Такий порядок залишався незмінним і на початку християнізації імперії. Перші християнські государі, засуджуючи таємні, неоформлені шлюби, у своїх законах говорять лише про цивільну юридичну сторону шлюбу, не згадуючи про церковне вінчання.
18.2. Укладання шлюбу у Візантії. У 428 році імператори Феодосії II (408-450 рр.) і Валентиніан (425-455 рр.) вказували, що між вільними громадянами шлюб укладається шляхом вираження згоди нареченого і наречені, що засвідчується свідками. Імператор Юстиніан у своїх новелах визначив: шлюби, не супроводжувані ніякими формальностями, дозволені тільки нижчим класам; особам із середніх класів приписувалось з´являтися до церковного нотаріуса (екдика) і заявити перед ним про бажання одружитися; особам зі стану сенаторів зазначено було обставляти одруження підписанням письмового договору про придане і передшлюбний дарунок.
В еклозі Лева Ісаврянина (717-741 рр.) і Костянтина Копроніма (741-775 рр.), виданої в 740 році, були повторені закони Юстиніана про шлюб, з тією лише різницею, що особи середнього класу могли укладати шлюби або в присутності друзів, або ж після одержання церковного благословення. Зі свого боку Церква наполягала на необхідності освячувати шлюби своїм благословенням, але вона визнавала і дійсність таких шлюбів між християнами, що були укладені без її благословення в цивільному порядку. Це видно з того, що Церква, хоча і не благословляла повторні шлюби, але вважала їх дійсними.
Приблизно в 895 році Лев Мудрий (886-912 рр.) у своїй 89-й новелі наказав укладати шлюб не інакше як з церковного благословення. Але цей закон не поширювався на рабів, він стосувався тільки вільних осіб. У 1095 році імператор Олексій Комнін (10811118 рр.) поширив обов’язковість церковного благословення шлюбів і на рабів. Імператор Андроник Палеолог (1282-1328 рр.) і Константинопольський Патріарх Афанасій (13031309 рр.) остаточно заборонили укладання шлюбу без відома і благословення парафіяльного священика. Здійснення християнського шлюбу перейшло у виняткове підпорядкування Церкви.
На підставі законів Лева Мудрого, Олексія Комніна й Андроника Палеолога укладання шлюбів у Візантії починалося із заяви нареченого і нареченої чи їхніх батьків, яку вони викладали своєму єпископу або його хартофілаксу (діловоду). У випадку наявних перешкод до шлюбу в архиєрея брався особливий дозвіл на вінчання. Прохачам видавалося розпорядження на ім’я парафіяльного священика здійснити вінчання за достовірного свідчення відсутності перешкод до нього.
Церква здавна брала участь і в обрученні, надаючи йому морально-обов’язкової сили. До того часу, поки вінчання не стало обов’язковим для всіх християн, церковне обручення, за яким йшов реальний початок шлюбних стосунків, розглядалося як дійсне укладання шлюбу.
Згідно зі 98-м правилом Трулльського Собору, “нехай підлягає провині перелюбу” той, хто бере в шлюбне співжиття “жінку, іншому обручену, за життя її обручника”. Із факту обручення Церква виводила такі ж відношення свояцтва, як і з вінчання. І це свояцтво могло послужити перешкодою для укладання нових шлюбів. Наприклад, у випадку смерті нареченого чи нареченої, той, хто залишився в живих із обручених, не міг одружуватися з родичами померлого обрученого до четвертого коліна споріднення включно. Проте у цивільному законодавстві юридичне значення церковного благословення обручення було визнано лише за імператора Лева Мудрого, котрий у своїх 74-й і 109-й новелах постановив, що обручення, яке благословлила Церква, не може бути порушене довільно, а щоб менше залишалося приводів до порушення шлюбних змовин, встановлювалася та ж вікова межа для тих, хто укладає їх, що і для тих, хто вінчається: 12 років для нареченої і 14 – для нареченого. Новелами Олексія Комніна, що належать до 1084 і 1092 рр., підтверджувалася нерозривність церковного обручення.
Отже, обручення, що благословляється Церквою, прирівнювалося за своїм значенням до самого шлюбу. Але цивільна форма укладення шлюбних змовин не скасовувалася зазначеними новелами. Цивільне обручення було поставлене за значенням і юридичною чинністю на друге місце і назване “недосконалим обрученням”. Олексій Комнін оголосив недоречним виплату неустойок при розірванні обручення, укладеного церковним благословенням, але допустив її у випадку розриву цивільних змовин.
Канонічні наслідки церковного обручення були ті ж, що і церковного вінчання. Обручений, що втратив наречену, і вступав у шлюб з іншою особою, вважався одруженим вдруге. Що ж стосується цивільного обручення, то Церква не приймала його, якщо воно було укладено батьками нареченого і нареченої до досягнення дітьми семирічного віку. Якщо ж воно укладалось у більш старшому віці, тоді в деяких відношеннях прирівнювалося до церковного обручення. Наприклад, особа, яка обручилася через цивільний обряд у віці старшому семи років, а потім одружилася на іншій особі, не могла бути рукоположеною у священний сан через другий шлюб.
18.3. Укладення шлюбу в Російській Церкві. Установлення Православної Церкви і закони візантійських імператорів про здійснення обручення і укладення шлюбу почали діяти на Русі після її Хрещення, але не відразу були сприйняті народом. З канонічних відповідей митрополита Київського Іоана II (1080-1089 рр.) видно, що народ, вважаючи вінчання приналежністю шлюбів князів і бояр, продовжував дотримуватися при одруженні язичеських звичаїв умикання і купівлі наречених. Свідчення про шлюби, укладені без церковного вінчання, зустрічаються в літературних пам’ятках до кінця XVII століття. Священноначальство наказувало духовенству тих місцевостей (насамперед окраїнних), де зустрічалися нецерковні шлюби, вінчати подружжя, навіть якщо воно вже має дітей.
На Русі, як і у Візантії, укладання шлюбів починалося звертанням нареченого і нареченої до архієрея із проханням благословити їхній шлюб. Єпископ видавав прохачу указ на ім’я священика із пропозицією попередньо здійснити “обшук”, тобто виявити, чи немає яких перешкод до шлюбу. Цей указ називався вінечною пам´яттю, чи “знаменем”. За видачу “знамені” стягувалося мито, розмір якого збільшувався у випадку вступу у другий і третій шлюб. У 1765 році указом Катерини II вінечні пам´яті і стягування мита за них були скасовані.
Особливість укладання шлюбів у XVII столітті полягала в тому, що обручення супроводжувалися так званим “зарядом” – договором, за яким передбачалася виплата неустойки у випадку його розірвання. Петро I в указі від 1702 р. заборонив зарядні записи з неустойками і наказав здійснювати обручення не раніше шести тижнів до вінчання, надавши можливість нареченому і нареченій безперешкодно відмовитися в цей термін від одруження. Дане положення суперечило церковній нормі про нерозривність обручення, і 14 грудня 1744 р. імператриця Єлизавета відновила попереднє значення обручення, заборонивши розривати його. Справи про розірвання обручення наказувалося представляти через Синод на її особистий розсуд.
У 1775 році Святійший Синод обнародував указ про здійснення церковного обручення в один час із вінчанням. Виняток робився для осіб імператорської фамілії, вінчанню яких як і раніше передувало окреме чинопослідуванння церковного обручення.
У синодальну епоху в Росії вінчати шлюб міг тільки парафіяльний священик нареченого чи нареченої. Це вимога, що міститься в “Кормчій”, повторюється в багатьох указах Святійшого Синоду. Так, за указом 1775 р., бажаючий одружитися повинен оголосити про це своєму парафіяльному священику (письмово або усно), вказавши свої ім’я, прізвище, чин, заможність, а також ім’я і прізвище нареченої. Священик же був зобов’язаний оголосити про можливий шлюб у храмі після Літургії. Для таких оголошень вибиралися неділі, а також святкові дні, які випадали між ними. Парафіяни, які що-небудь знали про перешкоди до оголошеного шлюбу, повинні були сповістити про це священику. Якщо повідомлень не надходило, священик вносив в обшукну книгу запис про те, що перешкод до шлюбу не відкрилося. Внесення такого запису і називалося тепер обшуком. Форма обшуку була складена Синодом у 1837 році. Обшукний запис скріплювався підписами нареченого та нареченої, їхніх поручителів (не менше двох) і священиком. До обшуку заведено було додавати в копіях та оригіналі метрики, паспорти, послужний список нареченого та нареченої; свідчення їхнього духівника про те, що вони були на сповіді і причащалися; дозвіл начальства, якщо наречений перебував на державній службі; у випадку друго шлюбу – консисторський указ про розірвання першого шлюбу і дозвіл брати новий шлюб (такий же указ був потрібний і тоді, коли через деякі перешкоди шлюб здійснювався з дозволу правлячого єпископа).
Чинопослідування вінчання здійснювалося у присутності нареченого і нареченої, а також їхніх свідків (не менше двох), які підтверджували акт вінчання своїми підписами в метричній книзі. Вінчання поза храмом (у каплицях, молитовних будинках) допускалося тільки як виняток.
Обов’язковість внесення запису про вінчання в метричні книги встановлена в Російській Церкві з 1802 року. У 1838 році Синод склав форму ведення метричних книг. У записах про вінчання вказувалися час здійснення шлюбу, ім’я, по батькові і прізвище нареченого і нареченої; робилися помітки про те, першим, другим чи третім шлюбом вінчається кожний з них, а також наводилися імена і прізвища поручителів і свідків запису.
Декрет про відокремлення Церкви від держави, виданий у 1918 році, позбавив церковний шлюб юридичної чинності, залишивши віруючим право приймати церковне благословення на шлюб після його реєстрації в органах загсу. Відсутність батківського благословення на здійснення вінчання не є тепер перешкодою для здійснення над бажаючими цього Таїнства, за умови, що ті, хто бере шлюб, досягли шлюбного віку і вже одружені цивільним шлюбом.