У 7-му правилі воз´єднувані з Церквою і через Хрещення, і через Миропомазання називаються однаково – єретиками, – що не співпадає з термінологією Василія Великого, який розрізняв єретиків, розкольників і самочинників. Але слово “єретики” в той час і далі, аж до нашого часу, вживалось і вживається в різних значеннях, що, звичайно, ускладнює дослідження й іноді вносить зайву, цілком термінологічну плутанину в полеміку про єресь і схизму. В одних пипадках словом “єресь” називають докорінне спотворення догматів, в інших – ним позначають усякий відступ від Православ´я. Судити про це важко, тому що в правилі зовсім не згадані самочинники. Проте, і 1-е правило святого Василія Великого, яке виділяє самочинників до особливого розряду, чітко на них не вказує.
Неспівпадання у вжитку слова “єретики” в 1-му правилі Василія Великого й 7-му правилі Константинопольського Собору не пов´язані з будь-яким дійсним розходженням між цими правилами, бо цілком очевидно, що ті, які приймаються через Миропомазання й проклинають “всякую ересь, не мудрствующую, как мудрствует Святая Божия Кафолическая и Апостольская Церковь”, аріани, македоніани, новаціани та інші (7-е прав. ІІ Вселенського Собору) – це ті, кого святий Василій в Канонічному посланні до Амфілохія Іконійського називав “розкольниками”. Порівнюючи правила, потрібно виходити не з їх нестійкої термінології, а з їх реального змісту, і у випадку з правилами про прийняття відступників – з чиноприйому.
Характерно, що в 7-му правилі Другого Вселенського Собору говориться не про прийом до Церкви, а про “тих, які приєднуються до Православ´я і до частини спасенних”. Можна думати, що слова “Церква”, Отці Собору не вживали тому, що не бажали єретиків, яких приймають через Миропомазання, тобто розкольників, тим самим оголошувати зовсім чужими Церкві, але словами “тих, які приєднуються… до частини спасенних” Собор цілком визначено попереджає тих, які залишилися у відокремленні від Кафоличної Церкви, про загрожуючу їм духовну небезпеку, бо не там, де вони, перебувають “спасенні”.
В 419 році відбувся Помісний Карфагенський Собор, котрий прийняв 133 правила, які визнані Вселенською Церквою. Ряд правил цього Собору (прав. 57, 67-69, 91 та ін.) стосуються приєднання до Кафоличної Церкви донатистів, головним чином священнослужителів, які були рукоположені в схизмі. 89(68)-е правило гласить: “Ті, які були рукоположені донатистами, якщо виправились, захочуть приступити до кафоличної віри, нехай не будуть позбавлені прийняття у своїх ступенях”.
Завершенням канонічного законодавства Древньої церкви відносно воз´єднання єретиків та розкольників є постанова Трулльського Собору, яка називається 95-м правилом. В цьому правилі майже дослівно повторюється текст більшої частини 7-го правила Другого Вселенського Собору. З 19-го правила І Нікейського Собору додано положення про перехрещення павліан, а з першого правила святого Василія – про перехрещення “маніхеїв, валентиніан, маркіонітів та їм подібних єретиків”.
Але Отці Трулльського Собору зробили і дуже важливе доповнення в канони про “приєднання до Православ´я і до частини спасенних”. “Нестроіани ж повинні творити рукописання й передавати анафемі єресь свою, і Несторія, і Євтихія, і Діоскора, і Севира, та інших начальників таких єресей, і їх однодумців, і всі вищеназвані єресі; і потім нехай приймають Святе Причастя”. Мова тут йде про приєднання через Покаяння, без Хрещення та Миропомазання, що згодом почало найменуватися третім чином. Василій Великий в посланні до святого Амфілохія, крім єретиків і розкольників, писав ще і про самочинників. І ось в 95-му правилі Трулльського Собору “самочинники” були названі хоч і під іменем “єретиків”. Із контексту правила видно, що за третім чином приймаються не тільки несторіани, але й монофізити, послідовники згаданих в правилі Євтихія, Діоскора та Севира. Після Трулльського Собору, ось уже майже 13 століть, Кафолична Церква при воз´єднанні інославних керується його 95-м правилом.
Через три з половиною століття після Трулльського Собору сталося відокремлення Римської церкви від Вселенського Православ´я.
В перші чотири століття після відокремлення в практиці приєднання латинян до Православ´я спостерігались розходження, їх приймали і за першим, і за другим, і за третім чином. В ХІІ столітті Вальсамон у відповідях Марку Олександрійському писав, що латинян можливо допускати до святої Чаші після відречення від хибних вчень. За словами Новгородського єпископа Нифонта, який наставляв Кирика, латинян слід приєднувати через Миропомазання, бо так чинять з ними в Константинополі. А Одо ді Діольо, автор книги про подорожі французького короля Людовика VII на Схід і його перебування в Константинополі в 1147р., писав, що греки латинян перехрещують. За свідоцтвом болгарського архиєпископа Хоматина, у XIII столітті відношення до таїнств католиків у православних було різним.
Але в XV столітті в грецьких Церквах встановлюється єдина практика – возз´єднання латинян з Православ´ям за другим чином, через помазання святим миром. Константинопольський Собор 1484р. затвердив особливий чин приєднання латинян, який передбачав для них Миропомазання. Згодом практика ця була поширена й на протестантів. У 1718р. Патріарх Константинопольський Ієремія відповідав Петру І на питання про прийняття до православ´я лютеран: “Тих, які відступили від єресі лютеранської та кальвінської…, теж не перехрещувати, але через єдине помазання святим миром робити досконалими християнами, синами світла і спадкоємцями Царства Небесного”.
Однак вже в середині XVIII століття, менш ніж через 40 років після послання Патріарха Ієремії, у відношенні Східних церков до Риму настає крутий перелом. Константинопольський Собор 1756р. за патріарха Кирила V приймає орос, підписаний також Олександрійським Патріархом Матвієм і Парфенієм Ієрусалимським. В цьому оросі говориться: “Загальною постановою відкидаємо всяке єретичне хрещення, а тому всіх єретиків, що до нас навертаються, приймаємо як неосвячених і нехрещених… Ми вважаємо достойним осудження та потворним єретичне хрещення, тому що воно не відповідає, а суперечить апостольському Божественному встановленню та ніщо інше, як непотрібне… умивання, яке оголошеного зовсім не освячує й від гріха не очищає; ось чому всіх єретиків, колись нехрещено хрещених, коли вони навертаються до Православ´я, ми приймаємо як нехрещених і без усякого вагання хрестимо їх за апостольськими та соборними правилами”. У постанові католики і протестанти прямо не названі, але мова йде саме про них, бо після Константинопольського Собору 1756р. західні християни при з´єднанні з Православ´ям у Східних Церквах почали прийматися за першим чином, нарівні з іновірцями. В “Підаліоні” щодо цього міститься цілком однозначне роз´яснення: “Латинське хрещення хибно називається цим іменем, воно не є зовсім хрещенням, а тільки звичайне миття… А тому ми не говоримо, що перехрещуємо латинян, а хрестимо їх”.
Однак перехрещення латинян зовсім не означало відмови слідувати канонам, зокрема 95-му правилу Трулльського Собору, і повернення до ригористичного вчення святого Кипріяна про те, що всяке таїнство, що здійснюється в схизмі, безблагодатне. Вірмени, копти, несторіани приєднувались грецькими Церквами як і раніше за третім чином, через Покаяння. Мова йшла про перегляд відношення саме до західних сповідувань – до католицизму та протестантизму, який вийшов з нього. Додавання до Символу віри filioque було витлумачено тоді в Константинополі як груба тринітарна єресь, гірша ніж аріанство, а практиковане на Заході хрещення обливанням визнане таким, що докорінно протирічить апостольському Переданню.
Відношення Російської Православної Церкви до католиків і протестантів протягом віків теж підлягало перемінам, але епохи ригоризма й терпимості не співпадали, а швидше, як раз розходились з відповідними періодами у відношенні до латинян з боку греків.
Із середини XV століття, доки Російська Церква була частиною
Константинопольського Патріархату, у ній при воз´єднанні католиків спостерігалась та ж практика, що і на Сході. Але з середини XV століття, коли Константинополь почав приймати латинян через помазання святим миром, у Російській Церкві починає переважати практика перехрещення католиків. У творі “Початок і возвеличення Москви”, написаному принцем Даниїлом, який приїжджав на Русь із Німеччини в 70-і роки XVI ст., читаємо: “Тих із наших земляків, які переходять у їх віру, вони перехрещують, ніби хрещених не належним чином. Причину цього вони наводять наступну: “Хрещення є занурення, а не обливання”. Тому що таким великий князь дарує кілька грошей і плаття, то часто люди легковажні за маленький прибуток дозволяють повторити на собі Хрещення і тим нашій вірі завдають немале приниження. Кандидата на Московський царський престол польського королевича Владислава святий Гермоген, Патріарх Московський, і “весь священный Собор… и всяких чинов Московсковского государства служилые и жилецкие люди” просили, щоб він хрестився “истинним Святым Крещением нашие святые христианские веры греческого закона”. У 1620 році Московський Собор постановив приймати латинян та уніатів до Православної Церкви через хрещення. Але Великий Московський Собор 1667р. відмінив постанову Собору 1620р.: “Неподобно латин перекрещевати, но точию по проклинании своих ими ересей и по исповедании согрешений и подаянии рукописания помазати их святым и великим миром и сподобляти Святых и Пречистых Таин и тако приобщати Святой Соборной и Апостольской Церкви”.
Між тим в Києві в XVII столітті через Миропомазання приєднували тільки лютеран і кальвіністів, католиків же – за третім чином, через Покаяння, “якщо від своїх ці миром помазані є”, як сказано в Требнику Петра Могили. У XVIII столітті практика Київської митрополії затверджується по всій Російській Церкві.