Право закрити парафію належить винятково тій владі, яка заснувала його. Цю норму єпископ Никодим (Мілаш) виводить з 24-го канону Антіохійського Собору, 42 (33)-го Карфагенського Собору, 11-го канону VII Вселенського Собору. 42 (33)-є правило Карфагенського Собору говорить: “Определено такожде, чтобы пресвитеры, без соизволения своих епископов, не продавали вещей церкви, в которой посвящены. Равно и епископам не позволительно продавати церковныя земли, без ведома Собора или своих пресвитеров. Того ради, кроме нужды, и епископу не позволительно расточати вещи, находящияся в церковной описи”.
13.2. Поставлення парафіяльного священика. Становище парафіяльного священика, який залежить від єпархіального архиєрея, передбачає, що вирішальний голос у його поставленні належить єпископу. Але щоб вибір був більш правильним, єпископ у давнину звичайно вислуховував попередньо думки свого кліру і голос народу про кандидата на пресвітерську посаду. У Древній Церкві голос мирян мав надзвичайно важливе значення для винесення єпископом свого рішення про кандидата священства. Участь народу в поставленні пресвітера передбачається і самим чином рукоположення, оскільки воно здійснюється відкрито в церкві в присутності народу, який повинен засвідчити, що ставленик гідний (аксіос) ієрархічного ступеня, у який посвячується. Думка про те, що народ повинен засвідчити достоїнство особи, що посвячується, висловлена в 7-му правилі Феофіла Олександрійського. Церква надавала в давнину важливе значення участі народу в поставленні пастирів, особливо парафіяльних священиків, тому що, поперше, це було знаком тісного зв’язку пастиря з паствою, по-друге, голос народу був для єпископа запорукою правильності вибору, тому що народ добре знав ставленика.
Згодом участь народу в обранні кліриків, у тому числі і парафіяльних священиках, почала втрачати колишнє значення. Як і при обранні єпископа, при поставленні кліриків голос мирян перейшов спочатку до “перших громадян” парафії, а потім, у XI столітті, до представників державної влади. У XII столітті в Константинопольській Церкві народ практично був усунутий від всякої участі в обранні ставлеників на церковні ступені. І каноністи цього сторіччя (Аристін, Зонара і Вальсамон) намагаються обгрунтувати нову практику канонічно. Але, як відзначав професор Н.А. Заозерський, “ці спроби були... вкрай невдалі”.
Для обгрунтування нової практики використовується 5-е правило Лаодикийського
Собору. Воно говорить: “Обрання в церковні ступені не повинно бути в присутності слухачів”. Зонара пояснює це правило в такий спосіб: “Як під час здійснення архиєреями обрання висловлюються проти деяких звинувачення, якими, може бути, забороняється їм священство, то Отцям здалося не пристойним, щоб були присутні які-небудь слухачі того, що говориться...”. Аристін писав: “Хіротонії не бувають при слухачах. Молитви тих, хто хіротонісується, не виголошуються настільки громогласно, щоб народ чув їх”. За тлумаченням Вальсамона на це ж правило: “Хіротоніями тут правило називає обрання і говорить, що оскільки при обраннях часто говориться про тих, кого обирають, і щось негідне, то не потрібно здійснювати обрання при слуханні всіх бажаючих. Отже, за цієї причини і нині архиєреї обирають, збираючись окремо і самі”.
Професор Н.А. Заозерський вважає, однак, що ці тлумачення обгрунтовані непорозумінням: “Помилковість їх відбувається тому, що всі три каноністи (схоліасти) неправильно зрозуміли значення слова “слухачі” (akrowmenoi). З 11 прав. Нік.; 12, 14, Нік.; 4, 6 і 9 Анкір.; 5 Неокес.; 12, 9 і 8 прав. Св. Григ. Неокес. видно, що це слово мовою канонів позначає (особливий) клас тих, хто кається – проходить епітимію, котрі, подібно до оголошених, не виходили з храму перед здійсненням Євхаристичного Таїнства. 11 правило I Вселенського Собору говорить: “Котрі істинно покаються, ті три роки проведуть між слухаючими читання писань”. Висновок цілком переконливий.
Усунення народу від участі в обранні пастирів не було порушенням фундаментальних канонічних норм. Тому що і в той час, коли участь ця була найбільш діяльною, вона все-таки не мала вирішального значення і була тільки свідченням достоїнства кандидата священства і довіри до нього з боку пастви. Вирішальний голос в обранні ставленика завжди належав єпископу.
13.3. Обов’язки парафіяльних кліриків. Пресвітер, призначений у парафію, не в праві самовільно залишити її. У 16-му правилі I Нікейського Собору про подібні вчинки говориться дуже суворо: “Аще которые пресвитеры, или диаконы, или вообще к клиру причисленные, опрометчиво и страха Божия пред очами не имея, и церковнаго правила не зная, удалятся от собственной церкви; таковые отнюдь не должны быти приемлимы в другой церкви; и надлежит всякое понуждение противу их употребити, да возвратятся в свои приходы; или, аще останутся упорными, подобает им чуждым быти общения...”.
Для того, щоб клірик однієї єпархії міг одержати місце в приході іншої єпархії, він повинний мати від свого колишнього єпископа відпускну грамоту. Як говорить 17-е правило Трулльського Собору, “понеже клирики различных церквей, оставив свои церкви, в коих они поставлены, перешли к иным епископам, и, без воли своего епископа, определены в чужих церквах, чрез сие они оказываются непокоривыми: того ради определяем, дабы от месяца януария минувшаго четвертаго индикта никто из клириков, в такой бы степени ни был, не имел права, без увольнительной от своего епископа граматы, определен быти в иной церкви. Не соблюдающий сего отныне, но постыждающий собою совершившаго над ним рукоположения, да будет извержен и сам, и неправильно приявший его...”.
Відповідно до канонів, пастир зобов’язаний постійно жити у своїй громаді і не вправі залишати її, особливо якщо в парафії спалахує моровиця (епідемічна хвороба) чи яканебудь інша небезпека, що загрожує народу, (Апост. 62, І Всел. 11, Петра Олекс. 3, 10). Пастир і всякий клірик зобов’язаний суворо стежити за своєю поведінкою і в суспільстві, і в себе дома, повинен носити одяг, непристойний сану. Отці Трулльського Собору в 27-му правилі виголосили: “Никто из числящихся в клире да не одевается в неприличную одежду, ни пребывая во граде, ни находясь в пути: но всякий из них да употребляет одежды, уже определенныя для состоящих в клире. Аще же кто учинит сие, на едину седмицу да будет отлучен от священнослужения”.
Під непристойним одягом Зонара розуміє наступне: “світлий, строкатий і дорогий одяг” чи “військовий одяг”. А за тлумаченням Вальсамона, “одяг, не властивий клірику, не є той, який носять воїни, тому що клірик, що коли-небудь одягший такий, піддасться суворому покаранню, але дорогий золототканий одяг, так звані в народі перлові візерунки, і бахроми, і пурпуровий одяг, тому що клірики, – узагальнює Вальсамон, – повинні бути прикладом і чесноти і благочинності, а не розкоші і непристойного життя”.
Клірик зобов’язаний уникати мирських занять (Апост. 6, 81; VII Всел. 10; Карф. 16), не відвідувати громадських розваг, непристойних сану (Апост. 54; Трулл. 1, 62), і не залишатися в будинках своїх парафіян на розваги довше, ніж того вимагає виконання священицьких обов’язків.
Парафіяльний священик зобов’язаний щодня служити утреню і вечерню. По неділях і святах, а також у Великий піст по середах і п’ятницях – служити Божественну Літургію (Апост. 8; Трулл. 52, 80; Лаод. 49; Карф. 3; Архієр. повч.). До обов’язків парафіяльного священика відноситься також постійне проповідування в храмі (1 Тим. 2, 3, 5, 17; 2 Тим. З, 4; Апост. 58; Трулл. 19). У відповідності зі священними канонами, парафіяльний пастир зобов’язаний стежити за тим, щоб ніхто з парафіян не вживав на домашні потреби речей, призначених для богослужіння. Він повинен оберігати старі богослужбові речі від зловживань (Апост. 73; Двокр. 10; Григор. Нісськ. 8). Пастир зобов’язаний стежити за тим, щоб ніхто не вводив у церкву чого-небудь нового і недоречного у співі, читанні й обрядах: “Желаем, – проголосили Отці Трулльського Собору в 75-му правилі, – чтобы приходящие в церковь для пения не употребляли безпричинных воплей, не вынуждали из себя неестественнаго крика, и не вводили ничего несообразного и несвойственного церкви: но с великим вниманием и умилением приносили псалмопения Богу, назирающиему сокровенное. Ибо священное слово поучало сынов Израилевых быти благоговейными”. Парафіяльної священик зобов’язаний у своій парафії хрестити (Апост. 50), сповідати (Апост. 52), вінчати, хоронити (Карф. 50).
Помічниками парафіяльних священиків є диякони та церковнослужителі.
14.1 Парафії в досинодальную епоху. У Російській Православній Церкві, із самого початку її історії, коли вона ще була митрополією Константинопольського Патріархату, через обширність її єпархій, існували парафії. Внутрішній устрій парафій, їхній зв’язок із єпархіальним архиєреєм мало чим відрізнялися від візантійських. Однак через численність парафій у кожній єпархії єпархіальному архиєрею майже неможливо було добре знати всіх кліриків єпархії, тому в Російській Церкві, як і в християнську давнину, миряни справляли значно більший вплив на поставляння парафіяльних священиків, ніж у Візантії. Звичайно на вакантне церковне місце кандидат або обирався парафіянами, або призначався князем чи боярином, якщо храм знаходився на землі вотчинника; після цього ставленик відправлявся в єпархіальне місто до архиєрея рукопокладатися. Остаточне ж рішення при поставленні клірика належало єпископу, але на практиці в більшості випадків архиєрей довіряв думці парафіян.