системи в цей момент часу, то рівняння механіки дозволяють із вірогідністю обчислити координати й швидкість її руху в будь-який заданий момент часу в майбутньому або минулому. Справді, небесна механіка, опираючись на цей принцип, дає на багато років уперед точні й достовірні прогнози про сонячні й місячні затьмарення, так само як і про минулі затьмарення. Звідси треба, що при таких прогнозах ніяк не враховується зміна подій у часі, але сам головне полягає в тому, що класична механіка абстрагується (або відволікається) від багатьох ускладнюючих факторів. Вона, наприклад, розглядає планети, що рухаються навколо Сонця, як матеріальні крапки, оскільки відстані між ними набагато більше, ніж розміри самих планет. Тому для пророкування руху планет цілком припустимо розглядати їх як такі крапки, тобто геометричні крапки, у яких сконцентрована вся маса планет. Ми не говоримо вуж про те, що для визначення положення й швидкості їхнього руху можна відволікатися від багатьох інших факторів, наприклад, від впливу інших систем у Галактиці, руху самої Галактики й т.п. Завдяки такому спрощенню реальної картини, її схематизації можливі точні пророкування про рух небесних тел.
Нічого подібного не є у світі дрібних часток матерії, про властивості яких ми можемо судити лише побічно за показниками наших макроскопічних приладів. Поводження мікрооб'єктів зовсім не схоже на поводження навколишніх нас макротіл, зі спостереження й вивчення яких накопичується наш досвід. На жаль, цей досвід не можна використовувати при вивченні мікрооб'єктів, тому що й самих їхніх розмірах не порівнянні з розмірами макротіл, і сили взаємодії, що існують у мікросвіті, мають зовсім іншої, більше складний характер. От чому явища, що відбуваються в мікросвіті, важко піддаються розумінню й людьми, що вперше знайомляться з ними, і самими вченими, багато років витратили на їхнє вивчення. Чимале значення тут має особливий принцип обмеження або заборони, що ми обговоримо нижче.
Принцип невизначеності у квантовій механіці
Цей принцип уперше сформулював видатний німецький фізик Вернер Гейзенберг (1901-1976) у вигляді співвідношення неточностей при визначенні сполучених величин у квантовій механіці, що тепер звичайно називають принципом невизначеності. Суть його полягає в наступному: якщо ми прагнемо визначити значення однієї зі сполучених величин у квантово-механічному описі, наприклад, координати x, те значення іншої величини, а саме швидкості або скоріше імпульсу p = mv, не можна визначити з такою ж точністю. Інакше кажучи, чим точніше визначається одна зі сполучених величин, тим менш точної виявляється інша величина. Це співвідношення неточностей, або принцип невизначеності, виражається наступною формулою: _x_p = h,
де x - позначає координату, p - імпульс, h - постійну Планка, а _ - збільшення величини.
Таким чином, принцип невизначеності постулює:
Неможливо з однаковою точністю визначити й положення, і імпульс мікрочастинки. Добуток їхніх неточностей не повинне перевищувати постійну Планка.
На практиці, звичайно, неточності виміру бувають значно більше, ніж той мінімум, що пропонує принцип невизначеності, але мова йде про принципову сторону справи. Границі, які встановлюються цим принципом, не можуть бути переборені шляхом удосконалювання засобів виміру. Тому принцип невизначеності, принаймні в цей час, уважається фундаментальним положенням квантової механіки й неявно фігурує в ній у всіх міркуваннях. Теоретично не виключається можливість відхилення цього принципу й відповідно зміни пов'язаних з ним законів квантової механіки, але в цей час він уважається загальновизнаним.
Із принципу невизначеності безпосередньо треба, що цілком можливо здійснити експеримент, за допомогою якого можна з великою точністю визначити положення мікрочастинки, але в такому випадку її імпульс буде визначений неточно. Навпаки, якщо імпульс буде визначений з можливим ступенем точності, тоді її положення стане відомим недостатньо точно.
У квантовій механіці будь-який стан системи описується за допомогою так званої «хвильової функції», але на відміну від класичної механіки ця функція визначає параметри її майбутнього стану не вірогідно, а лише з тим або іншим ступенем імовірності. Це означає, що для того або іншого параметра системи хвильова функція дає лише імовірнісні пророкування. Наприклад, майбутнє положення якої-небудь частки системи буде визначено лише в деякому інтервалі значень, точніше кажучи, для неї буде відомо лише імовірнісний розподіл значень.
Таким чином, квантова теорія фундаментально відрізняється від класичної тем, що її пророкування мають лише імовірнісний характер і тому вона не забезпечує точних пророкувань, до яким ми звикли в класичній механіці. Саме ця невизначеність і неточність її пророкувань найбільше викликає спори серед учених, деякі з яких стали у зв'язку із цим говорити про індетермінізм квантової механіки. (Докладніше про це див. наступну главу). Відзначимо, що представники колишньої, класичної фізики були переконані, що в міру розвитку науки й удосконалювання вимірювальної техніки закони науки стануть усе більше точними й достовірними. Тому вони вірили, що ніякої межі для точності пророкувань не існує. Принцип невизначеності, що лежить в основі квантової механіки, у корені підірвав цю віру.
Філософські висновки із квантової механіки
Принцип невизначеності, як неважко помітити, тісно пов'язаний з такою фундаментальною проблемою наукового пізнання, як взаємодія об'єкта й суб'єкта, що має філософський характер. Що нового дає квантова механіка для її розуміння? Насамперед, вона ясно показує, що суб'єкт, тобто фізик, що досліджує мир дрібних часток матерії, не може не впливати своїми приладами й вимірювальними пристроями на ці частки. Класична фізика теж визнавала, що прилади спостереження й виміру роблять свій вплив, що обурює, на досліджувані процеси, але воно було там настільки незначно, що їм можна було зневажити. Зовсім інше положення ми маємо у квантовій механіці, тому що прилади й вимірювальні пристрої, використовувані для вивчення мікрооб'єктів, є макрооб'єктами. Тому вони вносять такі збурювання в рухи мікрочастинок, що в результаті їхні майбутні стани не можна визначити цілком точно й вірогідно. Прагнучи точно визначити один параметр, одержують неточність у вимірі іншого параметра.
Найважливіший філософський висновок із квантової механіки полягає в принциповій невизначеності результатів виміру й, отже, неможливості точного передбачення майбутнього.
Однак звідси зовсім не треба, що пророкування в області мікросвіту зовсім неможливі. Мова йде тільки про те, що впливу приладів спостереження й виміри на дрібні частки матерії позначаються на їхньому поводженні значно сильніше, ніж на поводженні макротіл. Однак навіть в області макросвіту абсолютно точне пророкування здійснити неможливо. Тим більше це стосується недоступного нашим почуттям мікросвіту. Не дивно тому, що після виникнення квантової механіки багато хто заговорили про повну непередбачуваність майбутнього, про «волю волі» електрона й подібних йому часток, про панування випадковості у світі й відсутності в ньому детермінізму.
Класичний і імовірнісний детермінізм
Найбільш ясне й точне формулювання сутності класичного детермінізму належить П. Лапласові, внаслідок чого такий детермінізм часто називають також лапласівським детермінізмом. Дійсно, лапласівський детермінізм ґрунтується на уявленні, відповідно до якого весь навколишній нас мир - це величезна механічна система, початковий стан якої є точно заданим і в якій не робиться ніякого розходження між рухами «найбільших тіл Вселеної й найлегших атомів».
Зрозуміло, Лаплас усвідомлював тім, що така ситуація в реальному світі неможлива й тому вона являє собою ідеалізацію, але в той же час не можна не визнати, що в її основі лежить саме механістичний погляд на мир, відповідно до якого Всесвіт уподібнюється гігантському механізму, всі майбутні стани якого строго детерміновані або визначені його початковим станом.
Головний недолік лапласівського, як і будь-якого іншого механістичного детермінізму, складається насамперед у тім, що він представляє мир, Всесвіт як систему, повністю детерміновану винятково законами механіки. У такому світі не було б нічого невизначеного й випадкового. У зв'язку із цим сама випадковість по суті виключається із природи й суспільства. Починаючи з Демокрита й особливо англійського філософа Томаса Гоббса (1588-1679), випадкове колишні матеріалісти визначали як «необхідну причину, чого не можна розглянути».
Такий погляд на випадковість був продиктований механіцизмом старого метафізичного матеріалізму, що одержав найбільш яскраве вираження у французькому матеріалізмі XVIII в. Подібних же поглядів на випадковість дотримувалися багато вчених тієї епохи. Лаплас, наприклад, уважав випадковим те, причину чого ми не знаємо або не можемо точно виявити її наслідки. Із цих позицій він розглядає й імовірність, коли вказує, що вона «обумовлюється почасти цим незнанням, а почасти нашим знанням». Як ми з'ясували раніше, що домінує в цей час частотна, або статистична, інтерпретація ймовірності, навпроти, підкреслює об'єктивний зміст поняття ймовірності, тому що розглядає її як кількісну характеристику стійкості частоти масових випадкових подій. Таким чином, прихильники механістичного матеріалізму абсолютують категорію необхідності, визнаючи справжніми лише універсальні закони, і виключають випадковості з миру. Якщо послідовно дотримуватися такої точки зору, то неминуче прийде визнати й зумовленість всіх подій у світі й пов'язаний з ним фаталістичний погляд на мир.