14.2. Парафії в синодальну епоху. У синодальну епоху становище радикальним чином міняється. Значення виборного начала при заміщенні вакантних церковних місць постійно знижувалося протягом XVIII сторіччя, і до кінцю століття практично зійшло на нівець, було зведено до з’ясування думки “кращих парафіян” про моральні якості ставленика, його добропорядность. Вибір же ставленика, найчастіше з числа випускників духовних шкіл, належав самому єпископу.
У XIX столітті устрій парафій був урегульований Уставом Духовних Консисторій, виданим у 1841 році (перевиданий з доповненнями і змінами в 1883 р.), а також такими документами, як Інструкція благочинним церков, у редакції митрополита Платона, виправленої Синодом у 1857 р.; Інструкція церковним старостам 1888 р., перевидана в 1890 р.; Інструкція настоятелям церков, затверджена Синодом у 1901 р.; і низкою окремих Указів Синоду.
Згідно з цими законоположеннями, заснування та закриття парафій було в Росії прерогативою Святійшого Синоду, але право встановлення меж між парафіями надавалося єпархіальному архиєрею. Парафіяльний притч зобов’язаний був вести списки наявних парафіян. У парафіях велися метричні книги, у які вносилися записи про народження, одруження та смерть парафіян. За винятком випадків крайньої необхідності, кожен парафіянин зобов’язаний був звертатися за здійсненням треб до свого парафіяльного священика.
За визначенням, що міститься в Консисторському Уставі, парафія знаходиться під пастирським керівництвом парафіяльного священика, настоятеля і глави приходу, якого призначає і поставляє єпархіальний архиєрей, що є представником єпископської влади в межах парафії. Повноваження священика в управлінні парафією викладені в ставленицькій грамоті. Прочитання цієї грамоти благочинним на зборах парафіян розглядалося як акт уведення новопоставленого священика у відправлення його служіння.
Богослужіння священик здійснює на престолі чи антимінсі, освяченому архиєреєм; проповідь слова Божого він веде під цензурою місцевого благочинного чи особливо призначеного цензора. У випадках виникнення непорозумінь священик для їхнього вирішення звертався до архиєрея (насамперед у випадках приєднання до Православ’я розкольників та інославних чи іновірців, а також укладання шлюбів між православними та інославними, накладення епітимій). У звіті єпископу парафіяльної священик повинен був подати відомості про сповідників і причасників, особливо вказуючи тих осіб, що і після вмовляння не виконували свого обов´язку сповіді і Причастя протягом 2-х чи 3-х років.
Переміщення священиків із парафії на парафію допускалося лише за дуже поважних обставин, а без згоди самого священика – у виняткових випадках. Здійснення треб у чужих парафіях без відома парафіяльного пастиря можливо було лише у крайніх випадках (наприклад, хрещення немічного немовляти, якому загрожує смерть, чи причастя важкохворого). Здійснивши требу в чужій парафії робив записи про це у своїх метричних книгах і передавав відомості про требу пастирю тієї парафії, де вона була відправлена. У чужій парафії священик міг здійснювати требу лише за розпорядженням єпископа чи на прохання місцевого настоятеля (у випадку його хвороби чи відсутності).
Помічниками парафіяльного священика були диякон і нижчі клірики. За штатами 1885 р. у всіх єпархіях, крім західних і закарпатських, у парафіях з менше ніж 700 душами чоловічої статі перебували священик і псаломщик. Якщо при парафіяльній церкві перебували два чи три пресвітери, то до причту (його складають усі клірики парафії) входило стільки ж дияконів і псаломщиків.
Невід’ємну належність парафії становить парафіяльний храм. У випадку його руйнування чи старіння благочинний зобов’язаний був переконати парафіян, щоб вони негайно розпочали будівництво нового храму. Храми будувалися за місцеві кошти, але у разі потреби вони могли бути побудовані і за кошти з державної скарбниці чи зі скарбниці Синоду. На клірі і парафіянах храму був покладений обов’язок утримувати його в належному стані. Крім парафіяльного храму, в парафії могли бути також молитовні будинки (у віддалених місцях, звідки важко дістатися до парафіяльного храму) і каплиці. Домові церкви дозволялося влаштовувати в будинках особливо поважних осіб, що були в похилому віці чи хворобливому стані. Після кончини особи, якій дозволялось мати домову церкву, вона закривалася, і церковна утвар не переходила у власність спадкоємців, а надходила в парафію. При відкритті нових парафій парафіяни брали на себе зобов’язання влаштувати церковний будинок для причту.
З 1880 р. у віданні парафіяльних священиків знаходилися церковно-парафіяльні школи і школи грамотності.
У кожній парафії з числа парафіян обирався староста. Старостою годилося обирати людину особливо благочестивих правил. Посада старости введена Указом 1721 р. Спочатку його єдиним обов’язком був продаж свічок. Згодом до обов’язків старости ввійшло збереження церковних грошей і всіх узагалі церковних коштів. Старості доручалося від імені парафіян стежити за збереженням парафіяльного майна, але він не мав права розпоряджатися церковними коштами, а витрачаючи їх, зобов’язаний був беззаперечно коритися архиєрею. В усіх своїх діях староста знаходився під наглядом і контролем причту. За державними законами церковні старости мали ряд привілеїв. Якщо старости були особами податних станів, то вони звільнялися від податей. Обиралися старости терміном на 3 роки.
Піклування про збільшення церковного майна, про правильну винагороду кліру, про утримування парафіяльних благодійних установ покладалося на парафіяльні кураторства. Члени кураторства обиралися парафіянами на певний термін. Обов’язковими членами кураторства були священик і церковний староста. Голова кураторства обирався з найбільш поважних парафіян. Дії кураторства контролювалися єпархіальною владою.
У процесі підготовки Помісного Собору, що почалася в 1905 р., питання про парафії викликало особливо гостру дискусію. Воно обговорювалося і в Передсоборному Присутствії, і в церковній пресі. Не простою справою виявилося навіть сформулювати саме визначення парафії. Відомий каноніст професор І.С. Бердников пропонував таку формулу: “Церковною парафією у Православній Церкві називається громада, що має особливий храм для богослужбових зібрань і знаходиться під духовним управлінням парафіяльного священика. Парафія складає нероздільну частину єпископії та підлегла єпископу як вищому своєму пастирю. Найближче ж пастирське керівництво її належить, за дорученням єпископа, місцевому священику”. Професор А.І. Алмазов писав: “Православна парафія є церковна установа, що перебуває у віданні єпископа, для задоволення релігійно-моральних потреб визначеного в кількості зібрання віруючих під пастирським керівництвом священика і при визначеному для того церковною владою храмі”. За формулою А.А. Папкова, “парафія у складі кліру і мирян є особлива церковна в залежності від єпархіального єпископа громада з правами юридичної особи”. Професор П.В. Знаменський запропонував таке визначення: “Православна парафія являє собою територіальну церковну громаду, яка об’єднана біля свого храму і має для задоволення своїх релігійних потреб своїх власних священно-церковнослужителів”.
У результаті дискусії в Передсоборному Присутствії було дано таке визначення парафії: “Православна парафія є церковна установа, що перебуває у віданні єпископа для задоволення релігійно-моральних потреб визначеного в кількості зібрання православних християн, під пастирським керівництвом священика і при визначеному для того церковною владою храмі”.
Прийняте було особливе положення і щодо майна православної парафії: “Православна Російська Церква є власником усього церковного, причтового і парафіяльного майна. У парафіях же завідування місцевим парафіяльним майном довіряється парафії як юридичній особі, що складається із причту і парафіян місцевого храму, які знаходяться в канонічній залежності від місцевого єпископа”. Винесення цих двох визначень стало головним результатом обговорення парафіяльного питання в Присутствії. У 1908 р. з парафіяльного питання скилається особливе Присутствіє, у якому розробляється нове положення про парафію.
14.3. Парафіяльний устав Помісного Собору 1917-1918 рр. Найбільша за обсягом із постанов Собору 1917–1918 рр. – це “Визначення про православну парафію”, по-іншому названа Парафіяльним уставом. За дорученням Собору вступ до Уставу склали архиєпископи Тверський Серафим і Пермський Андроник, Л.К. Артамонов і П.І. Астров. У “Вступі” даний короткий нарис історії парафії в Древній Церкві і в нас у Росії. У ньому говориться також про місце парафії у структурі Церкви: “Свою Церкву довірив Спаситель керівництву апостолів і їхніх спадкоємців єпископів, а від них ці останні, при неможливості одному охопити всю єпархію, довіряють деякі частини її – парафії пресвітерам, як виконавцям єпископських визначень для християн”.
В основі парафіяльного життя має бути покладений принцип служіння: “Під керівництвом спадкоємно Богопоставлених пастирів усі парафіяни, складаючи єдину духовну родину у Христі, беруть живу участь у всьому житті парафії, хто як може своїми силами та обдаруваннями”.
В Уставі дане визначення парафії: “Парафією у Православній Церкві називається громада православних християн, що складається з кліру і мирян, які перебувають на визначеній місцевості й об’єднаних при храмі, становить частину єпархії і знаходиться в канонічному управлінні свого єпархіального архиєрея, під керівництвом поставленого останнім священика-настоятеля”.