Для нагляду за монастирями архиєрей з числа монастирських настоятелів призначав одного, двох чи більше монастирських благочинних. Нагляд за жіночими монастирями доручався благочинному чоловічих монастирів, а в окремих випадках – доглядачкам благочиння з числа ігумень.
11.3. Єпархіальне управління за визначеннями Помісного Собору 1917-1918 рр. Собор 1917-1918 рр., на якому обговорювалися найважливіші церковні справи, розглянув і питання про єпархіальне управління.
Доповідь на цю тему від імені відділу єпархіального управління зробив професор А.І. Покровський. Проект організації єпархіального управління, запропонований даним відділом, явився, за словами доповідача, “посильною спробою повернути Церкву до ідеалу єпископально-общинного управління, до того порядку, який для Церкви є ідеалом в усі часи”.
Серйозні суперечки розгорілися навколо положення проекту про те, що єпископ керує єпархією за соборного сприяння кліру та мирян. Пропонувалися різні поправки: метою одних було різкіше підкреслити Боговстановлену владу спадкоємців апостолів (архиєпископ Тамбовський Кирило пропонував включити до “Визначення про єпархіальне управління” слова про одноосібне управління єпископа, здійснюване лише “за допомогою єпархіальних органів управління та суду”; а архиєпископ Тверський Серафим говорив навіть про неприпустимість залучення мирян до управління єпархією); інші поправки переслідували протилежні цілі – наділити клір і мирян більш широкими правами в рішенні єпархіальних справ.
Професор І.М. Громогласов вніс пропозицію замінити формулу “за соборного сприяння кліру та мирян” словами “у єднанні з кліром та мирянами”. Поправка Громогласова була прийнята на пленарному засіданні, але Єпископська нарада, охороняючи канонічні підстави церковного устрою, відкинула цю поправку. В остаточній редакції “Визначення про єпархіальне управління” відновлена формула проекту, запропонована відділом єпархіального управління: “Єпархіальний архиєрей, за спадкоємством влади від святих апостолів, є предстоятель місцевої Церкви, управляючий єпархією за соборного сприяння кліру і мирян”.
Суперечності виявилися і щодо питання про заміщення кафедр, які вдовіють. Архиєпископ Тверський Серафим висловився за те, щоб обрання нового єпископа було справою самих архиєреїв. Його опоненти пропонували надати це клірикам і мирянам. Взяв гору компромісний варіант: “Архиєреї округу чи, за відсутності округів, Священний Синод складають списки кандидатів, у які після канонічного схвалення включаються і кандидати, визначені єпархією”. Самі ж вибори повинні здійснюватися архиєреями округу чи єпископами, призначеними Синодом, разом із кліром і народом єпархії. Призначення і переміщення архиєреїв за ініціативою вищої церковної влади допускалося лише у виняткових випадках.
4-е правило I Нікейського Собору передбачає обрання ставленика на кафедру, що вдовіє, єпископами митрополичого округу: “Єпископа поставляти найбільш пристойно всім тієї області єпископам”. У давнину народ брав участь в обранні єпископа тільки як свідок його добропорядності і правої віри.
Собор установив 35-літній віковий ценз для кандидатів в архиєреї. Згідно з “Визначенням”, єпископи повинні обиратися “з ченців чи не зобов’язаних шлюбом осіб білого духовенства і мирян, причому для тих та інших обов’язкове облачення в рясофор, якщо вони не приймають постригу в чернецтво”. Ця умова точно відповідає вимозі 12-го правила Трульського Собору, хоча вона і розходиться з багатовіковою практикою Російської Церкви поставляти в єпископи винятково ченців мантії. Рукоположення в єпископи рясофорних ченців не вкоренилося в нашій Церкві і після Собору 1917–1918 рр.
Відповідно до “Визначення”, вищим органом, за сприяння якого архиєрей керує єпархією, є Єпархіальні збори, що обирається з кліриків і мирян на трирічний термін. Єпархіальні збори утворюють свої постійні виконавчі органи: Єпархіальну раду та Єпархіальний суд. Приймаючи це “Визначення”, Собор керувався прагненням залучити клір і мирян до широкої участі в церковному управлінні. Але канонічна влада єпархіального архиєрея залишалася недоторканною. У ст. 23 “Визначення” було передбачено: “Без згоди архиєрея жодне рішення органів єпархіального управління не може бути втілене в життя”.
2(15) квітня 1918 р. Собор виніс “Визначення про вікарних єпископів”. Його принципова новизна полягала в тім, що до відання вікарних єпископів передбачалося віднести не тільки коло справ, що стосуються єпархіального управління, як це мало місце і в синодальний період, але і управління окремими частинами єпархії. Вікарні єпископи повинні були керувати своїми частинами єпархії “під загальним керівництвом єпархіального архиєрея на правах самостійних єпископів і перебувати в містах, за якими титулуються. Видання даного “Визначення” було продиктовано нагальною потребою у збільшенні числа єпархій і уявлялося першим кроком у цьому напрямку”. Вже в 1920-і рр.
в нашій Церкві нараховувалося не менше 200 архиєреїв.
На третій сесії Собором було винесено “Визначення про церковні округи”. Посилаючись на те, що Собори 1666 р. і 1681–1682 рр. визнали доцільність утворення митрополичих округів, Собор 1917–1918 рр. ухвалив “заснувати в Російській Церкві церковні округи, а встановлення числа їх і розподіл по них єпархій” було доручено вищим органам церковного управління. Далеко не всі зміни, передбачені Помісним Собором 1917–1918 рр. удалося втілити в життя. Але всі положення Визначення Собору були канонічно бездоганними.
11.4 Єпархіальне управління по Положенню “Про управління Російською Православною Церквою” 1945 р. З огляду на реальні обставини церковного життя, що склалися в 1940-і рр., Помісний Собор 1945 р. у своєму Положенні “Про управління Російською Православною Церквою” переглянув “Визначення про єпархіальне управління”, прийняте в 1918 р. Відділ 3 Положення озаглавлений “Єпархія”. “Російська Православна Церква, – говориться в ст. 23, – розділяється на єпархії, межі яких повинні збігатися з цивільними межами – обласними, крайовими, республіканськими”. Принцип відповідності церковних меж цивільним відповідає канонам (II Всел. 17; IV Всел. 38; Антіох. 9), практиці Древньої Церкви і традиціям Російської Церкви. У давнину на Русі єпархіальні межі погоджувалися з межами удільних князівств; у синодальну епоху – з адміністративним розподілом країни на губернії.
Відповідно до Положення 1945 р., єпархіальний архиєрей носить титул за своїм кафедральним містом. Ще за Заступника Місцеблюстителя Патріаршого Престолу Митрополита Сергія, у 1927 р., винесено була постанова про те, щоб єпархії іменувалися за новими назвами своїх кафедральних міст. Саме тоді і з’явилися титули єпископів Ленінградського, Калінінського, Куйбишевського. Канонічною підставою такого перейменування, що збентежило деяких церковних людей, є 7-е правило I Вселенського Собору: у ньому єпископ міста, яке в давнину іменувалося Єрусалимом, носить новий титул – за назвою міста, даному йому язичеським імператором Адріаном – Елія. Лише після того, як місто знову стало іменуватися Єрусалимом, єпископи Матері всіх Церков почали титулуватися Єрусалимськими.
На підставі ст. 24 Положення єпархіальний архиєрей призначається указом Святійшого Патріарха. У статті говориться лише про один момент у поставлений єпископа – про затвердження його обрання. Саме ж обрання здійснюється Синодом під головуванням Патріарха. 4-е правило I Вселенського Собору для обрання єпископа передбачає Собор принаймні трьох єпископів митрополії і згоду всіх інших, висловлену за допомогою видання грамот. У практиці нашої Церкви відсутніх єпископів представляють члени Синоду, які викликаються по черзі.
У положенні визначаються права й обов’язки єпархіальних архиєреїв щодо своїх єпархій, вищій церковній владі і державній владі. Єпархіальний архиєрей стоїть на чолі єпархії; він “є відповідальним главою довіреної йому єпархії”. У єпархії йому належить уся повнота влади; зокрема, право звертатися з архіпастирськими посланнями до своєї пастви; він призначає посадових осіб єпархії і настоятелів храмів, дає їм указівки, одержує від них звіти за кожне півріччя, нагороджує цих посадових осіб і кліриків; спостерігає за доцільним розподілом храмів і приходів на території єпархії.
Єпархіальний архиєрей є повноправним членом вищих установ Російської Церкви – Помісного Собору, Архиєрейського Собору і Священного Синоду – по черзі. У той же час єпископ підзвітний усім цим органам і Патріарху, що очолює їх. Єпархіальні архиєреї представляють Патріарху щорічний звіт по єпархії відповідно з установленою формою.
Єпархіальний архиєрей є єдиною особою, котра може зноситися в єпархіальних справах з місцевими представниками цивільної влади, зокрема, з питань про відкриття в єпархії духовно-навчальних закладів, про надання храму чи молитовного будинку парафіяльній громаді (ст. 32 Положення). Як єдиний представник єпархії перед цивільною владою, він має посадові штамп і печатку, зареєстровані належною цивільною владою. Завдяки цьому його акти одержують публічно-правове значення.
Замість Єпархіальних зборів і Єпархіальних рад, передбачених “Визначенням про єпархіальне управління” 1918 р., у Положенні передбачено, що при Єпархіальному архиєреї перебуває лише один колегіальний орган – Єпархіальна Рада. Але заснування її не було необхідним, а залежало від волі самого архиєрея, тому що Рада існує там, де, як сказано в Положенні, “така буде архиєреєм утворена”. Це не значило, однак, начебто існування Ради залежало від архиєрейської сваволі: як говорила ст. 26, архиєрей може керувати єпархією одноосібно “за місцевими умовами” і, таким чином, бути чи не бути Єпархіальній Раді, визначалося виходячи з місцевих умов тієї чи іншої єпархії, а не особистих мотивів архиєрея. Єпархіальна рада, відповідно до Положення, лише сприяє архиєрею в управлінні єпархією, але не обмежує його влади. Стаття 27 говорить: “Задача Єпархіальної ради підготовляти до архиєрейського рішення справи, що направляються в Єпархіальну раду для цієї мети єпархіальним архиєреєм”. Таким чином, Рада не мала вирішального голосу і був тільки дорадчою і допоміжною установою. Відповідно до Положення Помісного Собору 1945 р., Єпархіальна рада складалася з 3–5 осіб, призначуваних архиєреєм. Миряни не допускалися до членства в Єпархіальній раді. Крім Єпархіальної ради, при архиєреї повинна бути Канцелярія на чолі із секретарем, яка забезпечує виконання розпоряджень архиєрея.