Письмовий запит та/або дозвіл клієнта про розкриття інформації, що містить банківську таємницю і власником якої є такий клієнт, складається за довільною формою. Письмовий запит (дозвіл) фізичної особи — клієнта банку має бути підписаний цією особою. Її підпис має бути засвідчений підписом керівника банку чи уповноваженою ним особою та відбитком печатки банку або нотаріально.
Письмовий запит (дозвіл) юридичної особи — клієнта банку має бути підписаний керівником або уповноваженою ним особою та скріплений печаткою юридичної особи.
Право на запит та/або дозвіл клієнта може бути включений до договору про надання банківських послуг, що укладається між клієнтом і банком. У договорі також можуть бути визначені підстави та межі розкриття банком інформації, що становить банківську таємницю клієнта. На письмовий запит власника інформації, що становить банківську таємницю, або з його письмового дозволу банк розкриває таку інформацію в обсязі, визначеному в письмовому запиті або дозволі.
Зовсім іншою є функція банку щодо розкриття інформації іншим суб'єктам, зазначеним у Законі. Тут банк відіграє функцію зберігача інформації, який повинен не допустити до ознайомлення з нею третіх осіб.[1 c.189]
Таке виконання банком обов'язків по зберіганню банківської таємниці умовно можна поділити на три рівні.
Перший рівень стосується збереження інформації всередині самої банківської установи та полягає у встановленні чіткого переліку осіб — працівників банку, які мають доступ до банківської таємниці, а також у встановленні банком чітких правил.
Другий рівень полягає у виконанні банком цілого ряду функцій по недопущенню розголошення банківської таємниці всередині банківської системи. При цьому суб'єктами, що мають право на ознайомлення з інформацією на зазначеному рівні, є інші банки, а також службовці Національного банку України або уповноважені ними особи, які в межах повноважень, наданих Законом України «Про Національний банк України» , здійснюють функції банківського нагляду або валютного контролю.
До третього рівня взаємовідносин банку з третіми особами слід віднести забезпечення банком збереження банківської таємниці по відношенню до будь-яких інших осіб, не віднесених до перших двох рівнів.[13 c.45-46]
При дослідженні порядку розкриття інформації, що містить банківську таємницю, кола суб'єктів, що мають право на отримання такої інформації, необхідно визначити, в яких межах і за яких умов і порядку зазначені вище суб'єкти мають право отримувати інформацію, що містить банківську таємницю.
2.2 Порядок розкриття відомостей, що становлять банківську таємницю, банками
банківський таємниця відповідальність інформація
Надання банками відомостей, що становлять банківську таємницю, посадовим особам органів державної влади і управління повинне здійснюватися за визначеними правилами, існування яких охоплюється поняттям «порядок надання відомостей». Цей порядок складається з правових норм, що регулюють чотири напрямки правовідносин між банками й органами держави:
— норми, що встановлюють матеріально-правові і процесуальні підстави для направлення запиту в банк;
— норми, що визначають коло посадових осіб, уповноважених від імені того чи іншого органа робити цей запит;
— норми, що пред'являють вимоги до форми запиту;
— норми про терміни і форму відповіді банку.
До компетенції деяких органів державної влади і управління віднесене право вимагати інформацію в різних суб'єктів господарювання, у тому числі і в банків. Але інформація про діяльність банку та його клієнтів по їх рахунках має додатковий захист у формі банківської таємниці; це означає, що такі відомості можуть передаватися третім особам тільки у випадках, визначених спеціальним законом.[1 c. 301-302]
У цілому обов'язок надати яку-небудь інформацію про банківські операції в банка може виникнути тільки в тих випадках, коли дотримані наступні умови:
— характер інформації має пряме відношення до здійснення функцій даного органу;
— вимога пред'явлена уповноваженою посадовою особою, а не будь-яким працівником даного органа;
— для пред'явлення вимоги існують установлені законом матеріально-правові підстави;
— дотримана процедура і процесуально-правові норми реалізації такої вимоги.
Вимоги до запиту державного органу, який є підставою для надання банком інформації, віднесеної Законом до банківської таємниці, викладені в частині другій статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Так, вимога відповідного державного органу на отримання інформації, яка містить банківську таємницю, повинна:
— бути викладена на бланку державного органу встановленої форми;
— бути надана за підписом керівника державного органу (чи його заступника), скріпленого гербовою печаткою;
— містити передбачені цим Законом підстави для отримання цієї інформації;
— містити посилання на норми закону, відповідно до яких державний орган має право на отримання такої інформації.[7]
Отже, запит державного органу в обов'язковому порядку повинен бути оформлений на бланку цього органу встановленої форми за підписом керівника (в тому числі особи, яка тимчасово виконує його обов'язки), скріпленого гербовою печаткою. Оскільки запити, які надходять до банків в електронній формі, а також ті, які підписані особою, яка не є керівником державного органу, не відповідають зазначеним вимогам, банки вправі в такому випадку відмовити в наданні інформації, яка містить банківську таємницю. Пунктами 2 та 3 частини другої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що запит на отримання інформації, що містить банківську таємницю, повинен містити посилання на підстави для отримання такої інформації, передбачені Законом України «Про банки і банківську діяльність», та на норми законів, на підставі яких відповідні державні органи мають право отримувати таку інформацію.
Підстави для отримання інформації, що містить банківську таємницю, передбачені частиною першою статті 62 Закону.
Слід відмітити, що інші державні органи, які не зазначені в переліку частини першої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» мають право отримати таку інформацію лише на підставі пунктів 1 (з дозволу власника цієї інформації) та 2 (за рішенням суду) частини першої статті 62 Закону.[13 c.40]
Відповідно до частини четвертої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені в документах, угодах та операціях клієнта. У зв'язку з цим на запити органів прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової служби України банки повинні надавати інформацію про рух коштів на рахунку клієнта без зазначення відправника цих коштів та їх одержувача (які є як клієнтами іншого банку, так і клієнтами запитуваного банку).
На сьогодні постає проблема в застосуванні на практиці норми закону, що містить вимогу щодо підписання запиту про розкриття банківської таємниці, керівником державного органу (чи його заступником). Тобто не будь-яким працівником органу, що відповідно зазначених вище законів, має право на запит щодо розкриття інформації, а особою, яка є безпосереднім керівником державного органу (його заступником), що запитує відповідну інформацію.[1 c. 230] Існує й інша думка, про те, що поняття «керівник державного органу» слід тлумачити більш розширено: будь-яка керівна особа у складі структури державного органу (наприклад, начальник відділу, управління державного органу). [10 c.435] Для розв'язання суті цього питання необхідно з'ясувати поняття «керівник» або «керівна особа» в чинному законодавстві та, відповідно, які саме посади працівників державного органу є керівними та мають право вимагати від банків надання інформації, що становить банківську таємницю в силу положення пункту 2 частини другої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
У чинному законодавстві відсутнє нормативне визначення поняття «керівник» або «керівна посада». Натомість у тлумачних словниках даються такі визначення: керівник — це особа, що керує ким-небудь, чим-небудь, спрямовує чию-небудь діяльність, стоїть на чолі чого-небудь, начальник — це посадова особа, що керує або завідує чим-небудь. Зазначені тлумачення понять містяться також в додатку 2 до Довідника типових професійних характеристик посад державних службовців (випуск 76), затвердженого наказом Головного управління Державної служби України №65 від 01.09.1999 року. Таким чином, враховуючи наведені визначення та професійні характеристики посад державних службовців згідно з Довідником, будь-яка особа, яка керує певним колом осіб, що йому підпорядковані, є керівником (займає керівну посаду). Серед них: керівник сектора, начальник управління в складі головного управління, управління, відділу у складі управління, підвідділу у складі самостійного відділу, керівник територіального управління, головного управління, управління, самостійного відділу, начальник департаменту, їх заступники.[1 c.309]
Разом з тим, відповідно до Державного класифікатора України «Класифікатор професій ДК 003-95», затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 27.07.1995 №257 до керівників не відносяться посади: прокурора (крім генерального прокурора, прокурора області, міста, району, начальнику відділу прокуратури, їх заступників), його помічника, слідчого, старшого слідчого, слідчого з особливо важливих справ, судді (крім голів судів, їх заступників, суддів Конституційного, Верховного, Вищого господарського судів), його помічників. Не дивлячись на те, що суддя не є керівником у розумінні чинного законодавства, за рішенням судді інформація, що містить банківську таємницю, має бути розкрита банком, оскільки суддя, відповідно до Закону України «Про судоустрій» здійснює правосуддя і уособлює суд.[13 c. 69]