Суспільне небезпечне діяння полягає в порушенні правового режиму доступу до інформації, яка визнана державою банківською таємницею, контролюється та охороняється нею (статті 60, 61, 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 28, 47 Закону України "Про інформацію").
Кримінальна відповідальність за порушення правового режиму банківської таємниці встановлена в законодавстві багатьох зарубіжних країн. Наприклад, в Австрії, Греції, Данії, Іспанії, Франції, Швеції, Росії, Вірменії та інших зарубіжних країнах з метою юридичного захисту інформації, що містить банківську таємницю, передбачена кримінальна відповідальність у вигляді позбавлення волі та штрафу.[6 c.190]
Також згідно змін до Кримінально-процесуального кодексу України 19.06ю2003 р., КПУ передбачає відповідну норму щодо проведення виїмки з банку документів, які містять банківську таємницю щодо фізичної особи, за вмотивованою постановою судді. Зазначена норма повною мірою дає змогу правоохоронним органам забезпечити виконання вимог частини п'ятої статті 14-1 КПК України, у якій встановлено, що розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, здійснюється з письмового дозволу власника такої інформації або за рішенням суду, та відповідатиме статті 124 Конституції України, згідно з якою юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Прийняття данних змін сприяє належному дотриманню своїх обов'язків щодо збереження банківської таємниці працівниками банків, державних органів, та забезпечити виконання статті 32 Конституції України, відповідно до якої не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
3.3 Відповідальність за порушення правового режиму банківської таємниці у зарубіжних країнах
У більшості зарубіжних країн відомості про стан рахунків клієнтів та виконуваних по них операціях не підлягають розголошенню і є банківською таємницею.[4 c.178] Це означає, що відомості про рахунки можна отримати, як правило, тільки в разі порушення кримінальної справи щодо конкретної особи. Розгляд цивільної справи в багатьох країнах не є підставою для банку надавати суду будь-які відомості, за винятком тих випадків, коли банк сам виступає стороною по справі. Така практика існує, наприклад, в Німеччині та Франції. Однак це обмеження не поширюється на рішення судів з цивільних та господарських спорів. Якщо відповідно до рішення суду провадиться процедура санації або застосовується інша форма оголошення боржника неплатоспроможним, то банки зобов'язані надавати відповідні відомості. Це правило діє у Франції при проведенні процедури оздоровлення відповідно до Закону про банки від 25 січня 1985 р. (ст. 19), а також у разі накладення арешту на майно боржника відповідно до Закону від 9 липня 1991 р. (ст. 47), Згідно зі ст.57 Закону про банки професійна таємниця не можу бути прихована від судових органів, що провадять кримінальне розслідування.[19 c.220] Йдеться про те, що банківські службовці повинні давати свідчення певним представникам правоохоронних органів. Однак коло таких представників правоохоронних органів є обмеженим. Зокрема, особа, що проводить дізнання, має отримати спеціальне доручення судового слідчого. Щодо податкових органів, то у Франції закон надає цій службі значні права щодо вимоги від кредитних установ одержувати конкретні повідомлення. Відповідно до положень Книги податкових процедур фіскальні агенти можуть з метою здійснення податкового контролю отримувати довідки з торговельних книг, прибуткових та інших документів, у тому числі і службових документів кредитної установи[6 c.145]. Французьке законодавство також передбачає кримінальну відповідальність за розголошення банківської таємниці. Відповідно до ст-378 Кримінального кодексу Франції лікарі, інші медичні працівники, а також особи, які володіють різною конфіденційною інформацією, що була їм довірена внаслідок виконання ними постійно або тимчасово своїх професійних чи функціональних обов'язків і які розголосили ці відомості за відсутності ситуації, коли закон або обставини зобов'язували їх до цього, караються позбавленням волі на строк від одного до шести місяців і штрафом від 500 до 150 тис. франків. Суб'єктами цього злочину, як свідчить судова практика, можуть бути також інші особи: представники влади, працівники податкової адміністрації, поштові службовці, банкіри ,
У Законі про Німецький Федеральний банк в редакції від 22 жовтня 1992 р. передбачено, що "... всі особи, що перебувають на службі Німецького Федерального банку, зобов'язуються до нерозголошення таємниці про справи в установах банку, а також про укладені ним угоди. Вони без дозволу не мають права давати свідчення або пояснення про факти, що стали їм відомими під час їх діяльності, а також при вибутті зі служби, т перед судом, ні поза судом. Дозвіл, якщо це в інтересах банку, надається службовцям банку Президентом, який може перенести це повноваження на президентів Центральних банків земель. Дозвіл для судового допиту може не надаватися тоді, коли цього вимагають благополуччя Федерації або інтереси громадськості. Крім того, в німецькому законодавстві обов'язок банку повідомляти відповідні відомості співвідноситься з процесом примусового виконання рішень чи процесом про неспроможність і супроводиться обов'язком зробити заяву про треті особи (боржників). Серед інших органів, які можуть у Німеччині вимагати у банку надання відомостей про рахунки, слід назвати і податкові служби. Щодо поліції, то банки не передають їй ніяких відомостей. Більше того, у разі незаконного запиту поліцією будь-яких довідок можна вимагати відшкодування заподіяної запитом шкоди.[6 c.207]
На відміну від країн, де діє "статутне право", дещо інакше вирішується питання охорони банківської таємниці в країнах, у яких право встановлюється судовими прецедентами. Так, у Великій Британії загальний підхід до питання банківської таємниці було викладено в справі Tournier v National Provincial and Union Bank of England в 1924 p., а саме обов'язок банку зберігати таємницю про фінансові справи свого клієнта не є абсолютним, а тому суд може зобов'язати банк надати інформацію при виконанні певних вимог представникам держави. , Більш широкий підхід до визначення предмета банківської таємниці згодом було застосовано в Кодексі добросовісної банківської практики (Banking Code), у якому передбачено, що банки зобов'язані суворо зберігати конфіденційність про справи своїх клієнтів (у тому числі колишніх клієнтів) і не розкривати деталі про стан рахунків або назву й адреси клієнтів третім особам, включаючи компанії, що належать до однієї групи. Отже, англійська судова практика традиційно ґрунтується на дуже обережному підході до розкриття банківської конфіденційної інформації, водночас статутне право встановлює дедалі більше підстав для надання конфіденційної інформації. Це виявляється в тому, що низка спеціальних законів надає право публічним органам на отримання від банку інформації про клієнта. До таких законів належать: Закон про управління податками (1970 р), Закон про фінансові послуги (1986 p.), Закон про неспроможність (1986 р ), Закон про поліцію і докази в кримінальному праві (1984 р ) [13 c.88]
Прийнятий у 1987 р. Закон про банківську діяльність закріпив принципове положення, відповідно до якого банк не повинен розкривати конфіденційну інформацію про клієнта, водночас закон передбачив питання, щодо яких можливе розкриття інформації Банку Англії і Банком Англії у зв'язку з виконанням ним своїх функцій і завдань, передбачених законом.
Щодо законодавства США, то тут слід назвати Закон про банківську таємницю (1970 p.), Закон про право на фінансову таємницю (1978 р.) та низку інших законів з приводу наркотиків, відмивання грошей тощо. Норми цих законів зобов'язують банки належним чином проводити облік документів по рахунках клієнтів і повідомляти про угоди на суму понад 10 тис. доларів. Однак судова практика внесла суттєві корективи до зазначених положень, враховуючи право клієнта на захист інформації. Клієнту у кожному випадку запиту про його рахунки повинні повідомляти про будь-який запит і він має право звернутися до суду з вимогою скасувати запит, якщо він вважає його незаконним.[2 c.143]
Нині існує група країн (Швейцарія, Австрія, Люксембург), де збереження банківської інформації розглядається як важливе завдання правового регулювання банківської діяльності, і отримати будь-які відомості з банку практично неможливо. В цих країнах надання банківської інформації передбачається тільки у випадках скоєння злочину та якщо існують докази причетності клієнта до злочину, а необгрунтоване передавання такої інформації тягне за собою застосування суворого кримінального покарання банківських службовців. В Австрії за порушення банківської таємниці будь-які особи можуть бути позбавлені волі до 1 року або на них накладається штраф у розмірі до 360 ставок середньоденного заробітку. У Швейцарії банківська таємниця охороняється як цивільними, так і нормами кримінального права. Банк, який не в міс тримати секрети своїх клієнтів, може бути позбавлений ліцензії, а службовцям за розголошення такої інформації загрожує позбавлення волі на строк до 6 місяців, або штраф до 50 тис. швейцарських франків.
Відповідно до Закону Швейцарії "Про банки і ощадні каси" до організацій, що зобов'язані зберігати банківську таємницю, належать: банки, приватні банківські доми, ощадні каси, деякі фінансові компанії. Цим самим законом передбачається, що зобов'язання відповідальних осіб щодо збереження банківської таємниці діє протягом усього їхнього життя незалежно від зміни місця роботи .[6 c. 233]