Трулльський Собор заборонив шлюби не тільки між особами, які знаходяться в 4-му коліні споріднення, але і в 4-му коліні бічного свояцтва: “Аще кто совокупляется в общение брака со своею двоюродною сестрою, или аще отец и сын с матерью и дщерью, или с двема девами сестрами отец и сын, или с двумя братиями матерь и дщерь, или два брата с двумя сестрами: да подвергаются правилу семилетней эпитимии, явно по разлучении их от беззаконнаго супружества” (прав. 54).
У Х столітті за Константинопольського Патріарха Сисинія синодальним актом були заборонені шлюби між особаи, що знаходяться в 6-му коліні свояцтва. Зазначений акт ввійшов у 51-у главу нашої “Кормчої”. Професор І.С. Бердников відзначав з цього приводу: “Сьоме коліно не вважалося перешкодою до шлюбу. Утім, на заборону чи дозвіл шлюбу в окремих колінах свояцтва (6-му і 7-му) мала вплив не одна порівняльна величина коліна, але й те міркування, щоб у випадку дозволу шлюбу не настало змішання родинних імен і відносин, тобто щоб старші родичі не виявилися внаслідок шлюбу на місці молодших, не перейшли в родинне підпорядкування останнім... Так, наприклад, якщо б дядько і племінник захотіли одружитися, перший – з тіткою, а останній – з її племінницею, то, незважаючи на те, що кожен з них у 6-му коліні свояцтва, шлюб їм дозволяється, бо і після шлюбу дядько залишився б дядьком, племінник племінником… Якби в цьому випадку дядько женився не на тітці, а на племінниці, то після цього племіннику не можна було б женитися на тітці дружини. Хоча коліно споріднення залишалося б те ж саме, але через цей шлюб... дядько по спорідненню кревному зробився б племінником свого племінника по свояцтву”.
Указом Святійшого Синоду від 19 січня 1810 р. безумовна заборона шлюбів між двохрідніми свояками поширювалася лише до 4-го коліна (відповідно до 54-го правила Трулльського Собору).
Що стосується трьохрідного свояцтва, то аж до XІV століття заборонялись шлюби лише в першому коліні, і то лише у двох випадках: між вітчимом і дружиною пасинка; між мачухою і чоловіком пасербиці. Але в “Синтагмі” Властаря заборонялися вже шлюби між особами, що знаходяться і в 3-му коліні трьохрідного свояцтва. У Росії указами Святійшого Синоду від 21 квітня 1841 р. і від 28 березня 1859 р. суворо заборонено шлюби між особами, що знаходяться в 1-му коліні трьохрідного свояцтва, а щодо наступних колін (аж до четвертого) передбачено, що єпархіальні архиєреї можуть дозволяти такі шлюби “з поважних причин”.
Крім свояцтва у прямому значенні церковне право знає ще так зване фіктивне свояцтво. Воно виникає між родичами обручених осіб. Оскільки Церква прирівнює обручення до шлюбу, то і фіктивне свояцтво було перешкодою до шлюбу між особами, які знаходяться в тих же колінах, що і при дійсному свояцтві. Крім того, родичі розлученого подружжя теж знаходилися у відносинах фіктивного свояцтва. Візантійське право обмежувало перешкоди до шлюбу, що випливають з фіктивного свояцтва, 1-м коліном: заборонялися шлюби між одним із розлученого подружжя і дітьми іншого з подружжя від нового шлюбу.
Третє. Перешкодою до шлюбу є також і наявність духовного споріднення. Духовне споріднення виникає внаслідок сприйняття новохрещеного від купелі Хрещення. Після того, як склалася практика мати хрещеного батька і хрещену матір при Хрещенні, імператор Юстиніан заборонив шлюб між хрещеним батьком і хрещеницею, мотивувавши це тим, що “ніщо не може в такій мірі збуджувати батьківської любові й установити настільки правомірної перешкоди до шлюбу, як ця”. Отці Трулльського Собору в 53-му правилі заборонили шлюби між хрещеними батьками і батьками хрещеників. У “Базиліці” заборона шлюбів між особами, що знаходяться в духовному спорідненні, поширена і на 3є коліно: той, хто сприйняв кого-небудь від Святого Хрещення не повинен одружуватися з цією особою, тому що вона йому дочка, ні з її матір´ю чи дочкою. Не може також женитися на перерахованих особах і син хрещеного батька. Визначенням Константинопольського Синоду, що вібвувся за патріарха Миколая ІІІ Грамматика (1084-1111 рр.), наявність духовного споріднення до 7-го коліна включно, подібно до кревного споріднення, визнано перешкодою до шлюбу. Але коліна ці визначені тільки по спадній лінії від хрещеного батька і хрещеника, а по висхідній лінії лише в першому коліні – мати хрещеника і хрещеного батька. Проте в указі Святійшого Синоду Російської Православної Церкви від 19 січня 1810 р. заперечуються відношення духовного споріднення між дітьми хрещеного батька і хрещениками і між хрещеним батьком і хрещеником чи хрещеницею. Синод знаходить перешкоду до шлюбу лише у відносинах між хрещеною матір'ю і хрещеним батьком, а також батьками останнього. Тим часом, за законами Грецької Церкви, не тільки “духовні брат і сестра”, тобто особи, сприйняті одним і тим самим хрещеним батьком, але їхні нащадки до 7-го коліна духовного споріднення не можуть одружуватися.
Четверте. Перешкода до шлюбу виникає з відношення так званого цивільного споріднення – усиновлення. У Римі і Візантії, входячи в родину через усиновлення, усиновлений не міг одружуватися із ближніми родичами усиновителів. Але ця заборона була дійсна тільки до цивільної емансипації усиновленого чи взятої за дочку.
У ІХ столітті, за імператора Лева Філософа, була введена церковна форма усиновлення. Лев Філософ постановив, щоб усиновлені через церковний обряд не одружувалися з кревними дітьми усиновителя і після припинення усиновлення у зв’язку зі смертю останнього. Згодом у Візантії установилася практика забороняти шлюби в спорідненні через усиновлення до 7-го коліна.
У Росії усиновлення відбувалося в цивільному, а не церковному порядку, і тому формально не вважалося перешкодою до шлюбу. Але, як відзначав професор А.С. Павлов, “звідси поспішно було б робити висновок про цілковиту відсутність такої перешкоди. Вже просте моральне почуття забороняє усиновителю одружуватися з усиновленою дочкою чи усиновленому сину з матір’ю і дочкою усиновителя. У цьому обсязі споріднення через усиновлення визнається безумовною перешкодою до шлюбу в законодавстві всіх християнських народів”.
П’яте. Взаємна згода тих, що беруть шлюб, є неодмінною умовою законності і дійсності шлюбу. У чинопослідуванні Таїнства Шлюбу внесені питання про те, чи одружуються наречений і наречена вільно і невимушено. Тому шлюби, укладені з примусу, визнаються недійсними. Причому перешкодою до шлюбу вважається не тільки фізичний, але й моральний примус, наприклад, погрози, шантаж.
Шосте. Важлива умова для визнання дійсності шлюбу – єдність релігії. Вона була необхідно і відповідно до римського шлюбного права. Слова апостола Павла: “Не схиляйтесь під чуже ярмо з невірними, бо яке спілкування праведності з беззаконням? Що спільного в світла з темрявою?” (2 Кор. 6, 14), древні християнські письменники і Отці Церкви (Тертулліан, св. Кипріян, блаж. Феодорит, блаж. Августин) знаходили такими, що мають відношення і до шлюбу між вірними і невірними. Тертулліан називав шлюбний зв’язок з язичниками блудом і вважав справедливим відлучати від церковного спілкування християн, що взяли шлюб з язичниками. Древня Церква забороняла і шлюби православних з єретиками: “Не должно церковным, без разбора, совокупляти детей своих брачным союзом с еретиками” (10 прав. Лаод. Соб). Ця норма повторена і в 72-му каноні Трулльського Собору: “Недостоит мужу православному с женою еретическою браком совокуплятися, ни православной жене с мужем еретиком сочетаватися. Аще же усмотрено будет нечто таковое, соделанное кем-либо: брак почитати не твердым, и незаконное сожитие расторгати. Ибо не подобает смешивати несмешаемое, ниже совокупляти с овцею волка, и с частию Христовою жребий грешников. Аще же кто постановленное нами преступит, да будет отлучен”. Однак у тому ж правилі Отці Собору, посилаючись на слова апостола Павла (1 Кор. 7, 14) не вимагають розірвання шлюбу, укладеного поза Церквою, коли один з подружжя навертається до правої віри: “Но аще некоторые, будучи еще в неверии, и не быв причтены к стаду православных, сочеталися между собой законным браком, потом един из них, избрав благое, прибегнул к свету истины, а другой остался во узах заблуждения, не желая воззрети на Божественные лучи, и аще притом неверной жене угодно сожительствовати с мужем верным, или напротив мужу неверному с женою верною, то да не разлучаются, по Божественному Апостолу: “святится бо муж неверен о жене, и святится жена неверна о муже”.
У Росії в досинодальну епоху суворо заборонялися шлюби православних не тільки з нехристиянами, але і з інославними. Але з 1721 р. у нас стали дозволятися шлюби православних з католиками, протестантами і вірменами. Відповідно до уставу Духовної Консисторії (ст. 27), у такому випадку ті, що одружуються, беруть на себе зобов’язання давати дітям православне виховання.
І в інших випадках життя християни керувалися словами апостола Павла: “...коли якийсь брат має жінку невіруючу, і вона згодна жити з ним, то він не повинен залишати її; і жінка, яка має чоловіка невіруючого, і він згодний жити з нею, не повинна залишати його. Бо невіруючий чоловік освячується жінкою (віруючою), невіруюча жінка освячується (віруючим) чоловіком...” (1 Кор. 7, 12-14).